Микола Хвильовий: Останній Романтик16 мая 2009

Текст Марисі Нікітюк

«Безперечно, я такий. Я розтріпаний. А розтріпаність тому, що надто вражливий»

Псевдонім: Микола Хвильовий

Справжнє ім’я: Микола Григорович Фітільов

Дата і місце народження: 13 грудня 1893 року, м. Тростянець

Види діяльності: літератор, публіцист, громадський діяч

Напрямок літературної творчості: «романтичний вітаїзм»

Ідеологічне мистецьке спрямування: культурна інтелектуальна Європа

Роки творчості: 1921–1933

Сімейний стан: двічі одружений

Родинна любов: прийомна донька — Любов Уманцева

Смерть: 13 травня 1933 року у Харкові покінчив життя самогубством

Характеристика: романтик за світосприйняттям, фанатик ідей, вірний друг

«Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись кінці моїх нервових брів»

Непроглядність минулого

Книжки, яких чомусь нема на прилавках, персоналії, чиї імена затираються до відрази в школах, щоби потім ніколи не з’явитися на шляху. Можна сказати, що українську літературу профанували, а може, її ніколи не було.

Кілька справжніх імен, декілька особистостей — невиразна галерея українських образів, якщо поставити їх у світовий контекст, зобов’язати більшим масштабом, хто лишиться в дірявих долонях української літератури?

Звісно, 20–30-і роки ХХ століття — що там, на розбитому роздоріжжі між першою світовою і громадянською війнами, між Росією і Європою, між націоналізмом і комунізмом, коли вся країна билася й звивалася у білих, чорних, червоних руках, коли з простих провінційних викладачів латини виростали зерови, а з бунтівних шибайголів — хвильові? Зрештою, це один з небагатьох періодів в історії, коли Україна фактично йшла в ногу з розвитком світового мистецтва. Семенко писав свої червоні футуристичні вірші, над ним знущався у формі справжнього вишуканого футуризму Едвард Стріха (Кость Буревій), буквально на очах поставали урбаністичні романи Підмогильного і Домонтовича. На довершення — кривава бійня, якою закінчився «азіатський ренесанс» товариша Хвильового, і сентиментальна сльоза за винищеним генофондом зробили з літератури цього періоду бренд «розстріляне відродження», а з її ідеолога Миколи Хвильового — культовий персонаж, щоправда, у вузькому колі «любителів української літератури».

Незважаючи на всю непроглядність, минуле лякає менше, аніж теперішнє або прийдешнє, — там все вже відбулося, всіх розстріляно і всі трагедії минулися, але туди і досі боляче зазирати, бо холодними ярами й урочищами неосяжної, ненаситної, неможливо винної однієї шостої суші лягла одна з небагатьох спроб вибудувати у вітчизняному мистецтві потужну літературну традицію, подібну до тих, що є в Росії та Європі.

Малюнок Андрія Клена Малюнок Андрія Клена

«Я йшов у нікуди»

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) прожив сорок років. І коли зараз переглядаєш реєстри тих, кого розчавив сталінський режим, не розумієш його логіки — чому в першу чергу було ліквідовано запеклих комуністів? В історії української літератури давно сформульована і завжди напоготові відповідь: сталінська Росія винищувала українську інтелігенцію. Але радянська влада за своїм складом і духом була цинічнішою і хитрішою, і сенс терору, здається, полягав дещо в іншому. Вся пролетарська ідеологія, спираючись на піднесений натовп, вибудовувалася на собачій вірності дірвавшихся до керування дегенеративних низів — «шарикових» і «швондерів», — яких підтримували випадкові інтелігенти з народу й інфантильна романтична еліта. Щоб світле майбутнє здійснилося, обмежена і в’їдлива сірість догідливим псом похопилася принести багатьох «інакших» на вівтар доносів і зрадництва. Зрештою, вся ця недалекоглядна і романтична зграя потрапила в топку соціалізму, і нічого дивного — час був такий, романтичний: розстрілювали з волошковим холодним полем в очах, у яких хвильовим ввижалися «блакитні далі» й «загірні комуни».

А задовго до цього, коли родина Романових у повному складі мирно відбивалася на дагерротипах у царській Росії, і йшов 1893 рік, 13 грудня (за н. ст.) народився Микола Фітільов. Він був первістком у родині Григорія Фітільова — збіднілого дворянина з вульгарним народофільським і екзальтованим панським колором, і Єлисавети — бухгалтерки і сільської вчительки з простого, але гордого роду Тарасенків. Опісля Миколи народилися три сестри і брат. У подальших вичищених партійних біографіях, досконалих по-комуністичному, Микола Фітільов усіляко наголошував, що перебрав від батька народницький дух, нестримну розхристану енергію, авантюрність, любов до літератури і магнітне притягання до всілякого роду просвітницької діяльності темного народу, агітацій і лікнепу. Батько за революційну пропаганду було виключено з першого курсу університету, сина за участь у революційному гуртку — з гімназії, і навчання він так і не закінчив.

Григорій Фітільов після виключення потрапив сільським учителем до села Тростянця на Харківщині, де й одружився з Єлисаветою. Він був істериком і домашнім тираном, міг жбурнути в дружину пересмаженим біфштексом, проблеми сімейні його не цікавили, тим паче фінансові — як і де брати гроші на забезпечення дружини і дітей. Не дивно, що Єлисавета не витримала такого подружнього життя і у 1904 році разом із дітьми покинула чоловіка. Миколі тоді було одинадцять, він згадував батька як людину безалаберну і безвідповідальну, яка не спромоглася дати своїм дітям відповідну до його соціального стану освіту, залишивши єдиний спадок — любов до полювання та авантюризм.

Ілюстрації Андрія Клена Ілюстрації Андрія Клена

Єлисавета Тарасенко переїхала на хутір Зубівку до своєї сестри, що була одружена з поміщиком Смаковським. Саме ця бездітна пара і дала Миколі можливість навчатися в школі спочатку у селі Калантаєвому, потім у місті Красний Кут (зараз селище міського типу у Луганській області), де, до речі, викладав і батько Хвильового. Не виключено, що тут він давав синові різного ґатунку революційну літературу. З батькової легкої руки Микола захоплювався Бєлінським, Добролюбовим, Писарєвим, а з бібліотеки Смаковських прочитав російську класику, Діккенса, Гюго, Флобера.

Не отримавши атестат навіть за чотири класи гімназії, Микола в мрійливому віці 16–17 років був вимушений за свою підривну діяльність покинути село і без копійки податися на Донбас, в розпечене жерло химерних заводів. «Завод мене, як і всякого новенького,» оглушив. Коли ж я звикся, побачив, що в тисячному потоці робочих, я загубився і не здатний проводити ту ідейну роботу, про яку мріяв на селі.

На Донбасі Хвильовий не затримався, як взагалі не затримувався ніде протягом чотирьох років. Він пішов на Південь, в степи, в бур’яни, в Таганрог, де був вантажником на цегельному заводі. Його життя в той час — то нестримна жага свободи, анархізм та постійний пошук заробітку. Майбутній письменник захоплюється Горьким і «його бродячою Руссю» і сам волоцюжкою тиняється битими шляхами розшалілої неспокійної Царської Росії.

Шляхами Царської Росії кульгала Перша світова війна — моторошна, сіра й безпросвітна. Свій двадцять перший рік Хвильовий-Фітільов зустрів мобілізованим до війська, потрапивши до Ващенківських казарм, що в Харкові. Тут як новобранець він мав проходити військову підготовку, але на війні немає безправнішої одиниці за рядового. Шматком м’яса в буквальному розумінні намагався змусити відчувати новобранців фельдфебель Лебедєв. Очевидно, це була класична поведінка хамовитого солдафона — у відповідь Хвильовий прирікався, можливо, зважаючи на просвітянські і ораторські замашки, підбурював інших новобранців. Зрештою, трохи кволий і невисокий чорнявий молодик на початку 1915 року потрапив разом із маршовою ротою на фронт. «З цього часу починаються скитання по Галіції, Польщі, Буковині, Румунії. Бої, походи, воші,» лямка піхотинця — все це я виніс фізично, але морально це випробування мене надломило. Десь тут, мабуть, і почала зароджуватися характерна хвильовська атмосфера, притаманна його новелам: навіть там, де автор констатує сонце і дачну хорошу погоду, як то в «Пуделі», завжди стоять стінами дощі, бездоріжжя і відчуття безкінечного сірого часу між перевалами, мокрий степ і мокрі чоботи.

Фактично за рік, уже в Румунії, Хвильового застає революція, тут він від солдатів-пролетарів навчається грамоті агітацій, бесід з народом, дізнається про більшовизм і починає замислюватися над вольностями України. В 1917 році Микола потрапляє додому, де активно виступає агітатором, проводить політичну роботу серед мас. Молодий чоловік, романтик, захоплений вихором героїзму, сп’янілий передчуттям змін, нового часу, перспективами запеклих боїв за здійснення цих сподівань, він всю свою енергію віддає справі. Ймовірно, саме тоді у схильну до експресії й фанатизму свідомість Хвильового прокрадаються «загірні комуни» й «блакитні далі». Зрештою, кожному хлопчику потрібна боротьба за високі ідеали, і чим вищі ідеали, тим сильніша віра в правильність справи, і тим нижче згодом падіння.

Період визвольних змагань нагадує цинічний кінематографічний образ ватаг, що гасають степом на конях, з кулеметами й шаблями, захоплюючи по черзі один і той самий барак. Насправді на історичній арені один одного змінюють серйозні гравці. Центральну Раду посунули більшовики, яких в свою чергу посунув підтриманий німцями гетьманат Скоропадського. Хвильовий тікає до Харкова, де переховується від влади. Працює то вантажником, то двірником, вступає в періодичні бої з гайдамаками, працює в бараках потягобудівного заводу, куди щодень прибувають «партіями напівтрупи військовополонених з Німеччини». Перебуваючи під підозрою і в постійному страхові арешту, Хвильовий кидає Харків і тікає в Рубльовську волость. Тут він захоплює владу і організовує власний кінний загін, з яким влаштовує повстання локального масштабу — Україна повсюди звільнялася від пут неогранізовано і хаотично.

Пила кров розжарена земля, глухо стогнали неорані чорноземи. В цей період достеменно не з’ясовано, з ким воював загін Фітільова. Хвильовий у автобіографії запевняв, що боровся проти козаків і петлюрівців. Ці самі петлюрівці на якомусь засіданні повстанського комітету схопили Фітільова-командира разом із кількома його однодумцями. Їх везли на страту, але тут сталася чергова сутичка, і Миколі пощастило втекти, інших — розстріляли.

В 1919 році Хвильовий вступає до лав КП (б) У і до 1922 року воює як червоний комісар. Чекістську діяльність письменника відносять саме до цього періоду, виходячи з властивого йому дещо фанатичного романтизму, схильності до неврастенії і нестримної творчої енергії. Його творчістю наскрізним пунктиром пройшов мотив чекістських розправ: діяльність зачисної групи в тилу — чорного синедріону комуни в «Я (Романтика)», темне революційне минуле Анарха в «Санаторійній зоні», сутички братів у «Матері» тощо. На фронтах громадянської війни Хвильовий віднайшов свою «запашну червінькову революцію», «глухі дороги республіки», «степові бур’янові пісні», тут остаточно доформувалася атмосфера весни, посірілої в дощах і розмитих дорогах, тут гриміла і «йшла на Схід», народжувалася з бруду, крові, грому пострілів нова епоха. «Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі біль… Я гадаю, що я все таки напишу гарний твір, бо ж яблуні тільки-но зацвітають у садах моєї фантазії, бо ж передо мною гори поетичного матеріалу».

Горами поетичного матеріалу Хвильовий, мабуть, називав все те, що принесла йому юність, коли Перша світова, плавно перейшовши в революційні змагання, розворушила Україну, розбудила її від сирого міщансько-провінційного сну. Саме у цей активний період, коли кожен стояв за свою правду, маючи на увазі якусь омріяну Гіперборею, сформувалася потужна еліта. У боях народжувалася і гартувалася майбутня творча інтелігенція: увібравши темний юнацький запал пекла, Харковом снував комуніст-панфутурист Семенко з деструктивними римами, Микола Куліш, творець нової української п’єси, романтичний борець і герой всіх газет і фейлетонів фанатичний «розхристаний» Хвильовий, з ним Досвітній, Яловий, бог української режисури Лесь Курбас і легендарний «Березіль», розсипав небезпечні, з ідеологічної точки зору, жарти Остап Вишня. В Києві параноїв один з найхимерніших персонажів української поезії Тодось Осьмачка, вів потужну наукову діяльність геніальний хірург і патологоанатом людських душ професор археології Петров-Домонтович, нудив грецькою поезією і перекладами професор Зеров, підкорював місто столичний провінціал Підмогильний, грав на кларнетах сонячний асонансний молодий Тичина. Кожен зі строкатим конфітюром й феєрверком митецького ґатунку, всі вони були породжені драконом війн і революцій, всім тим темним і небезпечним для життя, що сталося з кожним впродовж 1915–1922 років.

У 1921 вийшла окремим виданням поема Хвильового «В електричний вік», потім збірки «Молодість», «Досвітні симфонії» — 28-літній поет наслідував заводську музику металу, оспівував бетонного звіра зі скла й асфальту, писав оди робітникові. До літературної діяльності, за словами самого ж автора, він звернувся ще в 1917-му, починаючи з агіток і кореспондентської роботи в революційних газетах.

Син авантюриста-невдахи, авантюрист-революціонер, нестримна романтична натура, він не міг не почати писати болісно, проникливо, «розхристано». Розмашистими неохайними мазками лягла на папір його революція, ТАКА, яку бачив і в яку вірив тільки Хвильовий, яку пізнали і в яку повірили читачі. У 1923-му році виходить його збірка новел «Сині етюди», яка закріпить за ним письменницький титул. Стверджують, що Хвильовий, прочитавши вірші Тичини, вирішив опанувати прозу, і більше ніколи не писати поезій. І справді, поезія Хвильового порівняно з його прозою схематична і безбарвна.

Починається важке будівництво комунізму, нова влада, начебто влада рад, начебто свобода. Хвильовий працює публіцистом у «Червоному Шляху» і буквально за рік випускає другу збірку прози — «Осінь». Її відзначила не лише локальна українська, а всесоюзна критика, визнавши згодом за найбільш довершену і зрілу книгу автора, і не в останню чергу тому, що фактично появою «Осені» Хвильовий зав’язав серйозну полеміку з ерзацами і профанами, що потрапили в літературне коло, завдячуючи своїм комуністичним квиткам. Потім, у період з 1927 по 1930 рік, будуть ще оповідання і кілька повістей. Більше нічого художнього він не завершить, не допише до кінця і не видасть. Спроби романів були перебиті боротьбою заздрісних українських колег, що догідливо заганяли в могилу, вириту сталінським режимом, всю хоч чогось варту еліту країни.

У своїх перших творах Хвильовий в сірій імпресії стилю тільки-но намацував сюжет, вчився володіти ним, ростити літературу, але вже тоді в його блуканнях і пошуках були визначені основні риси його творчості — імпресіонізм, романтика і експресія.

«Саме внутрішня свобода і є одно із моїх хворих місць. Ви добре помітили, назвавши мене в» Правобережному кооперативі розтріпаним. Безперечно, я такий. Я розтріпаний. А розтріпаність тому, що надто вражливий. Ця-то вразливість і не дає мені добути внутрішню свободу. Сьогодні мене доводить до істерики який-небудь худсектор, що по-хамськи поступає з українською літературою, театром, завтра мене нервують партійні справи, на третій день я раптом одкриваю Америку: все зло, тому що я сам хам. Де ж тут бути мудрим обсерватором (не вульгарно), присутність якого дає внутрішню свободу? А добути її рішуче потрібно*.

Відверто багато ранніх творів є наївними, схематичними, незграбними і недолугими, які варто було би сховати від очей як літературне школярство, зразки внутрішнього шукання і навчання.

Водночас маленьким шедевром стала новела «Лілюлі» (так називалася сатирична п’єса Ромена Роллана), так само безсюжетна, як і більшість творів цього періоду, просякнута меланхолією і мжичкою. В ній автор поєднав романтичний пафос із тонкою іронією: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають йому покою… Пороть треба».

Найкращі твори цього періоду — «Кіт у чоботях, до відчаю щирий гімн революційній жінці, «Я (Романтика)», фанатичний крик у гофманівському світлі — своєю справжністю, вихопленими із напівтемряви свідомості проявами життя, витонченістю і красою нагадують романи Вірджинії Вулф. Усіма відтінками сірого і всіма дощами — від мряки до злив, наводнені його новели, в них приємно розчинятися і вловлювати нотки суголосного болю. Його персонажі, підібрані на розбитих шляхах революції, — переосмислений він сам. Особливістю новел цього періоду є настроєвість, вихоплені з картини мазки.

Домонтович убачав цінність Хвильового в усій масі його роботи: як письменника, публіциста, публічної фігури, полеміста, в його талановитих творах він відчув ранній, свіжий, новаторський, але розтріпаний вітер. Хвильовий мав виписатися, вже його «Повість про санаторійну зону» була більш врівноваженою, тут автор вивів цілу шеренгу революційних образів, втрачених, знервованих, зайвих, витіснених на узбіччя тим, за що вони воювали. Захопливий сюжет і чітко прописана нервова регресія, нестримна апатія всіх мешканців «Санаторійної зони». Ця повість є психологічним зрізом постреволюційного суспільства. «І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо у невідомий дальній димок…»

З середини 1923 Микола Хвильовий листується з Миколою Зеровим — ідейним центром київської групи «неокласиків», які в комуністичному літературознавстві вважалися ворогами і чужаками. Хвильовий же не був комуністичним псом, який стояв на сторожі влади рад, він був митцем, який прагнув розвиватися. Він цікавився теоріями Ніцше, Шпенглерівськими поглядами на Європу, недарма його потягнуло до «психологічної Європи», він бачив видатних особистостей там: Гете, Байрона, Гофмана, Маркса і Дарвіна, і зовсім не бачив когось хоча б дотичного до їхнього рівня тут. Українство в своїй масі сіре, до останнього клаптя епідермісу просякнуте вузькою хохлівщиною і недолугим народництвом, обмежене і позбавлене внутрішнього прагнення «ДЕРЗАТЬ!». Недаремно неокласики, а за ними і Хвильовий, який згодом став рупором літературної еліти, відштовхувався не від трьох легендарних українців: Шевченка, Франка, Українки, а від Пантелеймона Куліша — єдиного з них європейця на всю історію літературної України. Була тільки одна можливість зреалізуватись як митець в умовах несформованої, фрагментарної літературної традиції — рівнятися не на українських просвітян, а на велич європейських постатей.

Микола Зеров став його наставником, з ним він консультувався з приводу своїх памфлетів, своєї творчості, надсилав навіть частини роману «Іраїда» для «дегустації» поважному неокласикові. Власне, листування з такою розумною і всебічно освіченою в найкращих традиціях європейського академізму людиною сприяло й розвитку інтелекту Хвильового. Через нього фактично озвучувалися і позиції неокласиків, що поступово і органічно вписалися в комуністичну теорію «азіатського ренесансу» Хвильового.

Свій стиль, і чомусь разом і стиль товаришів Хвильовий визначив як «романтику вітаїзму». Хоча романтизм Хвильового був не стільки літературним напрямком і сутністю творчості, скільки суттю особистості і способом бачення. Його нонконформізм, позиція в суспільстві, боротьба з усім непотрібним і шкідливим, його поведінка художника, ідеалістичний пафос — все це й складало разом з його «розхристаною» творчістю «романтику вітаїзму». Він любив життя, любив таким, яким воно йому ввижалося, і навряд чи любив те, що почало відбуватися в країні і на що вже не можна було заплющувати очі.

1925–1928 — роки великої літературної дискусії в Україні. Хвильовий був переконаним ідеалістом, він стверджував, що митець і критик має походити з пролетаріату та селянства, будучи високоінтелігентним і освіченим. Червона еліта мала неабиякі ілюзії щодо здібностей свого народу. Вся темна маса, що не так давно була ніким і нічим, прибирала в сортирах, чистила взуття, грабувала перехожих, раптом стала бажаною разом із усією своєю неосвіченістю, браком смаку та виховання. Вона була допущена до всіх сфер життя і можливості одержати освіту, але чомусь, на подив романтика Хвильового, ніяк не хотіла читати і розуміти давньогрецьку поезію, Шпенглера, Ніцше, навіть Маркса і Леніна. Цією фатальною вірою в народ комуністичне відродження недалеко пішло від народників, з якими змагалося памфлетами Хвильового аж три роки.

В червоній періодиці різні партійні критики-пролетарі цькували і піднімали хамський галас на Зерова, на весь гурток неокласиків і на Миколу Хвильового також. Оповідання «Я (Романтика)» образило почуття запеклих революціонерів і почалася велика літературна сварка довжиною в три роки. Вона, з одного боку, відкрила Хвильового як публіциста — він видав три книжки памфлетів за результатами цієї журнальної метушні: «Камо грядеші», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Але, з іншого боку, Хвильовий перетворився на опального автора, продовження його першого роману «Вальдшнепи» було конфісковано і не знайдено досі, четверта книга памфлетів «Україна чи Малоросія» конфісковано і побачило світ аж у 1990. Ідеї, що їх висував Хвильовий, не сприймалися офіційною владою, бо, ламаючи сам тип руху українства, заперечуючи модель розвитку української культури, вони були більш революційними, ніж формальні революційні ідеологеми. Вихід для вузько народницької і, отже, невисокої, звульгаризованої літератури він вбачав у європейській орієнтації. Він роз’яснював, чому слід припинити творити літературу села; чому справжній письменник не може писати на комуністичне замовлення; чому ні він, ні його товариші не писатимуть про трактористів і трактори… Він зрозумів і сказав іншим, чому в радянській літературі не заохочується «споглядання», бо можна побачити такі непоказні речі, які справжній митець не зможе замовчувати, а влада рад — не зможе вибачити.

Пропагуючи західноєвропейські орієнтири, вбачаючи єдиний шлях до української культурної ідентичності в заперечені російських впливів, Хвильовий набув московського антагонізму, що не могло пройти непоміченим. І коли письменник став вдивлятися в червону безодню, вона моторошним, у сітці набряклих від люті капілярів оком стала вдивлятися в нього. «В той час, як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь „Москви“ нічого іншого, окрім як закликати українських діячів тікати від» Москви якнайшвидше. І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, коли комуністи починають говорити, і не тільки говорити, а й писати… мовою Хвильового?*

Сам Хвильовий не відчував жодних суперечностей, йому здавалося, що тільки так і постане справжній комунізм в Україні. Після відвертих висловлювань Хвильового в пресі з’явилися не менш відверті роздуми про інтелектуальний шлях українства Досвітнього, Ялового, комуністична критика стала лояльнішою до неокласиків, прогресивна інтелігенція України почала консолідуватися навколо векторних полотнищ Хвильового.

Літературна дискусія велася фактично між двома літературними угрупуваннями: «Гартом», спілкою пролетарських письменників, і «Плугом», спілкою селянських письменників. Чи варто пояснювати, що остання усіляко намагалася ходити в народ і писати соціальну моралізаторську пастораль у дусі Нечуя-Левицького? Саме з ними й вів полеміку Хвильовий. А потім, у 1926, заснував «Вільну Академію Пролетарської Літератури — ВАПЛІТЕ» — творчу літературну лабораторію, що об’єднала найкращі сили української письменства: Ялового, Куліша, Хвильового, Досвітнього, Тичину, Бажана, Яновського та інших. До «ВАПЛІТЕ» не можна було потрапити просто так, за партквитком, ідеологічно товариство продовжувало курс, визначений Хвильовим, видавало свій однойменний журнал, де абиякому письменничку надрукуватися було важко, через що Академію стали називати масонською ложею, приписуючи їй фашизм та зраду комуністичних ідей.

В цей час Хвильовий вже втомлюється бути рупором, вочевидь, до цього він щиро вірив у непохитність свого партквитка, оскільки аж до 1928-го необережно говорив все, що думав, супроти загалу, влади, інстинкту самозбереження. На кілька місяців він виїжджає за кордон — Берлін-Відень. Хвильового змушують писати покаянні листи… і він пише. Звісно, він хотів вберегти «ВАПЛІТЕ» і український літературний процес, який почав нарешті давати плоди, і, безумовно, тоді всі писали покаянні листи в газети. Хвильового показово виключили з «ВАПЛІТЕ» і письмово засудили його позицію «геть від Москви», але це Академію не врятувало — 28 січня 1928 року «ВАПЛІТЕ» було ліквідовано. Дивна лотерея терору: Булгаков був відвертим у своєму неприйнятті радянської влади і духу, не визнавав її, особисто звертався до Сталіна — і не був знищений. Тодось Осьмачка лаяв владу, боявся її, страждав параноєю, думаючи, що його власна дружина пише на нього доноси, імітував (а може, й ні) нервовий розлад, а коли його таки взяли, кричав, що ненавидить радянську владу і… таки вижив. Семенко вірив у ідею, був вірний їй, владі, устрою — знищений. Хвильовий вперто, послідовно вибілював себе — і йому не вірили, і його б неодмінно знищили, якби він не зробив це сам.

Після розпуску «ВАПЛІТЕ» Хвильовий організовує «Пролітфронт», який теж тримається недовго і змушений самоліквідуватися в 1931 році. Дехто з письменників вступив у ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), більшість лишилися поза нею.

В Україні настають недобрі часи: душили НЕП, згодовували один одному людей, українська верхівка на короткому припоні тримає письменників, всі вдячно і радісно викликають один одного на соцзмагання (хто швидше напише), а Хвильовий мовчить, і вже давно. Конфісковані романи, знищені памфлети, знищений він сам, погане здоров’я, злидні, і в повітрі щось загрозливе, щось трагічне — фізичний страх. Про що він думав тоді — про те, як помилився, чи чому не скористався можливістю і не лишився за кордоном? Хоча, мабуть, не міг: тут була його друга дружина та її дочка, Любов Уманцева, яких він любив, тут лишалися друзі, лишався беззахисний професор Зеров. Можливо, революціонер-авантюрист-романтик-мрійник жив останні роки свого життя з порожнечею. Він прокидався, а голодні бездомні очі вже шукали його і втуплювалися йому в обличчя і просили енергії, життя, барвінково-червінькових революцій.

Зрештою, жахливі звірячі 32–33-ті роки, Епік, колишній «ВАПЛІТянин» викликав Хвильового- «олімпійця», як зневажливо називали вправних літераторів в пресі, на соцзмагання, щоб написати роман про ідеального комуністичного героя. Хвильовий погодився, навигадував журналістові, що роман називатиметься «Комсомолець». Потім був арешт Ялового і зловісне передчуття. Кажуть, головне вчасно народитися і вчасно померти, але яка, власне, різниця, вчасно ти помер чи ні, коли твоє життя виявилося не тим, що ти будував? Деякий час Хвильовий бігав по установах, дзвонив у відповідні органи і мав серйозну надію, що витягне Ялового з-під арешту, він Хвильовий, комуніст до останньої порошинки на комірці, він деміург української пролетарської літератури, відомий у Союзі, хіба його не послухають? Його навіть не вислухали — так відповідально стояли на сторожі своїх свої. Ось і все. Ця біганина голодним Харковом була останньою краплею. Природно, що в атмосфері загального страху йому не писалося, тим паче не писався ідеальний, по-комуністичному бадьорий роман епохи. Звісно, він міг би писати в стіл, як, приміром, Булгаков, але Хвильовий був комуністом і це була його доба, і він друкувався, і був господарем класів, і, до того ж, він втомився, і десь розумів, що наступним заарештують його.

13 травня 1933 року він зібрав у себе на квартирі друзів, начебто для того, щоб почитати їм уривки з нового роману. Досвітній, Куліш, Епік, Йогансен — усі зазначали, що Хвильовий був у піднесеному настрої, наче трохи напідпитку. Загалом всі розважалися, хтось грав на гітарі, а потім, коли господарю нагадали, що пора б і роман почитати, Хвильовий побіг до себе в кабінет і там застрелився. В одній з його передсмертних записок було сказано, що він дуже любить життя, а в листі до Зерова — що не може застрелитися: ходив в поле, вернувся живим. Постріл — і останнього романтика, Миколи Хвильового, не стало. Він мав безліч приводів для того, щоб піти, і майже жодного, щоб лишитися.

Цитати:

ТВОРЧІСТЬ: «» Митцем взагалі може бути тільки виключно яскрава індивідуальність, яка має не тільки чималий життєвий досвід, але й, в силу деяких фрейдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність по призначеній їй сліпою природою путі

СУМНІВ: «То я буваю до нахабства самонадіяним і мрію розвернути велетенські полотна, то раптом настрій до того падає, що не вірю собі в свої письменницькі здібності взагалі…»

РОБОТА: «Сьогодні ясний морозний день і чомусь небо таке глибоке й прекрасне, що… що… Ну, словом, я почуваю себе юнаком, і мені так хочеться написати якусь поему. Але поеми я не напишу, бо зараз мушу йти на роботу і» крити когось матом

ІРОНІЯ: «… Мені вже 32, а я такий нерівний, і мало не Сосюра. Словом, мені зараз такий настрій, що тільки й говорити про весняний вечір в молодняку, про далекі згадки, про вальдшнепів, про вечірню тишу над ставком… Словом, на мене вплинуло пиво» Нової Баварії

УКРАЇНСТВО: «… Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через» братчиків до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох протестантів та бунтарів, страждала й страждає на позадництво

ЖИТТЯ: «Практика — річ велика. Це життьова пошліть, але й життьова мудрість. Треба жити»

СМЕРТЬ: «Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з» азбуки комунізму, повірте!

САМОГУБСТВО: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема»

* З листа до Миколи Зерова.

* З листа Сталіна до Кагановича, 26 жовтня 1926 року.


Другие статьи из этого раздела
  • Микола Хвильовий: Останній Романтик

    20–30-і роки ХХ століття — що там, на розбитому роздоріжжі між першою світовою і громадянською війнами, між Росією і Європою, між націоналізмом і комунізмом, коли вся країна билася й звивалася у білих, чорних, червоних руках, коли з простих провінційних викладачів латини виростали зерови, а з бунтівних шибайголів — хвильові? Зрештою, це один з небагатьох періодів в історії, коли Україна фактично йшла в ногу з розвитком світового мистецтва. Семенко писав свої червоні футуристичні вірші, над ним знущався у формі справжнього вишуканого футуризму Едвард Стріха (Кость Буревій), буквально на очах поставали урбаністичні романи Підмогильного і Домонтовича. На довершення — кривава бійня, якою закінчився «азіатський ренесанс» товариша Хвильового, і сентиментальна сльоза за винищеним генофондом зробили з літератури цього періоду бренд «розстріляне відродження», а з її ідеолога Миколи Хвильового — культовий персонаж, щоправда, у вузькому колі «любителів української літератури»
  • Леонид Быков: оптимист, который не хотел жить

    Леонид Быков очень хотел стать летчиком, но, когда его из-за маленького роста отчислили из Ленинградского летного училища, поступил в Харьковский театральный институт. Быков-актер родился из несбывшейся мечты: ему не дали стать «маленьким» летчиком, и он от безысходности стал великим актером
  • Жизнь и смерть Фриды Кало

    На кожаном стульчике сидит маленькая девочка в белом платьице и высоких ботиночках, в руках у нее — розы, за ее спиной — сумрак облачного дня, расстелившегося на просторной террасе. Эта буржуазная фотография четырехлетней Фриды Кало напоминает сентиментальные европейские снимки начала века. Но мы не в Европе, мы в — Мексике, мы в самой сердцевине этой мятежной, страстной, жестокой и гордой страны — мы в Мехико. Мы здесь в сезон дождей, наполняющих город влагой, словно глубокую чашу, и в эпоху кровавой революции, охватившей страну пламенем ритуального огня. Самый рассвет 1911-го года
  • Всі вийшли з шинелі Митницького. Розповідь про режисера

    Світлій пам’яті актора Віталія Лінецького присвячується
  • Влад Троїцький. Театр як маніфест. Театр як ритуал

    Портрет режисера, продюсера і філососфа

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?