Євген Нищук. Монологи 10 апреля 2011

Інтерв’ю спеціально для www.teatre.com.ua


Фото Марії Савоскули

Катерина Гладка

Досьє:

Ім’я: Євген Нищук

Дата імісце народження: 29 грудня 1972 року, м. Івано-Франківськ

Освіта: Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (майстерня народної артистки України Валентини Зимньої)

Місце роботи— театр: Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»

Ролі в театрі: „Орфей (Жан Кокто) /театр «Ательє 16»; «Заповітне» (за поезіями поета Миколи Вінграновського) /театр поезії «Мушля»; «Мне тесно в имени своем… „(в ролі Сергія Єсеніна) / „Сузір’я»; „Ассо та Піаф/Сузір’я; „Момент кохання (за Володимиром Винниченком) / „Сузір’я

Кіно: «Фучжоу» (1993), «Острів любові» (1996), «Прощання з Каїром» (2002), «Братство» (2004), «Залізна сотня» (2004), «Владика Андрій» (2008), «Чудо» (2009).

Педагогіка: викладає в інституті ім. Карпенка-Карого

Заслуги: Заслужений артист України

Івано-Франківськ. Я народився в Івано-Франківську, затишному, але закритому місті, яке було в радянські часи військовим об’єктом. Увесь вільний час проводив у дворі — мріяв стати футболістом, допоки не отримав травму, що й стало своєрідним знаком змінити мрію про майбутнє.

У школі активно брав участь у різноманітних культурних заходах. Власне, на одному з концертів мене помітили і запропонували піти в театральну студію при Івано-Франківському театрі. З того все і розпочалося…

„Акторством треба жити зранку до ночі, існувати в цьому просторі, і байдужість тут не припустима „Акторством треба жити зранку до ночі, існувати в цьому просторі, і байдужість тут не припустима

Інститут Карпенка-Карого. Пригадую, що напередодні вступу мені казали, аби я в жодному разі не говорив, що десь займався. Моя професорка — Валентина Зимня (в майстерню якої я потрапив) пізніше згадувала, як на співбесіді я заявив, що ніде раніше не грав, і бігав у футбол з ранку до вечора… Мабуть, цим і підкорив комісію. (сміється).

Коли пройшов вступні іспити, то «захворів» театром остаточно, зрозумів, що нічого іншого робити не хочу. Потрапив, правда, у кризовий час, коли театральний простір страждав найбільше. Мені пощастило, що на першому курсі мене відібрали для невеличкої ролі у фільмі Савєльєва «Изгой». Натурні зйомки, мальовнича Полтавщина, професійні актори — я набув незабутнього досвіду, а найголовніше — познайомився з Брондуковим. Навіть ловити рибу поруч з таким актором, — було навчанням.

„Часто театральна ідея існує заради ідеї, коли актор не надто потрібний… „Часто театральна ідея існує заради ідеї, коли актор не надто потрібний…

Театр „Сузір’я.Певний час я грав у театрі «Ательє 16», у театрі поезії «Мушля». Достатньо довгий час брав участь у різних проектах, будучи «вільним художником». На початку 90-х в Національній Опері проводились незабутні музично-поетичні вечори, присвячені письменникам, у яких був задіяний.

Тоді ж нинішній (художній керівник) театру «Сузір’я» Олексій Кужельний (який був моїм викладачем в інституті) запросив мене на виставу, — так я прийшов у театр. Згодом я зіграв Єсеніна у виставі «Мне тесно в имени своем.», багато готувався до цієї ролі, перечитуючи матеріали про героя. Вистава розповідає про непросту історію кохання Айсидори Дункан та Сергія Єсеніна.

Режисер Володимир Борисюк помітив, що мої очі дуже схожі на Єсенінські, але не це головне. На десятій хвилині глядач забуває про колір очей чи волосся, перед ним — психотип, образ.

Пєса В. Винниченка «Момент». Моновистава.Часто театральна ідея існує заради ідеї, коли актор не надто потрібний, оскільки вистава будується на декораціях чи спецефектах. Але жодна картинка не замінить акторської душі, форма не повинна переважати над змістом. На мою думку, моновистава — це найскладніший жанр театрального мистецтва. Ти не маєш часу розслабитися, кожну секунду мусиш тримати лінію вистави. «Момент кохання» — вистава, яка поєднала музичні, пластичні та відео-елементи. Ми розширили твір Винниченка власними діалогами, аби загострити основну тему вистави — людські межі.

„Театр існує тут і зараз, глядач та актор одразу отримують сатисфакцію „Театр існує тут і зараз, глядач та актор одразу отримують сатисфакцію

Зрадник митрополита у фільмі «Владика Андрій».Прочитавши сценарій „Владики… «, спочатку я хотів зіграти молодого Шептицького, зрозумівши потім, що психологічна і подієва основа припадає на більш старший вік митрополита (цей період вже грав Сергій Романюк). Згодом мене зацікавила роль учня Шептицького — Стефана, який потрапляє до рук НКВД і має доносити на свого вчителя. Стефан все життя спокутував свій гріх і до останніх днів щиро любив Шептицького. Мене захопила можливість відтворення зламу людини, історії нетипового зрадництва.

Театр існує тут і зараз, глядач та актор одразу отримують сатисфакцію, ти відчуваєш як зіграв. В кіно актор залежний від виробництва, монтажу. Процес в кіно значно цінніший, аніж результат, і важко усвідомити, що існуючий творчий продукт від тебе не залежить.

„Процес в кіно значно цінніший, аніж результат „Процес в кіно значно цінніший, аніж результат

Стрічка «Прощання з Каїром». Ця робота (з режисером Біймою ми вже співпрацювали в «Острові любові») була для мене цікавої тим, що мене мали за сценарієм вбити, і я розмірковував, чи варто мені грати смерть. Переконав мене Олексій Богданович, який у «Прощанні з Каїром» грав головну роль, сказавши: «Як зіграєш смерть — будеш довше жити». Аргумент спрацював (сміється).

Фільм не вийшов у широкий прокат, мені прикро, що «Укртелефільм» і «Кіностудію Довженка» фактично знищили. Проекти, що зараз там знімаються, не мають мистецької цінності.

Кіно і театр. Я міг би стати режисером, але не хочу займатися не в своєю справою, як актор я можу дати більше українському кіно. В Україні велика проблема з кіносценаріями, безліч резонансних тем, але ті тексти сценаріїв, що виходить таки на екран, важкі для сприймання і обтяжені зайвим пафосом.

Я би міг заради серйозних кінопроектів тимчасово перервати театральну діяльність, але повністю піти в кіно не зміг би. Думаю це йде на шкоду акторові, бо лише театр тримає тебе в істинній акторській формі. Професійні режисери ніколи не будуть стримувати актора від театральних постановок.

„Моя громадська роль та роль ведучого збагачують мене як особистість „Моя громадська роль та роль ведучого збагачують мене як особистість

Громадські заходи.У мене є бажання висловити свою позицію. Мене змінила революція на граніті, після якої я співпрацював з мистецькою агенцію «Арт-Велес». Ми одні з перших запровадили практику відкритого спілкування політиків з людьми, трансляцію фільмів на екранах просто неба. В той час подібні ініціативи були небезпечними, але то було підґрунтя для моєї участі у якості ведучого Майдану-2004. Коли я знаю, що мушу говорити, то ніколи не змовчу.

Роль ведучого.Я не ставлюся до ролі ведучого, як до халтури, ця діяльність не є для мене другорядною, оскільки вимагає і знань, і серйозної підготовки. Я маю свою манеру ведення, і мене хвилює не стільки те, що народ стрибає, скільки те, а чи він при цьому ще й думає. Мене завжди цікавить фактаж, контекст заходу. Маю певну просвітницьку роль, бо доношу до глядача важливість тої чи іншої постаті, проблеми. Зараз час не лише ремесла, а й особистостей, тому важливо не зраджувати собі, зберігати власну гідність. Моя громадська роль та роль ведучого збагачують мене як особистість.

„Жодна картинка не замінить акторської душі, форма не повинна переважати над змістом „Жодна картинка не замінить акторської душі, форма не повинна переважати над змістом

Педагогіка й акторство. Була кумедна історія свого часу з геніальним актором Амбросієм Бучмою, якого запросили вести акторський курс. Він години дві-три розповідав студентам різноманітні історії, театральні бувальщини, а потім сказав, що він уже все, в принципі, розповів, і чим займатися рік, уявлення не має. Цей приклад говорить про те, що хороший актор не завжди хороший викладач. Але, з іншого боку, є приклади протилежні, зокрема, зараз Б. Бенюк набрав курс, і його діти в захваті від нього, молодий режисер Д. Богомазов прекрасно викладає. Я поки не почав викладати, мало уявляв себе в цій ролі, але, викладаючи, зрозумів, що сам вчуся. В наш час є багато талановитої молоді, але найбільша їхня вада — байдужість. Я намагаюся це змінити в своїх студентах. Акторством треба жити зранку до ночі, існувати в цьому просторі, і байдужість тут не припустима.

„Професійні режисери ніколи не будуть стримувати актора від театральних постановок „Професійні режисери ніколи не будуть стримувати актора від театральних постановок


Другие статьи из этого раздела
  • Александр Кобзарь:

    Я никогда не думал, что стану актером, в планах этого не было. Учился в школе в Нежине, общественно-культурные мероприятия меня никогда не прельщали. Собирался поступать в педагогический, но не вышло. А мой товарищ поступил в училище культуры (был такой эксперимент — в Нежине открыли актерский факультет) и, будучи там единственным парнем, звал меня к себе — так я определился туда вольным слушателем.
  • Соломія Крушельницька: «Тріумф щовечора… це забагато»

    Попри те, що цей образ ніколи сповна не відповідав її характеру, і в житті Соломія заледве нагадувала несамовито-імпульсивну амазонку, їй, як і Брунгільді, було властиве почуття обов’язку до власного покликання і рішучість. В юності, будучи донькою священика, незважаючи на громадський осуд, напередодні весілля вона розірвала заручини з семінаристом Гутковським
  • Марко Галаневич

    Актор театру Дах, музикант етно-хаос гурту ДахаБраха: «Якось я заліз на шовковицю і впав. Кров заливає, бачу, як підбігає дід. Уяви, як йому: дитина мала впала і в крові вся лежить — він переляканий, а я йому кажу: „Дідусю, ви не лякайтеся — я об гладенький камінчик вдарився“. Прямо криваве дитинство. А ще я завжди маму з татом чекав, щоб вони приїжджали на вихідні і перше слово, яке я сказав, було: „ВСУБОТУ“. Коли тато з мамою приїдуть? — в суботу…»
  • Крістіна Флутур про театр «Раду Станка»: Румунія

    Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр «Раду Станка», який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?