Стас Жирков: «Ми в театральному середовищі перестали спілкуватися»15 июня 2014

Про нову виставу, нову драму і нову Україну

 

Текст: Яр Левчук

Фото: Віоли Соколан та з архіву театру ім. Івана Франко

 

У затишній київській кав’ярні портал TEATRE зустрівся із молодим режисером і актором Стасом Жирковим. Митець заявив про себе ще в столичному театрі «Відкритий погляд», отримавши «Київську пектораль» за режисерський дебют (спектакль «Наташина мрія»). Наступним масштабним проектом став спектакль-трилер «Любов людей» у Молодому театрі, який отримав чимало глядацьких відгуків, зацікавив критику та режисерів. Можливо, саме завдяки тому, що виставу побачив художній керівник театру Франка, наступна вистава режисера «Лускунчик», інсценізована сучасними драматургами Деном та Яною Гуменними отримала місце на великій сцені «головного» театру. Недавно Стас поставив «Потрібні брехуни» за Івом Жаміаком.

Як режисера я відкрив вас у виставі «Любов людей». Окремі сцени зі спектаклю шокують, інші змушують задуматися над життям. Як було обрано драматургію?

«Любов людей» відразу мені приглянулася, як тільки її прочитав. У ній, не все так темно, як може здатися, не все так жорстко, якщо справді зрозуміти цю роботу. «Любов людей» — історія не жлобства, а справжньої любові, якою вона є. Це не історія про поганих людей, які погано живуть. Там нема хороших і поганих. Там є фатум, котрий нависає над жінкою, притягує всі неприємності, які стаються з її чоловіками. Для мене було цікаво поставити історію Дмитра Богославського. Тим паче, ми всі вийшли із отаких смт. Я родом із невеличкого міста Іллічівська поряд з Одесою. Думаю, що нам усім це близьке. Андрію Білоусу сподобалася п’єса і він підтримав постановку.

Вистава Вистава

Кого із сучасних українських драматургів збираєтеся ставити ще?

Я спілкуюсь із Деном та Яною Гуменними. Разом зробили «Лускунчика» в театрі імені Івана Франка — думаю, що їхня п’єса «Така любов» також непогана. Вони написали її у Черкасах, коли драматурги з акторами й режисерами створювали драми. Я не був на цій лабораторії, але прочитав п’єсу і вона мене зацікавила. Також Міріам Агамян завжди була мені цікавою. Усі її п’єси вважаю достойними, єдине що хотілося б від неї більш крупної форми. Крупної з точки зору протяжності дії у часі і розгорнутості сюжету. Весь час здається, що вона може написати більше й розлогіше.

А, до прикладу, Наталія Ворожбит, Віра Маковій, Євген Марковський, Павло Ар’є?

Наталю Ворожбит вже не можу зарахувати до драматургів-початківців. Хоча, з радістю поставив би її докудрамівського «Вія». У неї є ще кілька чудових творів: «Демони», стара п’єса «Галка Моталка». Наталя хороший і «ставлений» драматург. Поставив би й «Буну» Віри Маковій. Ця п’єса більше до вподоби, аніж її наступна «Дівка на віданнє». Кого ще можна назвати? Євген Марковський хороший драматург, я читав «Партію» та інші п’єси. Подобається, як він пише, але весь час хочеться кинути його у інші пропоновані обставини. У нього навіть герої періодично перетинаються. Постійно чекаю іншу його п’єсу. Прекрасно знаю Павла Ар’є, ми навіть читали його драми на першому чи другому фестивалі «Тиждень актуальної п’єси». У нього була п’єса про театр. На жаль, ще не читав два останні його твори «Cлава героям» та «Баба Пріся». Павло цікавий драматург, у нього є твори, які можна просто взяти й ставити.

Вистава Вистава

Нещодавно в театральному середовищі відбулася низка відомих скандалів навколо Київської Пекторалі. що ви думаєте про усе це?

Насправді, це вже не перший рік відбувається. Знаю багатьох людей, які принципово не ходять на цей захід, не вітаються з Кужельним. Станіслав Мойсеєв навіть не прийшов цьогоріч. Я писав свою позицію у Фейсбуці. Проблема заключається не в тому, що міністру дали пектораль, можливо навіть навпаки. Ну, по-перше: головою комісії не може бути режисер. Він повинен відмовитися від своїх номінованих на премію спектаклів, як мінімум. По-друге: більшість людей не зрозуміли, навіщо спектакль Д. Богомазова Morituri te salutant з камерної сцени перенесли на велику! Ми (номінанти — Авт.) зрозуміли і погодилися, що це достойний суперник і програти йому — це також перемога. Але в той момент, коли спектакль Богомазова під час боротьби переносять на велику сцену, залишаючи номінантів біль-менш «на рівні» — з’являється шанс на виграш, можна ще позмагатися. Але ні.

Це бюрократія, підкилимні ігри?

Я не знаю чи це бюрократія. Думаю, що це просто дурість.

Вистава Вистава
Можливо, стара совдепівська система?

Безумовно. Пектораль дискредитує себе кожного разу. Цього року ми були причасні до самої дії. Андрій Білоус покликав мене допомогти йому в організації концерту. Як організатора дійства, мене радує, що в 2014 році ми відійшли від традиції проведення таких заходів. Чого в цьому році більшість так бурхливо відреагувала на те, що відбувалося на сцені? Бо нарешті це не було таке пафосне, беззмістовне і абсолютно нікому непотрібне дійство. У 2014 році організатори захотіли по-чесному показати на сцені проблеми нашого театру. На мою думку, пектораль має займатися саме цим. Там в кінці є майже геніальний монолог Марка Дробота. Він про те, що ми перестали спілкуватися. Адже бачимося лише на похоронах. В театрі таке дуже важливо, після нагороди повинно бути продовження, фуршет, щоб можна було з кимось познайомитися. Це як фестиваль. Ти приїжджаєш на нього, і фішка не в тому, що покажеш і отримаєш нагороду за спектакль. Суть у знайомствах, комунікації. Те, що вийшло на фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса. Я приїхав на перший фестиваль, ми отримали приз, але не це головне. Найважливіше — знайомство з Андрієм Білоусом, який потім став художнім керівником Молодого театру, і згодом запросив мене співпрацювати. А на виставу прийшов Станіслав Мойсеєв. І так все закрутилося. Розумієте? Повертаючись до пекторалі. Бурхлива реакція людей полягала в тому, що вони почули правду. В монологах, які читали артисти, не було жодного видуманого слова. Це була реальна правда. Ми ж не хочемо на це звертати увагу, закриваємо очі. Ходимо такі всі пафосні, в пір’ях, горді.

Вистава Вистава

«Любов людей» — це трилер, «Лускунчик» — казка. А нещодавно у Молодому театрі поставили комедію Іва Жаміака «Потрібні брехуни». З чим пов’язана така різножанровість? Розкажіть про прем’єру.

Для мене це дуже важливий рік. Два рази поставив спектаклі на великих сценах. Цей рік знаменний ще тим, що я вийшов за якісь свої рамки, вперше поставивши казку. Я й до цього робив казки, але то були новорічні проекти. І в Молодому театрі поставив скажену комедію. Ну, п’єса не зовсім комедія. Перший акт комедія, а другий іде вже така сентиментальна історія. І сам автор називає її сентиментальною комедією. Я постарався в цьому спектаклі зробити так, щоб був повний зал, аби вистава користувалася популярністю. І водночас не загубити себе. Щоб не опуститися до рівня провінційних комедій. Ми намагалися зробити виставу стильною, цікавою, а глядач міг десь посміятися, а десь і поплакати.

Вистава Вистава

Як вашу режисуру сприйняла «стара гвардія» акторів: Олексій Вертинський, Вікторія Авдєєнко, Тамара Яценко?

У муках. Актори вели себе дуже по-різному. Володя Кокотунов намагався зрозуміти, слухав, мало питав. Словом, був майже ідеальним артистом. Він усе щиро робив, хоча ближче до фіналу говорив, що мало розуміє свою роль. Авдєєнко Вікторія намагалася мало задавати питань і я бачив, що вона не все розуміє, але щиро старається зробити, пройти весь шлях. Тамара Яценко взагалі не задавала жодних питань. Робила все чітко, швидко і як треба. З Олексієм Сергійовичем було все дуже цікаво. Він завжди потребує до себе окремої уваги, але дуже дисциплінований. І, хоча він може попити крові, — потім це виливається в очікуваний результат. Він повинен зрозуміти свою роль. Якщо не усвідомлює, то може продовбати тобі дірку в голові запитаннями. Та це все йде на користь. Потім ти розумієш навіщо він це робить. Постановка Іва Жаміака дуже хороший досвід для мене.

Режисер Стас Жирков Режисер Стас Жирков

Як ставитеся до сучасних політичних подій в Україні? Яка ваша позиція?

Дуже проста. Вона виходить з того, звідки родом близькі люди. Дружина та її батьки із Севастополя, а мої рідні живуть в Одесі. Ось цим одним реченням даю зрозуміти, що історія з війною на Сході, захопленням півострова не просто міфічна. Ця історія глибоко в мені, близьких і дорогих людях. Минулого літа моя дитина відпочивала в Криму, а зараз не можу його відправити туди до бабусі, бо боюся за нього. Навіть говорити особливо не хочеться.

Коли я приїжджав у Севастополь, бачив там, як люди прагнуть до Росії. Ми ж не можемо сказати, що вони там під дулами пістолета йшли голосувати. Ні, мені ж мама розказувала, люди як на свято йшли. Я пам’ятаю це по своїм приїздам. Бачив, що севастопольці в Криму дивляться російські новини, в чемпіонаті світу по футболу вони вболівали за Росію. Розумієте, ми не можемо їх звинуватити, бо ці 20 з гаком років нічого не було зроблено, щоб люди на Півдні зрозуміли людей на Заході. Вже зараз очі відкриваються, що це навмисне влаштовано. Ми, певно, й самі винні в тому, що відбулося. Точно так само з Майданом. Україна зробила правильний крок, але ми не повинні забувати тих людей, які загинули за нашу свободу.


Другие статьи из этого раздела
  • Діма Ярошенко

    Провідний актор театру ДАХ. Народився 1986 року в місті Жовті Води. Задіяний більше ніж у 6 виставах, серед них трилогія «Макбет», «Річард третій», «Король Лір», Моно-вистава «Ідіот» за Достоєвським, «Український Декамерон» за п’єсою Кліма.
  • Актерский розыгрыш

    Смоктуновский снимает трубку. —- Кто это? Шостакович? Здравствуй, дорогой Дмитрий Дмитриевич. Беда, не могу заниматься. Рояль не влезает, никак не можем в номер втащить. Понял… Завтра мы подъемный кран пригоним, может быть, с его помощью через окно мы как-нибудь втащим этот рояль. Сломается, говоришь? Ну, сломается и сломается. Ничего не поделаешь. Но мне же надо работать. Митя, бывай здоров…
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • «ЁЛКИ — 7»

    «Ёлки» в театре — это длительная пауза в репертуаре, которая начинается в День Святого Николая и длится вплоть до Старого Нового года. В это время театральные залы заполняются детской аудиторией, а сцены — Пиратами, Змеями Горынычами, Шоколадными Сырками и прочими персонажами. Для каждого актера «Елки» — это свой «праздник»: возможность пообщаться с детьми, заработать немного денег или сыграть неожиданный юмористический экспромт, пользуясь тем, что дети не искушены во взрослых шутках.
  • Портреты актеров Кабуки: Очерк о театре Кабуки и японской живописи Укие-э

    Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?