«Капітан Джон Сміт їде в Україну»30 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото: Володимир Клюзко

Вірляна Ткач зробила виставу за мотивами автобіографії середньовічного моряка

Коли Вірляну Ткач, американську режисерку українського походження питають, навіщо капітан Джон Сміт приїхав в Україну, вона посміхається і відповідає, що він тут уже був. Він і справді був — у 1603-му, за чотири роки до того, як заснував перше британське поселення в Америці і зустрів Покахонтас. Зголосившись до армії воювати з турками, Джон Сміт був поранений і потрапив у полон. Його продали в рабство, однак йому вдалося втекти. Тікав він через Річ Посполиту і деякий час пробув у Коломиї. А у 1630-му році Джон Сміт написав книгу, в якій розповів про свої мандри.

Саме її перші дві частини лягли в основу вистави «Капітан Джон Сміт їде в Україну». «Всі завжди читають лише історію про Покахонтас, а що було до неї, ніхто і не знає», — каже Вірляна Ткач. Працювати над виставою вона почала ще в Нью-Йорку, однак прем’єра відбулася на Форумі видавців у Львові. Потім «Капітана Джона Сміта» змогли побачити кияни — на «Гогольфесті» та в Центрі Леся Курбаса.

«Капітан Джон Сміт» поєднує у собі жарти в стилі «Священного Граалю» Монті Пайтона, українські народні пісні та поезії англійською ітурецькою мовами. Акторів усього троє: поет Боб Голдман грає Джона Сміта, музикант Сюзан Гванґ — усіх його жінок, а бандурист Юліан Китастий грає сам себе. Спершу вистава мала бути серйозною. Вивчаючи книгу Джона Сміта, Вірляна Ткач зауважила, що його історії про рабство надзвичайно подібні до тих, що містяться в українських думах того періоду, і вирішила у виставі поєднати ці тексти з піснями. «Спочатку були лише Боб і Юліан, — розповідає режисерка. — А потім я випадково побачила Сюзан і подумала, що вона б ідеально до них підійшла». На репетицію Сюзан Гванґ прийшла з акордеоном. Це і змінило весь настрій вистави — окрім дум, у ній з’явилася, наприклад, композиція Three Heads Is Love, у якій Сюзан Гванґ — під акордеон — вмовляє Джона Сміта відрубати голову третьому туркові.

«Капітан Джон Сміт» — надзвичайно легка вистава, яку, тим не менш, цілком можна вважати історичною реконструкцією, адже домислів у ній — мінімум. У сценографії — а це переважно відеопроекції — використані гравюри Джона Пейна із книги Сміта, а також справжні карти українських земель, створені у 16-му столітті. Окрім того, з постановкою допомагали фахівці з Торонтського університету, та Українського музею в Нью-Йорку.

Однак найцікавіше — це дивитися, як Вірляна Ткач поєднує елементи зовсім різних культур (так у виставі звучать, наприклад, три мови) та інтерпретує історію. «Мене цікавить, як історія грає сьогодні. Адже ми так мало про неї знаємо, — каже режисер. — Хтось раз написав, що структура моїх вистав вертепна, і я подумала, що це дуже правдиво. Є ми, сьогоднішні люди, і у цьому є щось від комедії. Але завжди є минуле, з яким ми маємо якийсь сакральний зв’язок».

Так або інакше, «Капітан Джон Сміт їде в Україну» — це неепічна історія про епічну подорож, переказана з англійським гумором і переплетена українським фольклором. Її герої зійшли із запорошених сторінок рідкісних видань і живуть тепер з нами — десь зовсім поруч.


Другие статьи из этого раздела
  • Чехов Митницкого: трагедия личности

    С каким бы оправданным уважением мы бы не относились к классике, надо признать, что и она устаревает и перестает с нами, современниками, говорить. В чеховских текстах есть нечто не столько устаревшее, сколько диссонирующее с нашим временем, с нами, с нашим ритмом. Меланхолия, мечтательность, неопределенность и медлительность начала 20 века,  — все это не свойственно нашему миру, мы люди другого мирочувствования, мировоззрения и ритма.
  • Неправдоподобие будущего

    После «Трансформеров», «Матрицы», 3-D технологий наблюдать за маломасштабным действием, где бегает несколько роботов-ходулистов и люди в костюмах из папье-маше не очень интересно. Ты ждешь от уличного представления чуда,  — а чуда не происходит. Вероятно, реальность будущего тяжело и дорого создать средствами уличного зрелищного театра. Ведь, по большому счету-то, должны летать машины над головами, вестись перестрелки лазерным оружием, а мега-мозг должен парить над площадью, нависая над нею своими липкими щупальцами.
  • Невыдающийся спектакль по выдающемуся роману

    Сказать, что поляки недопоняли Достоевского,  — ничего не сказать. «Братья Карамазовы» — вершина не только писателя, но и мыслителя Достоевского, это самое зрелое и кульминационное единение его художественных возможностей, философских идей, христианских сомнений, личного покаяния и обретения Бога в слове. В этом произведении художественное и нравственное, общечеловеческое и сугубо личное так тесно связано, что и читать его стоит сразу во многих интерпретационных плоскостях. Нет более сложного для театра произведения, и по объему, и по характеру
  • Истина в пиве, радость — в кабаке

    Смешной и остроумный балет In pivo veritas, свою последнюю премьеру, Киев модерн-балет показал под занавес сезона 25-го мая, оставив многих, не попавших на спектакль, в интриге аж до осени. «Истина в пиве» — под таким забавным перифразом остроумного изречения древнеримского историка Плиния Старшего: «истина в вине», Раду Поклитару создал разудалое интеллектуальное зрелище на мотивы ирландского фолька и музыки эпохи Ренессанса
  • Смысловой голод в  «Голоде Кнута Гамсуна»

    «Голод Кнута Гамсуна» создан по мотивам двух произведений писателя — «Голод» и  «По заросшим тропам». В первом — автор рассказывает, как некогда бродил полуголодный по улицам Христиании в поисках журналистского заработка, во втором — описывает свой послевоенный период жизни. Дабы оправдать тот факт, что Гамсун идейно поддерживал фашистскую Германию, его соотечественники пытались доказать ценной унизительных допросов, что старый писатель — безумен.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?