Скіфське каміння: мати-дочки18 октября 2010

Текст Марисі Нікітюк

Фото Ольги Закревської

«Скіфське каміння» — остання вистава Ніни Матвієнко, яку поставила американська режисерка українського походження Вірляна Ткач (до 20-ліття свого нью-йоркського колективу «Яра», що грає в театрі «Ля Мама»). Востаннє в Києві цей спектакль показували в рамках ГогольFestу 2010.

Ця проста у драматичному сенсі й навіть дещо прямолінійна в сюжетному плані оповідь стає надзвичайно емоційною і чуттєвою в пісенній площині. Сюжет її вибудовується навколо двох сімей — киргизької та української. Дві матері передають своїм донькам досвід традицій, аж поки ті не вирішують піти в місто. «Я би хотіла бути красна, як калина, я би тоді пішла в місто, купити намисто», — співає дочка Ніни Матвієнко, Антоніна, що з дитинства виступає з мамою на сцені. В місті на дівчат чекає загибель — це зрозуміло з самого початку: «Я більше не твоя», — співає засмучена Антоніна під наглядом двох представниць Underworld — підземного світу Нью-Йорку.

Антоніна Матвієнко і Ніна Матвієнко — дочки-матері Антоніна Матвієнко і Ніна Матвієнко — дочки-матері

Киргизькі дочки-матері Кенжегул Сатибалдієвої і Айнури Качкинбек-кізі. З усього видно, що «дочка степів» збирається бути орлом. Киргизькі дочки-матері Кенжегул Сатибалдієвої і Айнури Качкинбек-кізі. З усього видно, що «дочка степів» збирається бути орлом.

Сама історія схожа на скетч, на замальовку, начебто її готували з великим поспіхом, відтак сюжет її уривається на малозрозумілому кінцю героїнь, який можна трактувати і як їхнє світле прозріння. Все змінювалося надто швидко — не встигли дівчата зі своїми матерями з’явитися на сцені, як вже вони побігли в місто, — їх зібрали, надягли національні костюми і — «вперед до вражень». Замість вражень дві забіяки — представниці маргінального світу — розправляються з дівчатами, символізуючи жорстокі закони вулиць та нелегке виживання у мегаполісі. А потім в уявній темряві людських душ мати з ліхтарем навпомацки шукає свою доньку, шукає і не знаходить.

Сторкато вдягнені співачки представляють собою «підземний» маргінальний світ Нью-Йорку Сторкато вдягнені співачки представляють собою «підземний» маргінальний світ Нью-Йорку

Ця коротка пісенна вистава більше схожа на концерт з елементами драми, або на мюзикл, який вимагає подальшого доопрацювання. Однак пісенне диво від старшої та молодшої Матвієнків та Кенжегул Сатибалдієвої і Айнури Качкинбек-кізі заповнювало білі плями сценічного дійства. Матвієнки співали печально і глибоко, зворушуючи давно приспане і майже мертве етнічне самоусвідомлення. Киргизькі мати-дочки, як справжні степові кочовики, — жорсткі в словах і ритмах. Їх рвана, жорстка мелодика і химерні шаманські жести нагадували щось дике і хиже. Якщо в української матері серце кривавило і плакало, то в киргизької — розривалося без сліз. М’якість і жорсткість зливалися в одну симфонію, яку скріплював спів американської співачки з напівбродвейськими інтонаціями, пояснюючи універсальною англійською, що тут сталося поміж матерів і дочок.

Англомовне вкраплення «Бродвею» у виставу Англомовне вкраплення «Бродвею» у виставу

Ніна Матвієнко: «Уроки матері»

Наша перша вистава з Вірляною Ткач була поставлена у 95-у році і називалася вона «Водоспад. Відблиски». А познайомилися ми значно раніше, у 91-у році, коли я з чоловіком Петром Гончарем і донькою Антоніною гастролювали в Америці, і тоді ніхто не думав, що це знайомство закінчиться такою дружбою.

Друга моя вистава „Під сонцем відбулася у 97-у році з Сергієм Проскурнею та японським танцівником Тадаші Ендо, а зараз, через 15 років, нарешті, — третя вистава, яку ми знову зробили з Вірляною.

Ніна Матвієнко Ніна Матвієнко

Вірляна їздила в Киргизію та в інші колишні республіки СРСР, де відкрила живу і болісну проблему матері і дочки. Адже, як не намагаються матері по селах утримувати дочок в традиціях, прилучати до споконвічного побуту, як не доглядають, щоб дитина залишалася чистою, незайманою, щоб вона вміла готувати, вишивати, а все одно рано чи пізно дівчата прагнуть свободи. Матері готують дітей за традиціями, але підсвідомо завжди знають, що життя пішло далі, як веретено плете свою одвічну нитку долі, — так нічого не стоїть на місці.

«Скіфське каміння» «Скіфське каміння»

Коли місто вривалося, було буквально поруч біля села, — батьки цього найбільше боялися, бо відтак діти змінювали не тільки лик, а і свій внутрішній світ, вони йшли на поталу міста. Якщо вони були особистостями, то, звісно, пам’ятали уроки матері і могли залишатися в місті людьми, але більшість дівчат гинула там. Вони чекали того моменту, коли можна піти з дому, йшли в місто за сучасною музикою, за сучасними ритмами, які їх манили. А коли вони вириваються, матерям нічого не лишається, як відправити їх у дорогу без благословення, зі слізьми на очах, з великою внутрішньою пересторогою. Адже мати завжди сподівається, що дитина повернеться.

«Скіфське каміння» «Скіфське каміння»

Українська мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста Українська мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста

Киргизька мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста Киргизька мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста

Вірляна Ткач — режисер «Скіфського каміння» Вірляна Ткач — режисер «Скіфського каміння»


Другие статьи из этого раздела
  • Бельгийцы в Венеции

    В этом году театральное биеннале в Венеции пестрит топовыми именами европейских режиссеров. Сразу же после Остермайера 11-го октября свою новую работу показал бельгийский художник и режиссер, а также известный провокатор Ян Фабр — «Прометей. Пейзаж II», созданную им в сотрудничестве с сербским международным театральным фестивалем БИТЕФ. Прежде, чем попасть на биеннале в Венецию, «Прометей» объездил Европу и Америку. Эта работа сделана в присущем режиссеру ключе — оргии и насилие на фоне прекрасных, масштабных декораций — «оживших картин». Несмотря на то, что Ян Фабр давно работает в театре, он, прежде всего,  — художник.
  • Потрошители ангелов

    9 апреля на Софиевской площади показом уличного спектакля Цирковых студий Марселя «Площадь Ангелов» открыли седьмой по счету фестиваль Французская весна. По канатам, подвешенными над площадью, носились белые фигуры, напоминающие ангелов, и разбрасывались перьями. По началу, перья сдувал куда-то в сторону острый порывистый ветер, и одинокие белые фигуры в черном и холодном небе Киева выглядели довольно скучно и однообразно
  • Театральная Япония

    Согласно официальной статистике, в Японии сегодня насчитывается около трех тысяч театров. Но реальность несколько иная… В 1980-е — во время так называемого, японского экономического чуда — действительно, были построены тысячи новых театральных пространств, многие из которых не были открыты, другие же были открыты, но использованы не по назначению. Недавний мировой экономический кризис, а также экологическая катастрофа (землетрясения и цунами) нынешнего года стали причиной закрытия многих коммерческих и государственных театров.
  • Сентиментальный сироп для Ады

    Екатерина Степанкова с завидным постоянством создает сентиментальные мелодраматические театральные сиропы, беря тексты пригодные скорее для кино, нежели для театра, она попросту «надевает» их на Аду Роговцеву, полагаясь на ее имя и мастерство.
  • «Тарарабумбия. Шествие»

    Крымову удается на уровне конкретных образов проследить взаимосвязь разных чеховских сюжетов, в том числе и на уровне образов совершенно бесплотных

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?