«Квітка Будяк»: у пошуках українських реалій17 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото надані адміністрацією театру

Станіслав Мойсеєв ввічливо пропонує подивитися на себе зі сторони

На прем’єру «Квітки Будяк», що розпочала новий сезон у театрі Франка, чекали з нетерпінням. Ця вистава стала для режисера Станіслава Мойсеєва річним звітом про роботу — рівно стільки минуло відтоді, як його призначили на посаду художнього керівника театру. «Треба ставати більш адекватними до сучасних реалій», — сказав тоді Мойсеєв, запросив до роботи драматурга Наталію Ворожбит і поставив «Квітку».

П’єса, яку написала Ворожбит, повністю повторює сюжет «Маклени Граси» Миколи Куліша: збанкрутілий підприємець страхує своє життя і платить ще біднішим за власне вбивство. Про осучаснення не йдеться — драматург створила зовсім новий текст, герої якого набагато складніші і об’ємніші, ніж в оригіналі. Утім, лейтмотив — приниження злиднями — залишився кулішівський.

Дія «Квітки Будяк» відбувається у наші дні. Маклер Зброжек перетворюється на директора заводу (Богдан Бенюк) — провінціала, що спромігся зробити кар’єру і вивезти сім’ю з райцентру у столицю. Старий Граса (Олександр Логінов), у свою чергу, працює інженером на цьому заводі, і усе чекає, коли колектори прийдуть квитатися з ним за негашений кредит. Маклена — Квітка (Ксенія Баша) — мріє про вищу освіту і доглядає хвору на церебральний параліч сестру. У повітрі стоїть дух світової економічної кризи, на задньому плані бомжі копирсаються у смітнику.

Для театру Франка «Квітка Будяк» — вистава, м’яко кажучи, незвична. Востаннє про Україну нашого часу тут згадували два роки тому, коли Юрій Одинокий ставив Жадана (будемо вважати буремні 90-ті нашим часом). Однак на таку сміливу постановку франківці, здається, наважилися вперше. З «Гімну демократичної молоді» цнотливо прибирали матюки, а у «Квітці», окрім лайки, є, скажімо, досить жорстка сцена зґвалтування. Та і взагалі, поява сучасної української соціальної п’єси на національній сцені — це вже неабияка подія.

І тим не менше після «Квітки Будяк» лишається відчуття, що все це було не про нас.

Перш за все, далеко не усі режисерські рішення здаються доречними. З одного боку, у «Квітці» не бракує експресивно насичених сцен. Наприклад, епізод, де Квітка з ненависті і презирства цілує Машу (Ксенія Вертинська), розбалувану доньку Магара, в губи, і та корчиться від огиди. Чи сцена, в якій Магар в розпачі б’є старого Будяка ногами, бо не може купити собі смерть, хоча й має на це гроші. З другого боку, музичні вставки, де герої співають про свою тяжку долю, виглядають занадто драматично, щоб бути фарсом, і занадто пафосно, щоб сприймати їх серйозно.

Сценографія вистави вигадлива: на сцені чергуються дві пересувні коробки — квартира з євроремонтом і «хрущовка». Окрім цього, є великі екрани, на які проектується зображення. Це, щоправда, візуально дещо перенасичує виставу. До того ж, навряд чи більшість глядачів знає, що відео з дівчатами у дерев’яних коронах — це просто кліп на улюблену пісню Квітки, і якесь змістове навантаження в ньому годі шукати.

Фальшиво звучать і деякі деталі історії. Приміром, Квітка вірить у партію. На початок двадцятого сторіччя це було актуально, але сьогодні у тренді хіба що проплачені мітинги — якщо вже хочеться говорити про політику. Філософом з будки у наш час стає журналіст, який розчарувався у Помаранчевій революції, звалив на Гоа і переймається звідти українським питанням. Проблема національної свідомості, апелювання до історичної спадщини та мовного питання — весь цей потік патріотичних кліше, що доноситься, за задумкою, з індійського узбережжя, мав би звучати карикатурно, але чомусь не звучить. В результаті складається враження, що сцени, задумані сатиричними, не наважуються такими бути — а раптом хтось образиться?

Але найбільший дисонанс викликає інше. «Квітка Будяк» нагадує підбірку так званих українських реалій, ілюстративних вад сучасного українського суспільства: кредити, бомжі, Окружна, гопники. Але крізь них не розгледіти ані цього суспільства, ані — і це важливо — окремих людей.

Постановка концентрується на бідності, яка наче заступає і виправдовує решту проблем. Усім диригує класична мораль. Коли Магар платить за своє вбивство, то має непорушне виправдання: він жертвує собою заради доньки, адже думка, що вона бідуватиме, для нього — нестерпна. Таким чином божевілля перетворюється на благородство. «Квітка» так і не змогла передати те, про що говорив Куліш: що світ — гнилий.

Адже сучасне українське суспільство потворне не тому, що бідне, а тому що зле і байдуже. Тож глядач, ймовірно, вийде із театру спокійний, подивившись на себе, але не впізнавши.


Другие статьи из этого раздела
  • Театр і революція. творчість познанських «вісімок»

    У Польщі Театр Восьмого Дня вже став класичним, пройшовши довгий шлях від студентського театру поезії до театру європейського рівня. «Вісімки» спробували вдосталь різноманітних технік та напрямків (включно із методою містеріального театру Гротовського) до того, як зрозуміли, що саме вони прагнуть доносити людям. Цей театр можна назвати послідовником театру Ервіна Піскатора та в дечому навіть Мейєрхольда.
  • Курбас. Реконструкция

    В день рождения Леся Курбаса, 25 февраля, в киевском центре им. Леся Курбаса хореографический коллектив TanzLaboratorium показал свою постановку годичной давности, созданную ко дню расстрела режиссера ─ «Курбас. Реконструкция»
  • ГогольFest на Николая

    20 декабря в Мыстецьком Арсенале прошел праздничный, завершающий юбилейный год Николая Гоголя, концерт группы ДахаБраха, также был показан перформанс театра «ДАХ»
  • Почти как настоящие

    В канун Нового года в центре современного искусства им. Леся Курбаса в Киеве сыграли довольно интересную и неожиданную премьеру. И хотя воплощение на киевской сцене двух культовых женских фигур периода Третьего Рейха и Второй мировой ничего не предвещало, возможно, именно такое неожиданное появление «Марлени» ─ расшифровывающееся как Марлен Дитрих и Лени Рифеншталь ─ привлекло к центру Леся Курбаса театральную общественность, отвоевав ее у предпраздничной суеты
  • Эдип. Софокл. Эпизод І

    Эдип задумывался Владом Троицкий как долгоиграющий проект, в конце декабря зрителю были показаны результаты первого этапа работы над тяжеловесным Софокловским текстом «Эдип» в не менее тяжеловесном переводе Франко. Поскольку работа над проектом еще далека от завершения, УТП ограничится фотоотчетом этого события.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?