«Квітка Будяк»: у пошуках українських реалій17 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото надані адміністрацією театру

Станіслав Мойсеєв ввічливо пропонує подивитися на себе зі сторони

На прем’єру «Квітки Будяк», що розпочала новий сезон у театрі Франка, чекали з нетерпінням. Ця вистава стала для режисера Станіслава Мойсеєва річним звітом про роботу — рівно стільки минуло відтоді, як його призначили на посаду художнього керівника театру. «Треба ставати більш адекватними до сучасних реалій», — сказав тоді Мойсеєв, запросив до роботи драматурга Наталію Ворожбит і поставив «Квітку».

П’єса, яку написала Ворожбит, повністю повторює сюжет «Маклени Граси» Миколи Куліша: збанкрутілий підприємець страхує своє життя і платить ще біднішим за власне вбивство. Про осучаснення не йдеться — драматург створила зовсім новий текст, герої якого набагато складніші і об’ємніші, ніж в оригіналі. Утім, лейтмотив — приниження злиднями — залишився кулішівський.

Дія «Квітки Будяк» відбувається у наші дні. Маклер Зброжек перетворюється на директора заводу (Богдан Бенюк) — провінціала, що спромігся зробити кар’єру і вивезти сім’ю з райцентру у столицю. Старий Граса (Олександр Логінов), у свою чергу, працює інженером на цьому заводі, і усе чекає, коли колектори прийдуть квитатися з ним за негашений кредит. Маклена — Квітка (Ксенія Баша) — мріє про вищу освіту і доглядає хвору на церебральний параліч сестру. У повітрі стоїть дух світової економічної кризи, на задньому плані бомжі копирсаються у смітнику.

Для театру Франка «Квітка Будяк» — вистава, м’яко кажучи, незвична. Востаннє про Україну нашого часу тут згадували два роки тому, коли Юрій Одинокий ставив Жадана (будемо вважати буремні 90-ті нашим часом). Однак на таку сміливу постановку франківці, здається, наважилися вперше. З «Гімну демократичної молоді» цнотливо прибирали матюки, а у «Квітці», окрім лайки, є, скажімо, досить жорстка сцена зґвалтування. Та і взагалі, поява сучасної української соціальної п’єси на національній сцені — це вже неабияка подія.

І тим не менше після «Квітки Будяк» лишається відчуття, що все це було не про нас.

Перш за все, далеко не усі режисерські рішення здаються доречними. З одного боку, у «Квітці» не бракує експресивно насичених сцен. Наприклад, епізод, де Квітка з ненависті і презирства цілує Машу (Ксенія Вертинська), розбалувану доньку Магара, в губи, і та корчиться від огиди. Чи сцена, в якій Магар в розпачі б’є старого Будяка ногами, бо не може купити собі смерть, хоча й має на це гроші. З другого боку, музичні вставки, де герої співають про свою тяжку долю, виглядають занадто драматично, щоб бути фарсом, і занадто пафосно, щоб сприймати їх серйозно.

Сценографія вистави вигадлива: на сцені чергуються дві пересувні коробки — квартира з євроремонтом і «хрущовка». Окрім цього, є великі екрани, на які проектується зображення. Це, щоправда, візуально дещо перенасичує виставу. До того ж, навряд чи більшість глядачів знає, що відео з дівчатами у дерев’яних коронах — це просто кліп на улюблену пісню Квітки, і якесь змістове навантаження в ньому годі шукати.

Фальшиво звучать і деякі деталі історії. Приміром, Квітка вірить у партію. На початок двадцятого сторіччя це було актуально, але сьогодні у тренді хіба що проплачені мітинги — якщо вже хочеться говорити про політику. Філософом з будки у наш час стає журналіст, який розчарувався у Помаранчевій революції, звалив на Гоа і переймається звідти українським питанням. Проблема національної свідомості, апелювання до історичної спадщини та мовного питання — весь цей потік патріотичних кліше, що доноситься, за задумкою, з індійського узбережжя, мав би звучати карикатурно, але чомусь не звучить. В результаті складається враження, що сцени, задумані сатиричними, не наважуються такими бути — а раптом хтось образиться?

Але найбільший дисонанс викликає інше. «Квітка Будяк» нагадує підбірку так званих українських реалій, ілюстративних вад сучасного українського суспільства: кредити, бомжі, Окружна, гопники. Але крізь них не розгледіти ані цього суспільства, ані — і це важливо — окремих людей.

Постановка концентрується на бідності, яка наче заступає і виправдовує решту проблем. Усім диригує класична мораль. Коли Магар платить за своє вбивство, то має непорушне виправдання: він жертвує собою заради доньки, адже думка, що вона бідуватиме, для нього — нестерпна. Таким чином божевілля перетворюється на благородство. «Квітка» так і не змогла передати те, про що говорив Куліш: що світ — гнилий.

Адже сучасне українське суспільство потворне не тому, що бідне, а тому що зле і байдуже. Тож глядач, ймовірно, вийде із театру спокійний, подивившись на себе, але не впізнавши.


Другие статьи из этого раздела
  • Слова (не) мають значення

    Київ побачив «Розділові» за текстами Сергія Жадана
  • Семь смертных грехов

    На закрытии 41-ой Венецианской биеннале показали спектакль «Семь смертных грехов», созданный из семи коротких частей, поставленных семью великими мастерами Европейского театра в рамках актерских лабораторий. Задачей фестиваля является не только демонстрировать лучшие спектакли, но также «инвестировать» в будущие театральные поколения. Проведя несколько дней в лабораториях Томаса Остермайера, Жозефа Наджа, Яна Фабра или Ромео Кастелуччи, молодые люди пытались понять принципы работы мастеров. Подобным образом Италия вовлекает мастеров всех стран в учебный театральный процесс, вкладывая в будущее своего театра, расширяя его рамки и возможности.
  • «Поздно пугать» в Театре на Левом берегу Днепра

    Сложно и трудно современная проза и драматургия входят в украинские национальные театры. Давно нет советского идеологического заказа или царского запрета на национальный колорит, театры безраздельно владеют творческой свободой. Так, что же им мешает ее реализовать? Почему они угрюмо встречают любую инициативу? Почему творческий поиск в них встречается с заведомо установленным безразличием? По привычке тянут они свой комедийно-водевильный репертуар, лишенный духа, времени, остроты, будто не было в нашей традиции экспериментов Леся Курбаса и поисков 90-х.
  • Когда Народ и Чума едины

    В Bilyts Art Centre показали спектакль о борьбе за власть и пребывание в страхе
  • «Тарарабумбия. Шествие»

    Крымову удается на уровне конкретных образов проследить взаимосвязь разных чеховских сюжетов, в том числе и на уровне образов совершенно бесплотных

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?