|
|
 |
Виталий Салий — раскрепощенный, светлый, обаятельный актер Театра на Левом берегу Днепра. Его рыжей улыбке, бесхитростной и по-детски простодушной, нельзя не ответить. В позитивных ролях («Чонкин», «Последний герой», «Будьте как дома») он — добр, ребячлив и светится, как самое настоящее солнце. Играя плохих парней, Виталий Салий достает своего нервного, дерзкого, истеричного, резкого двойника, который тоже чрезвычайно обаятелен, хоть и со знаком минус.
|
 |
Одного вечора мені пощастило опинитися в одній румунській забігайлівці, де на двометровій сцені обіцяли показати one-woman show. У цьому словосполученні не так насторожувало слово «шоу», що органічно вписувалося в навколишню атмосферу, як його «жіноча» якість. На моє здивування, на сцені замість очікуваної стриптизерки чи фокусниці з’явилася тендітна жіночка із хустинкою в руках, яка почала свій монолог.
|
 |
Я никогда не думал, что стану актером, в планах этого не было. Учился в школе в Нежине, общественно-культурные мероприятия меня никогда не прельщали. Собирался поступать в педагогический, но не вышло. А мой товарищ поступил в училище культуры (был такой эксперимент — в Нежине открыли актерский факультет) и, будучи там единственным парнем, звал меня к себе — так я определился туда вольным слушателем.
|
 |
Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр «Раду Станка», який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.
|
 |
Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.
|
 |
Я ж кажу, що ходжу в Будинок ветеранів сцени для того, щоб звикнутися з цим, я давно вже зрозуміла, що рано чи пізно треба буде піти, і краще я піду сама, ніж мені будуть недвозначно натякати. Хоч як би я не любила роль Проні Прокопівни, але я залишила спектакль «За двома зайцями» сама, сама підготувала акторку на зміну, і пішла. Краще я піду в період слави, ніж мене будуть виганяти.
|
 |
В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
|
 |
Мій дідусь казав: «Мий підлогу так, щоби після тебе не перемивали». Я багато підлог не помила, і багато помила погано, я це знаю. Але я росту, розвиваюся, я ще не в віці Богдана Ступки, щоб озиратися назад і аналізувати, які у мене були здобутки, які падіння. Я так не можу в своїй професії, зате як громадянка можу вже підводити якісь підсумки. Ніяка влада ніколи не зробить нам щастя, поки ми не почнемо з себе. Ми вже 18 років незалежні, а рівень культури досі видно в під’їзді
|
 |
Теплое медное солнце медленно ползет по разрисованным кирпичным стенам Подола. «Мне неудобно в кадре, я не понимаю, как его режиссировать», — говорит Дмитрий, по-детски смущенно улыбаясь нашему фотографу. «Мне не нравится любоваться собой на фотографиях», — заявляет он, чтобы в последующие полтора часа неустанно любоваться собой в беседе.
|
 |
Попри те, що цей образ ніколи сповна не відповідав її характеру, і в житті Соломія заледве нагадувала несамовито-імпульсивну амазонку, їй, як і Брунгільді, було властиве почуття обов’язку до власного покликання і рішучість. В юності, будучи донькою священика, незважаючи на громадський осуд, напередодні весілля вона розірвала заручини з семінаристом Гутковським
|
|
«Чекаючи на Годо» 
Соломія Мельник 
Черновые, секретные эскизы 
Микола Хвильовий: Останній Романтик 