Мегазаказ - ебей ком на русском языке.

Ірма Вітовська: Я громадянка23 июня 2009

Спілкувалася Марися Нікітюк

Фото Ольги Закревської

Досьє:

Ім’я: Ірма Вітовська

Знак зодіаку: Козеріг

Дата народження: 30 грудня 1974 року

Місце народження: Івано-Франківськ

Освіта: у 1998 році закінчила Львівський державний музичний інститут за спеціальністю «Актриса драматичного театру», курс Богдана Козака

Професія: акторка Молодого театру, актриса кіно й телебачення

Ролі в театрі: сестра Катя в «Четвертій сестрі», дружина в «Маринованому аристократові», Галя в «Московіаді», Стальова воля в «Стальовій волі», «За двома зайцями», «Русалонька», «Кайдаші» та ін. Брала участь в антрепризі Віталія Малахова «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти» в 2007 році.

Кіно, ТБ: «Леся+Рома», «Богдан-Зиновій Хмельницкий», «Кольє для снігової баби», «Донечка моя», «Ангел-охоронець».

Мій фундамент

Я з Івано-Франківська, там народилася і виросла, зараз там у мене живуть батьки. Хочу там придбати собі землі і побудувати дім — мене з віком тягне додому. Раніше тягнуло до Львова, бо це місто знакове для мене. Так сталося, що Франківськ — колиска, Львів — юність.

Я росла незалежною дитиною, бо батьки були дуже молоді (мамі — 18, татові — 20) і через їхню зайнятість виховували мене бабусі і дудусі. Звісно, батьки дуже дбали, щоб я розвивалася, особливо мама за тим стежила, я в чотири роки почала читати, ходити в різноманітні гуртки. Тепер з віком я розумію, що бабусі й дідусі заклали основи моєї особистості, особливо дідо. У мене в діда дуже важка доля — можна книжку писати. Він помер на минулий Великдень, кажуть, під Великдень помирають найкращі люди. Дідо пропрацював 25 років паламарем у церкві. Десь підпільно він вірив завжди, а коли дозволили в Радянському Союзі греко-католицьку церкву вкінці 80-х, що можна було в церкву ходити і хреститися, то дідо зробився паламарем — замикав, відчиняв храм, дивився за порядком.

Ірма Вітовська і театральний ведмедик Нафаня Ірма Вітовська і театральний ведмедик Нафаня

Західну Україну врятувало те, що комуністична влада не змогла перемогти віру. Я пам’ятаю, що, попри всі заборони Різдво, Великдень — завжди були вихідні дні, ніхто в школу не ходив. Греко-католицька і православна традиція були на Заході неперервні.

Мої професії

Я мріяла бути істориком, а точніше — археологом. І кілька років підряд вступала до Прикарпатського інституту ім. В. Стефаника. На третій рік мені просто сказали: «Ти ж артистка, то вступай на акторський», і я пішла до Львівського музичного інституту.

Я завжди хотіла аналізувати і перебирати історичні факти, копалася в старих фотографіях і фантазувала на тему, як люди жили, чому вони так жили. Я маму просто діставала безкінечною низкою питань «Чому?»: чому вітер, а чому він дує, а чому, а чому… Мені завжди хотілося докопатися до першопричини, до самого початку, до якихось основ.

Я люблю машиною їздити додому і постійно міняти маршрути — на Тернопільщині і на Поділлі ціла купа старовинних замків. Нещодавно їхали через Збараж — хороша траса на Київ, майже порожня, нею можна в Почаїв піднятися, а ми цього разу заїхали у Вишневець, до замку. Розуміння того, що цих каменів торкалися люди, які творили історію 300–400 років назад, великі люди, сам Байда Вишневецький, наповнює мене силою — я люблю минуле більше, ніж майбутнє. Майбутнє мене цікавить постільки-постільки, для мене це як будування Китайської стіни — ми не застанемо результатів нашої роботи за життя, але маємо закласти фундамент.

Я досі люблю пофантазувати, як би мені жилося, якби я вступила на історичний. Актор — то дуже залежна професія, від усього: в першу чергу від своєї психофізики, ампл

уа нікуди не ділося. Навіть якщо у тебе є відчуття, що ти зіграв би, ти можеш не підходити на цю роль зовнішньо, можеш не потрапити в режисерське бачення, чи не зігратися в ансамблі. Актор — це ансамблева робота. І треба або, як Мельник, робити моновистави: сам собі актор, сам собі режисер, сам собі сценограф і таке інше, або звикати.

«Прийшовши в театр, треба починати з нуля, з найнижчого рівня» «Прийшовши в театр, треба починати з нуля, з найнижчого рівня»

Режисер нежіноча професія

Може, з часом я б теж могла сама собі ставити, хоча я переконана, режисер — нежіноча професія. Я ні в якому разі не хочу образити режисерок, яких я поважаю: Галю Воловецьку, пам’ять Ірини Молостової, Аллу Бабенко, з якою я працювала в театрі ім. Заньковецької, Кіру Муратову та інших. Але вони, скоріше, виняток, аніж правило. Ці жінки мене зрозуміють, режисер — це абсолютно інший склад розуму: емоції підпорядковані раціональному. У мене ж навпаки — я самі емоції. Щоби стати режисеркою, треба мати більше чоловічий склад характеру, я ж в цьому сенсі — жінка, хоча у мене є чоловіча харизма, я можу працювати генератором ідей, дуже хороші образи бачу, і маю адекватне почуття гумору.

Мій театр

Останнє, що мене вразило — це була вистава в Івано-Франківську «Солодка Даруся» за романом Марії Матіос. Дуже катарсисна річ. І мені здається, зараз треба більше працювати саме з таким театром, куди люди приходили би плакати і сміятися. Думати і так є над чим, хоча б інформація в інтернеті — на будь-який смак, а співчувати нема де.

«Шкода, що синтетичний актор відходить у минуле, всім треба заробляти грошей, зніматися у серіалах, і забувають, що треба ходити на виставки, читати книжки» «Шкода, що синтетичний актор відходить у минуле, всім треба заробляти грошей, зніматися у серіалах, і забувають, що треба ходити на виставки, читати книжки»

Діапазон має бути широким: від складних елітарних вистав до масових. Але елітарного глядача — обмаль, і для нього в Києві працює такий потужний режисер як Дмитро Богомазов. А ось масового глядача годують чим завгодно, але саме він формує політику театру, і задля збереження самого Театру вистави для масового глядача не можуть спускатися нижче плінтуса, як часто в Києві і стається. Це від того, що культура не реформована, якби був ринок, то акторство було би повноцінною професією в Україні, і випадкові люди не залишалися би в театрі. Всі це розуміють, від акторів до директорів театрів, але на законодавчому рівні ніхто нічого міняти не хоче, бо вони зайняті чим завгодно, тільки не державними справами. В Польщі один з перших законів, який був ухвалений — це закон про культуру, бо там впроваджували політику духу, а не гаманця. А у нас зараз на шиї театрів висять кадрові баласти, і їх треба задіювати, треба робити з ними вистави. Але проблема в тому, що з баластом хорошої вистави не звариш.

На справжньому мистецтві ще ніхто і ніде не збагатився, в шоу в телебаченні — так. А коли буде реформовано культурну галузь, то в театрі лишаться тільки віддані, хворі на театр, бо хто не такий, той втомиться чекати на славу і гроші і піде хоча б на телебачення.

Зараз якраз така ситуація в українських театрах, що можна було б вже і втомитися…

Розумієте, цим баластним акторам, режисерам нема куди йти, погано розвинене телебачення, мертве кіно, а в театрах є хоча б стабільна зарплатня. Це пасивна ситуація — є регулярний пайок. Хтось каже, українці роботящі — я кажу, українці ліниві, подивилися б вони, як на Заході працюють.

«На справжньому мистецтві ще ніхто і ніде не збагатився, в шоу в телебаченні — так, в театрі — ні» «На справжньому мистецтві ще ніхто і ніде не збагатився, в шоу в телебаченні — так, в театрі — ні»

Молодий театр

Я вчилася у Львівській консерваторії у Богдана Козака. Ми об’їздили всю Європу з курсом, грали ледь не на всіх студентських фестивалях, і протягом усіх чотирьох курсів все діймали Козака, коли ж ми поїдемо до Києва. І ось у 1998 році по завершенню академії ми приїхали на Березілля в програму для студентських театрів. Там мене побачив Станіслав Мойсеєв і на наступний же день Козак повів мене в Молодий — мене брали в цей театр. Для мене це було неймовірно, бо по-перше це був україномовний театр, що страшенно мені імпонувало, Театр ім. Франка тоді стояв на роздоріжжі і не зрозуміло куди він поверне, та й не всіх туди брали, а по-друге в Києві я встигла побачити тоді кілька вистав, одна з яких була Мойсеївський «Дон Жуан». Ця вистава мені страшенно сподобалась, як і манера постановки режисера, і тоді після перегляду дуже захотіла саме в Молодий театр — і ось мене взяли.

Ірма Вітовська в ролі Каті «Четверта сестра». Фото надані Молодим театром Ірма Вітовська в ролі Каті «Четверта сестра». Фото надані Молодим театром

Станіслав Мойсеєв — мій режисер, ми з ним сходимося не лише в творчому аспекті, але і в громадянських позиціях. І його «Четверта сестра» і «Московіада», яка хоч і запізнилася на часі, але все ж є чудесною виставою, є гостросоціальними, навіть «Венеціанський купець», прем’єру якого ми перенесли через брак коштів на вересень, Мойсеєв повернув такою гострою сьогоденною проблемою, що я була здивована. У Станіслава Мойсеєва є тонке чуття на актуальні провокативні п’єси, і все що він ставить від класики до сучасної драматургії набуває гострого публіцистичного, надактуального характеру. Це мені дуже імпонує, це саме той театр в якому я мріяла працювати.

На початку, пам’ятаю, грала у виставі Курочкіна «Стальова воля», що поставив Богомазов, я була власне цією Сталевою волею, комп’ютером з таким квадратним обличчям. З Вертинським у нас були такі сцени смішні, ми їх називали: «секс» хакера і комп’ютера. Мені взагалі Богомазов дуже подобається, його специфічна естетика, власний неповторний почерк. Я би не хотіла бути постійною актрисою його театру, бо, щоб грати в його естетиці треба постійно в цьому варитися, а мені хочеться різних театрів, різних режисерів. Але я би дуже хотіла у нього ще раз зіграти щось на запрошенні.

«Четверта сестра». Фото надані Молодим театром «Четверта сестра». Фото надані Молодим театром

У 2000 році грала Русалоньку, хоч це була і дитяча вистава, але мене номінували на Пектораль за дорослу номінацію. Не можна сказати, що це була неймовірно майстерна постановка, але я віддавала туди багато чистої енергії, і роль у мене виходила світлою. Зараз я не можу собі дозволити туди повернутися. По-перше, пройшло 10 років, по-друге, той досвід, який я отримала на телебаченні, нарощує «зуби», жорсткість, певну закритість, там, де великі гроші, там немає нічого світлого. Я більше не можу відтворити той наїв, я бачу, що мені недоладно слова Русалоньки тепер, я брудна для них.

Зараз ми відклали за браком коштів прем’єру «Венеціанський купець» Шекспіра в чудовому українському перекладі Андрія Бондара, над якою цілий рік працювали. Це наче ви почали виношувати дитину, а вам на дев’ятому місяці сказали, ви знаєте вона завмерла, і треба терміново зробити аборт. Хто знає, що буде через півроку? Я взагалі дуже гостро відчуваю час. Для мене півроку це катастрофічно велика одиниця тривалості. Зараз будемо до нового сезону готувати «Пристрасті за Торчаловим» М. Воронова.

«Четверта сестра». Фото надані Молодим театром «Четверта сестра». Фото надані Молодим театром

Моя антреприза

Я погано ставлюся до комерційних антреприз, але дуже добре ставлюся до антреприз загалом. Зараз може з’явитися розуміння, що такі вистави потрібні, особливо при репертуарному театрі: різні режисери, різні запрошені актори з різних театрів — це дуже драйвово, і коли пріоритетом є зробити класну річ, а не зрубити бабла, то все виходить якнайкраще. В чому кайф антрепризи: нові партнери, ти весь час зібраний, все нове, несподіване… це коли режисера запрошують в інші театри, то йому нові актори, наче нова свіжа любов, антреприза є такою можливістю для всіх учасників проекту і для акторів також.

Я громадянка

Мій дідусь казав: «Мий підлогу так, щоби після тебе не перемивали». Я багато підлог не помила, і багато помила погано, я це знаю. Але я росту, розвиваюся, я ще не в віці Богдана Ступки, щоб озиратися назад і аналізувати, які у мене були здобутки, які падіння. Я так не можу в своїй професії, зате як громадянка можу вже підводити якісь підсумки. Ніяка влада ніколи не зробить нам щастя, поки ми не почнемо з себе. Ми вже 18 років незалежні, а рівень культури досі видно в під’їзді.

«Мий підлогу так, щоб після тебе не перемивали» «Мий підлогу так, щоб після тебе не перемивали»

Гангрену треба відрізати, а не прикладати до неї примочки

Для того, щоб суспільство стало кращим, має працювати церква і держава. Церква має більше працювати зі своєю парафією, йти в квартири, йти в деградовані сім’ї, працювати психологом, тримати на пульсі кожного свого прихожанина. Я за те, щоб храмів було більше, інших релігій також.

Коли ми робили виставу-проект з Віталієм Малаховим про безпритульних дітей, ми їздили по всій Україні, і там спеціальні служби робили статистику, де більше безпритульних. Так ось найменша безпритульність є серед кримських татар і західних українців, там, де традиційні родинні зв’язки і релігія сильніші. В цьому відношенні дуже деградований Схід і Центр України. Жодної дитини в дитбудинках немає з нормальною історією, а лише такі, що тільки для кримінальних передач. І де починається початок розкладу? Бабуся, прабабуся, радянська Україна, може кріпацтво? Але його в Україні було не так вже і багато, менше ста років, і були вільні села. Ми не можемо починати з нуля не знаючи вердиктів і діагнозів минулого, бо будемо наступати на одні і ті ж граблі постійно.

«Душа — це наче зачотка, вам дав її Господь Бог і вже від вас залежить, як ви її пронесете» «Душа — це наче зачотка, вам дав її Господь Бог і вже від вас залежить, як ви її пронесете»

Я називаю це «слідопити». Буває, їдеш до Києва, виходиш в поле, цвіте гречка жовтим, теплим, гарним, а підійдеш ближче, а там пластик, пакети, сміття. В багажнику у мене завжди є пакунки, я їх дістаю і починаю збирати це все, везти до Києва, щоб викинути. Але все прибрати неможливо, у мене не самоскид. Але чому люди не прибирають за собою? Бідне, але чисте, воно пристойно виглядає. А наші політики — вони на НЛО сюди не поприлітали, це одне з нас, і ми вибираємо те, що нам в меню дають, тому нікого звинувачувати, все треба робити самому і мати свою свідомість. А до влади йдуть найгірші і найпідліші, які думають лише про своє легке збагачення, аби нічого не робити. А нормальні люди сидять і роблять свою справу. Напевно, треба розвернутися і попросити ту ж Ліну Костенко піти в комітет по культурі. Вони, еліта, інтелігенція вони відповідальні, вони не можуть відмовлятися, відмовчуватися, на них покладений хрест відповідальності, це справжні державні мужі, шляхта, якщо хочете. Таких людей треба шукати, таких, що не злякаються гільйотини в кінці своїх реформ.

Чи пішли б ви в політику, якби вас попросили?

Злякалась би, напевно. Але можу сказати точно, що мене вистачить пройти всі спокуси. Я єдине боюся загратися в авторитаризм, адже важкі часи вимагають важких рішень.

«Не шукайте Бога там, де є гроші і влада» «Не шукайте Бога там, де є гроші і влада»

Чи змогли б ви залишити акторство?

Так, коли ти обираєш такий шлях, то просто не вистачить часу на щось інше. Я не вірю в успіх однієї людини, я вірю в успіх команди: у економіці, банкам, міжнародній політиці і культурі. Це команда смертників: приходиш на один раз, бо таке не пробачать. Тому що те, що треба зробити, люди не пробачать, вони тільки через 50 років оцінять, що це було правильно. Але хтось має на це спромогтися. Хтось має прийти і сказати, люди зараз буде так погано, що ви попухнете, але якщо ми цього не зробимо, то вічно будемо ходити по колу.

Служіння

Я завжди кажу, на професії актора збагатитися не можна, але є шанс. Якось одна художниця по костюмах сказала: «Тільки те служіння, заради якого ви готові жертвувати, врешті-решт принесе вам все». Працю треба обирати за єством, про це ще Сковорода казав. Але треба розуміти, що така робота не принесе вам все й одразу, зате якщо ви не зламаєтеся, успіх, слава і гроші у вас обов’язково будуть. Спершу багато роботи, потім успіх, а не навпаки. Немає гарантій, що робота, яку ви виконуєте лише заради грошей, буде вас тішити, життя коротке, щоб витратити його на те, що ти ненавидиш, аби у тебе було те, чим ти і навіть не скористаєшся.

«Мені тепер більше хочеться грати депресивних, провокативних персонажів, як леді Макбет» «Мені тепер більше хочеться грати депресивних, провокативних персонажів, як леді Макбет»

Тільки та робота принесе вам насолоду, яку ви любите, навіть якщо ви будете в злиднях, можливо, ваше місце в величі а-ля Моцарта, Баха, кожний має свій діапазон згорання, має свій час: хтось працює довго, хтось швидко.

Життя після смерті

Я вірю, що в якійсь формі життя після смерті є. У мене дідо був двічі на тому світі і казав: «Усе там є, дитино». Думаю і Рай і Пекло існують, звісно, не так примітивно — вогні на пеклі в сковорідці. Пекло — це скоріше така вічна туга, вічна порожнеча, згадайте найстрашніший найболючіший момент найагоністичної депресії, коли вам хотілося вити, а тепер уявіть, що так триватиме вічно, завжди, і навіть не можна накласти на себе руки. Це страшніше за будь-які сковорідки.

А поки ви живі, поки є дерева, тварини, квіти, небо і погода, привід для оптимізму знайдеться завжди. Як тільки ви не будете чути птахів, бачити четвероногих наших друзів, і дерева вам не будуть радіти, ось тоді можна впасти в депресію. Решта — не привід.

Для себе я вирішила, ніколи просити у долі не буду, буду тільки дякувати. Треба бути вдячним. Завжди вам буде стільки, скільки вам треба, вас не обділять, але і більше не дадуть.


Другие статьи из этого раздела
  • Крістіна Флутур про театр «Раду Станка»: Румунія

    Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр «Раду Станка», який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.
  • Володимир Мiнєнко

    Вперше у шість років вийшов на сцену в «Голому королі» В ролі хлопчика, що кричав «подивіться король голий!» Театр і сцену Володимир не любив аж до вступу в Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у 2003. Тут він зустрів Влада Троїцького і потрапив в театр «ДАХ».
  • Володимир Канівець

    Провідний актор театру «Вільна сцена». Народився 17 серпня 1983 року в селі Лецьки Переяслів-Хмельницького району. Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки…
  • Міша Кукуюк. До чотирьох

    Вирвані шматки з неіснуючого щоденника, який завершується четвертою годиною ранку: про дитинство, про осінь, про злих героїв, про Лісовця, про девіантну літературу, про порнографію, про те, що зламалося, про акторську гру і про людей, які більше не живуть…
  • Портреты актеров Кабуки: Очерк о театре Кабуки и японской живописи Укие-э

    Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?