Самозаспокоєння паузами18 марта 2016
Текст Ксені Кисіль
Фото Ігора Стрельцова та cultprostir.ua
Графіка Олі Михайлюк
9 березня у київському планетарії Atmasfera 360 закінчився черговий тур медіавистави «роздІловІ».
Як cлово «ніч», що транслювалось проектором, перетворилось на початку перфомансу в «нічого», так і сама вистава «РоздІловІ» веде від конкретних речей до суцільно абстрактних. Від східняків Сергія Жадана та Влада Креймера, відеоряду з написаними словами, музики на акордеоні до любові, війни, страждань, і знову любові.
«РоздІлові» — це поєднання віршів Жадана, звучання акордеону Олексія Ворсоби та дивного інструменту Влада Креймера, графіки та цілісної ідеї Олі Михайлюк. Проект існує із 2012-го року, а отже, мав вже багато перероджень. У кожному місті-місці він несе свій особливий сенс, щось додається, щось віднімається, і пристосовується до саме цієї публіки.
Показ у Києві був завершальним у цьогорічному турі, що проходив на Донбасі. Ця вистава вже не включала хореографічну постановку Андреи Марія Хандлер, як це було у попередніх варіантах. Зображення з віршами транслювали на стелю планетарію. Атмосфера цього місця здається ідеальною. Адже, по-перше, де ще знайдеться настільки великий проектор, по-друге, ще й який перетікає в небо, і стає часткою космосу.
А «РоздІловІ» якраз про це. Як не загубитись. Як навіть під час війни навчитись жити. Як любити і не втрачати ніжність.
Але все це досягається не різким, а поступовим шляхом медитації. Усе в цьому художньому дійстві працює на такий ефект. Починаючи від майже терапевтичної за ритмом та темами поезії Жадана. У виставі читають вірші, як зі старіших «Вогнепальних та й ножових» (2012), більшу частину із «Месопотамії» (2014), декілька зі збірки «Життя Марії» (2015). Усі три збірки для письменника є знаковими. Добирала твори авторка проекту Оля Михайлюк. І це відчувається. Начебто з доробку Жадана лагідною жіночою рукою вибрали найніжніше, найбільше сповнене любов’ю.
Підігрують поезії й музичні партії. По-амелівськи (мається на увазі французький фільм «Амелі») щирий акордеон білоруського музиканта Олексія Ворсоби із гурту Portmone, та майже космічно-створена електро-скрипка Влада Креймера, звучання якої постійно межує між мантрою та електронікою. Гіпнотизує і довершує усе це відеопозія на небосхилі планетарію. У ній слова живуть своїм життя, втрачають послідовність, тікають від речень, перетворюються в безлад та рівні лінії, а розділові зникають та повертаються. Розділові — це те, що не промовляється. Те, що завжди десь за. За поезією, музикою, любов’ю. Ті видихи Жадана під час музичних програшів, та шкрябання пера по папері. Різновид тиші, а можливо й віри.
Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.
виникає враження, що ми знаходимось десь за спиною митця, поета і бачимо, як на наших очах народжуються вірші. Як пишуться листи коханій жінці. Більшість цих віршів схожі на листи. Це певна сповідь, зізнання. А якщо взяти їх докупи, то вийде щось на кшталт 120-хвилинного уроку любові. Але кожен його засвоїв як зміг, можливо, хтось геть поринав у медитацію, дехто спав, а дехто шукав у ній війну.
Адже все полягає на вмінні
Говорити мертвою мовою ніжності.
Світло складається з темряви,
І залежить лише від нас.
Під час перфомансу Жадан читає двадцять один текст. Тут магія проявляється також і кількісно. Двадцять один це дуже цілісне число, із нього нічого не викинеш і нічого не втиснеш.
Проте у історії вистави геть немає драматичних вивертів. Вона рівна, майже пряма. І хоча наприкінці Жадан все більше згадує слово «війна», і більше болю з’являється у віршах, це історія, яка заспокоює, а не збурює. Воно й зрозуміло. Більша частина залу прийшла послухати вже знайомого, хорошого Жадана. Жадана, який любить і вірить у Донбас. А цієї віри якраз так не вистачає. І що саме буде його оточувати під час читання віршів на перший погляд неважливо. Це порція пігулок під назвою «життя має тривати навіть тоді, коли триває війна».
З нами стається лише те, чого ми хотіли,
або те, чого ми боялись. Питання лише,
що переважить — бажання чи страх.
З таким складом важко уникнути відчуття, що усе це буде не просто виставою про ніжність та любов, а про дещо більше. Адже сам Жадан є чи не одним із найбільших культурних ретрансляторів думки з болючого Сходу, а Влад Креймер був змушений через війну покинути рідний Донецьк. Усе ж, ця вистава більше про любов, аніж про війну. Про те, як перемагати війну у собі, за допомогою, звичайно, любові.
Автор графіки, Оля МихайлюкПідігрують Жадану та музикантам, а найбільш відео-поезії звуки стукоту серця, шум моря, шкрябання пера. Вони теж є частиною мантри для самозаспокоєння. Проте, й серед цього врівноваження є багато чуттєвої, і добре знайомої жаданівської іронії. І саме вона рятує і повертає на Землю. Не дає геть загубитися у сподіваннях і почуттях.
Життя — це веселе перетягання линви.
З одного боку її тягнуть янголи.
З іншого — адвокати.
Адвокатів більше.
Але і послуги їхні коштують дорожче.
***
Можеш говорити про все, що тобі сниться,
Можеш говорити, можеш не боятися темряви:
все одно хто-небудь тебе почує,
все одно ніхто тобі не повірить.
«РоздІловІ» — це в першу чергу мантра, медитація. Через всеосяжну, рятівну поезію Жадана, який пише про найболючіше із надією, через напівфонову музику, через слідкування за каліграфією на зірковому небі. Що тут є головним? Хочеться відразу викрикнути «поезія», адже без віршів Жадана цей проект просто не уявляється. Розділові не можливі без слів. Проте, саме в оточенні музики та відео ця поезія стала чимось більшим. Цей проект прочитається кожним по-своєму, але ефект, у будь-якому разі, буде заспокійливим, і трішки навіть повчальним.
Виступ у київському планетарії
