Крістіна Флутур про театрРаду Станка” 02 декабря 2009

Румунія

Текст Вікторії Миронюк

Довідка: Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. З того часу місто неначе переписали наново: відреставрували та оновили середньовічну архітектуру, відкрили безліч закладів для туристів, і найголовніше — підтримали його культурний статус. Протягом року тут проходить джазовий фестиваль, міжнародний театральний фестиваль, фестиваль бардів та народних традицій, а також міжнародний конкурс гри на фортепіано. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр „Раду Станка”, який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.

Крістіна Флутур — 25-річна перспективна акторка театру «Раду Станка», яка грає головні ролі у двох постановках Андрія Жолдака — розповідає про загадку популярності „Раду Станка” і свої театральні пріоритети.

Крістіна Флутур Крістіна Флутур

Крістіно, чому ти обрала саме цей театр і як потрапила до нього?

Ще до кастингу, на міжнародному фестивалі у Сібіу, я дізналася про цей театр. Знала, що вони співпрацюють із відомими режисерами та гастролюють різними країнами. Ми з подругами подалися на відбір попри те, що місця були лише для хлопців. Пройшли такий собі «екзамен», в результаті якого взяли всіх дівчат. Це було п’ять років тому.

У чому ти вбачаєш специфіку театру Раду Станка?

Перш за все, ми маємо змогу працювати із режисерами всього світу та найкращими акторами Румунії, у яких можна багато чого навчитися. Я грала на одній сцені з такими професіоналами, як Міріaм Мoргенштерн, Богдан Зсолт, Маріян Раела, яких запрошує наш театр з Бухаресту та Клуж Напоки. Хтось одного разу сказав, що в театрі все найважливіше відбувається внаслідок зустрічей режисера з акторами, акторів — зі своїми партнерами. Це правда. Спілкування із творчими людьми допомагає «народжувати» виставу із задоволенням.

Як тобі працювалося із нашим Андрієм Жолдаком? Ти граєш у його двох постановках «Принцеса Турандот» та «Життя з ідіотом», над якими ви працювали в майже три місяці. Що скажеш про цей період?

Загалом ми працювали 2 місяці над «Принцесою Турандот» та 5 тижнів над «Життям з ідіотом». Із Жолдаком працювати нелегко: треба звикнути до постійної напруги та фізичного тиску, все відбувається настільки інтенсивно, що взагалі немає жодного часу на себе.

Ти неначе в якісь круговерті і маєш бути дуже сильним, щоби вижити. Робота з Жолдаком — це фізичне та психологічне випробування, стрибок за межі твоїх можливостей: і як актора, і як людини, це пошук істини, потужної енергії, а також позбавлення власних масок заради своєї справжності. Все це дуже важко — кожен режисер має свій власний метод роботи, і по-своєму хоче видобути потрібне від акторів. Однак, робота з Жолдаком відкрила в мені багато можливостей, він змусив мене зрозуміти важливість постійного тренування тіла та голосу.

Крістіна Флутур у виставі Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом» Крістіна Флутур у виставі Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом»

У Жолдака провокативні вистави, можна навіть сказати епатажні. Як до нього поставилась місцева публіка?

Чи не головна мета Жолдака — шокувати, провокувати глядачів брутальними методами. І тому його аудиторію можна поділити на дві групи: тих, хто ненавидять його вистави, і тих, кому вони подобаються. Місцевий театральний контингент вже скуштував різних експериментів на міжнародному театральному фестивалі, — його не здивуєш. Але щоразу у нас повні зали.

Вистава Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом» Вистава Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом»

Чим особливим позначилась твоя робота із Андреєм Шербаном? У чому секрет його слави?

Із Андрєєм ми працювали над «Чайкою» Чехова протягом двох місяців. Вистава мала два склади: перший був повністю місцевий, інший — привезений із Бухаресту. Далі ми почали змішувати акторів, щоби відкривати нові можливості гри. Із Шербаном перед кожною репетицією ми робили годинні фізичні розминки, східні вправи на концентрацію та короткі імпровізаційні ігри. Це те, що інші режисери вже призабули та зазвичай не роблять з акторами. В основному через те, що перед прем’єрою наявна якась тотальна суєта і всім не вистачає часу. Із Андрєєм ми багато працювали над текстом та характером кожного героя (як в університеті). Він описував, як зазвичай грається «Чайка», і якою він бачить цю історію Чехова. Шерман переніс „Чайку” в теперішній час, тому частково вона позбавлена будь-якого романтизму, любові, але сповнена егоїзму.

Шерман — це той режисер, який бачить нові оригінальні перспективи в кожному класичному творі та намагається в них не цитувати інших чи себе.

Хто ще з режисерів тобі подобається? З ким ти би хотіла співпрацювати? І чому?

Я би дуже хотіла співпрацювати із Аріан Нушкін та її театром Theatre du Soleil через їхню глибинність, простоту та гуманність. Їхні вистави — людяні, сповнені любові та світла, вони зворушливі і багатосенсові у своїх простоті.

Мені також імпонує спосіб роботи Девіда Есрінга — румунського режисера і професора, який багато років жив у Берліні та викладав у власній академії. Я брала участь у двох його майстер-класах і маю сказати, що він володіє тією ясністю та зрозумілістю, якої бракне багатьом режисерам. Співпраця з ним була дуже приємною і особливою.

А загалом мені б хотілося грати в колективах Некрошюса, Томаса Остермаєра і Юрія Кордонського. Вони всі дуже різні, але всі однаково захопливі для мене — кожен у свій спосіб.


Другие статьи из этого раздела
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • One woman show як румунська театральна альтернатива

    Одного вечора мені пощастило опинитися в одній румунській забігайлівці, де на двометровій сцені обіцяли показати one-woman show. У цьому словосполученні не так насторожувало слово «шоу», що органічно вписувалося в навколишню атмосферу, як його «жіноча» якість. На моє здивування, на сцені замість очікуваної стриптизерки чи фокусниці з’явилася тендітна жіночка із хустинкою в руках, яка почала свій монолог.
  • Ксения Николаева: О любви

    Доверительная повествовательность тона. Мягкие интонации. Ксения Николаева на сцене уже тридцать лет. Сейчас играет в Театре на Левом берегу Днепра. Ее сценическое и жизненное обаяние сродни дорогому вину: выдержанный вкус. Дочь актрисы, мать художницы, с галереей образов — от Снежной Королевы до Раневской. Мы застаем ее улыбающейся и готовой рассказать о себе… только то, что нам позволено услышать. Вглядитесь — и вы заметите, что ее легкость приправлена горчинкой грусти — от жизни, от трудной и прекрасной сказки театра… от любви. История жизни, которую нам только приоткрыли.
  • Міша Кукуюк. До чотирьох

    Вирвані шматки з неіснуючого щоденника, який завершується четвертою годиною ранку: про дитинство, про осінь, про злих героїв, про Лісовця, про девіантну літературу, про порнографію, про те, що зламалося, про акторську гру і про людей, які більше не живуть…
  • Марко Галаневич

    Актор театру Дах, музикант етно-хаос гурту ДахаБраха: «Якось я заліз на шовковицю і впав. Кров заливає, бачу, як підбігає дід. Уяви, як йому: дитина мала впала і в крові вся лежить — він переляканий, а я йому кажу: „Дідусю, ви не лякайтеся — я об гладенький камінчик вдарився“. Прямо криваве дитинство. А ще я завжди маму з татом чекав, щоб вони приїжджали на вихідні і перше слово, яке я сказав, було: „ВСУБОТУ“. Коли тато з мамою приїдуть? — в суботу…»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?