Золотий вішак: хореографія26 июня 2017

Текст Ксенії Реутової

Фото Юрія Кокоши

В приміщенні Totem Dance School відбувся показ танцювальної вистави «Вішалка» молодого українського хореографа Ярослава Кайнара. Нею ж відкривався і цьогорічний Zelyonka Fest.

Totem Dance Group (TDG) — танцювальна компанія, яка з’явилася як творча лабораторія відомого українського хореографа і викладача сучасного танцю Христини Шишкарьової — балетмейстера-постановника Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва. TDG включає в себе танцювальну трупу, школу сучасного танцю і дирекцію фестивальних програм, таких як Totem Dance solo festival, Checkpoint dance project, Kyiv Contemporary Dance weekend та ін.

Власне, як сам театр починається з вішалки, так і однойменна вистава з вішалки народилася. За словами автора і хореографа-постановника Ярослава Кайнара, знайдені при переїзді в нову квартиру абсолютно різні вішаки спровокували довгі роздуми, як над можливим значенням предмету домашнього ужитку, який точно є абсолютно в кожного вдома. А також над тим, ким були люди, які носили одяг з цих вішаків, який це був одяг, і яке власне, життя мали люди, які його носили. До роздумів поступово включають і гру слів: вішалка, вішак, вішало, шараги, кілок, ключка, гачок, гак, вішати, висіти, повіситись тощо.

Структурно вистава складається з епізодів-етюдів, розіграних танцівниками Іриною Бодрик, Христиною Слободянюк, Дариною Тураш, Ольгою Маркович, Оленою Галушко, Дарією Донцовою, Аліною Цховребовою і Богданом Кириленко. Головне їх завдання — обіграти всі можливі варіації з вішалкою — і предметом, і словом. Створена в стилі фізичного театру, вистава не виключає вербального спілкування, проте текстова частина, в більшості своїй імпровізаційна, спрямована на вивільнення артистів і глядачів, імовірне встановлення діалогу. Так народжується сцена аукціону і «відкритий мікрофон», де танцівники говорять про те, що їх більш за все дратує. А от дві історії дівчат — про нічний похід через кладовище і про київську перепічку вже зрежисовані пластично — вони синхронно промовляються і танцюються.

Ярослав Кайнар пропонує не стільки філософствувати над етимологією слова «вішак», скільки трохи розважитись, побешкетувати, зняти напругу і з посмішкою переглянути буденні речі, яким ми часто приділяємо уваги більше, ніж необхідно. Режисер висміює ідею усюдисущого «вєщізму», коли любов до накопичення матеріальних благ (тут конкретно — одягу) перетворюється на нездорову манію, а бажання виділитись оригінальністю «образу» — на фетишизм. З такими думками народжується шалене дефіле, в якому танцівники комбінують стилістично несумісні предмети гардеробу — спортивного і вечірнього, класичного і в стилі кежуал, речі навиворіт, або вдягнені догори дриґом.

При цьому кожен виконавець стає в буквальному сенсі вішалкою для своїх речей, вона навіть стирчить у кожного десь з-за коміру, або зачеплена за манжету. Після дефіле дівчина-аукціоніст намагається якнайдорожче продати глядачам «золотий вішак» останньої моделі, накручуючи ціну за його абсурдну багатофункціональність. І надалі у виставі «золотий вішак» переживатиме безліч прекрасних перетворень, замінюючи гребінець для волосся, зубну щітку, бритву для гоління, декоративну косметику, прикраси, зброю, музичні інструменти, мікрофон, крила.

Вішалками стають дівчата, які вішаються на єдиного у виставі хлопця. З-під безлічі вішалок, як від кайданів, звільняється людина, яка прагне віднайти гармонію і рівновагу. Вішалки стають вагою людини-маріонетки. І наприкінці вистави під космічно-заспокійливу музику на сцену виводиться — ніби китайський дракон — скелет кількаметрового підводного змія Уробороса, зроблений із великої кількості білих пластмасових вішалок. Уроборос звивається хвилеподібно, тихо ґуркотить пластмасовими кістками, і врешті ловить свій хвіст, замикаючи таким чином вічне коло.

В цілому, «Вішалка» — це перш за все, саморефлексії. На тему людини і людей, нашої відмінності одне від одного, самобутності. Але в той самий час і нашої схожості. Як легко режисеру показати спільні проблеми людства через таку, здавалося б, сміхотливу й непомітну в буденності річ, як побутова вішалка. Вибудовуючи виставу із таких простих метафор, із простих етюдів, Ярослав Кайнар підіймає важливу соціальну тему. Він говорить про самоідентичність людини в споживацькому суспільстві, про її унікальний досвід і внутрішній світ. Автор з одного боку, провокує глядача, іронічно його висміює, проте з іншого — у свій спосіб стимулює його бажання позбавитися внутрішнього «мотлоху».


Другие статьи из этого раздела
  • Принудительное развлечение Пустотой

    На фестивале «Нитра» был продемонстрирован довольно забавный — с точки зрения формы — спектакль — «Принудительное развлечение». Это комикс, озвученный актерами в режиме реального времени, где главным героем является экран, на который проецируют стоп-кадры сюжета. Ожившие комиксы прекрасно отражают дух нашего времени, в котором рисованные картинки давно вытеснили серьезную литературу. Да и сама история сделана по лекалу компьютерной игры, смысл которой сводится к тому, чтобы выжить.
  • Комедия крика

    Спектакли Алексея Лисовца отличаются очень красивым и сложным постановочным рисунком: никто из актеров на себя одеяло не тянет, все как один проделывают точечную, скрупулезную работу, действуя слаженно и не выбиваясь из рисунка мастера. Эта же хрупкая ювелирная режиссура присутсвует и в его новой постановке в Театре драмы и комедии на Левом берегу Днепра «Не все коту масленица»
  • «Песочница» в Черниговском театре

    Режиссер Виктория Филончук, сделав в прошлом году в рамках фестиваля «Тиждень актуальної п’єси» читку текста польского драматурга Михала Вальчака «Песочница», предложила ее для постановки художественному руководителю Черниговского театра им. Шевченко Андрею Бакирову
  • «Моби Дик»: картина в действии

    Герман Мелвилл на харьковской сцене
  • Непорозуміння

    Завжди приємно отримати привід звернутися до витонченої філософської літератури, наприклад, до творчості Альбера Камю ─ висока трагедійність ідей, точність образів і довершеність форми. Наче холодною ковдрою огортає самотність його героїв і його самого, екзистенційної людини, що живе в переддень своєї смерті, повсякчас тримаючи її у пам’яті. Вдвічі приємніше, коли до Камю звертаються вітчизняні режисери, в антагоністичному спротиві всетеатральному шароварному «гоп-ця-ця» в обгортках кайдашевих сімей та наталок полтавок в камерному, затишному театрі «Вільна сцена» з найхимернішим і майже найцікавішим репертуаром в усьому Києві нам пропонують Альбера Камю і його п’єсу «Непорозуміння».

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?