Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову07 октября 2011
Анна Липківська
Київ-Луцьк-Київ
cпеціально для teatre.com.ua
У Луцьку 17–22 вересня вперше відбувся фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки. Він доповнив низку заходів, які проводяться в області з відзначення 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня».
17 театрів з 11 областей України показують 20 вистав за творами одного автора (причому 11 з них — за одною й тою ж п’єсою), — і все це усього за 6 днів і усього на 3-х сценічних майданчиках… Навіть якщо рекорд інтенсивності і не встановлений, то прецедент все одно вражає.
Саме таким чином волиняни (а конкретно — обласна державна адміністрація та обласна рада за підтримки Міністерства культури) відзначили 140-ліття з дня народження Лесі Українки та 100-річчя від написання «Лісової пісні» (яка і склала левову частку афіші). Офіційна назва фестивалю — «… за п’єсами Лесі Українки», хоча коректніше було б вжити слово «твори», навіть «тексти», оскільки, крім «Лісової пісні», «Боярині» (заньківчани), «Камінного господаря» (місцеві лялькарі), «У катакомбах» (Дніпропетровськ) та «На полі крові» (Дніпропетровськ і Хмельницький), було презентовано також і новелу «Розмова» (Київський Молодий театр), і лесини дитячі листи (театр ляльок «Дивень» з Хмельницького), і поетичну збірку «Сім струн» (господарі фестивалю), і казку «Лілея» (ляльковий театр з Чернівців).
Ясна річ, головний тягар реалізації цієї масштабної ідеї припав на два наявні луцькі театри — музично-драматичний ім. Т. Шевченка та театр ляльок, а надто — на їхніх героїчних директорів А. Гливу та Д. Поштарука.
На фестиваль запросили ВСІХ, хто мав в репертуарі лесини твори. Приїхала більшість (бракувало киян — ТЮГівців та франківців, а також львів’ян з театру Курбаса). Причому, за старою звичкою радянських часів, багато хто повідновлював «до дати» старі вистави (хто 2001 р., а хто й геть початку 90-х), хоч інші й поставили щось новеньке.
Основне враження від фестивалю авторки цих рядків (котра мужньо подолала 14 вистав, а ще 2 бачила раніше) можна сформулювати так: драматичні (музично-драматичні) та лялькові театрі «під спільним дахом» виглядають неприродно. Об’єднавчий чинник тут суто формальний (матеріал), проблеми ж і здобутки — зовсім різні.
Щодо лялькарів, то кинувся у вічі дикий «перебір» живого плану на шкоду лялькам, предметам і т.ін. Наївно думалося, що пік «виходу на люди» за-за «ширм», котрий припав на рубіж 80–90-х, минувся. Де там, найсвіжіший приклад: прем’єрний «Камінний господар» волинян грається як суто драматична вистава (та, звісно, без акторських навичок та технологічних можливостей, котрі мають драматичні театри), і фанатів «лялькової магії» тішить лише руденька білочка — клаптик хутра на паличці — в руках Сганареля.
На цьому тлі виграшно виглядали Київський академічний театр ляльок, котрий витримав баланс живого й «неживого» планів (режисер Л. Попов), та «Дивень» з Хмельницького (із використанням тіней та паперових візерунків).
Що ж до драматичних театрів, то вони, видається, зайвий раз «від протилежного» довели тезу про несценічність п’єс Лесі Українки, а якщо точніше — про їхню самодостатність та досконалість саме у літературному, а не театральному вигляді. Особливо це стосується «Лісової пісні»: надто ефемерний світ виведений у ній, аби його могли адекватно відтворити живі люди з плоті й крові серед справжніх, а не віртуальних фактур і предметів.
Але це не применшує заслуги тих відчайдухів, котрі раз-по-раз намагаються знайти ключ до цієї драматургії (мимоволі повсякчас збиваючись на «розцяцьковування» її, бо інакше там робити зовсім нема чого) і досягають на цьому шляху бодай локальних, «тактичних», проте художньо вартісних перемог. І коли спробувати скласти за підсумками фестивалю портрет ідеальної «Лісової пісні», то там будуть пластичне вирішення та вбивчо-пронизливий фінал вінницького варіанту (режисер Т. Славінська, балетмейстар Д. Калакай), оформлення і загальний тон другої дії вистави Львівського муніціпального театру ім. Лесі Українки (режисер Л. Колосович, художник Н. Руденко-Краєвська), атмосфера зачарованого лісу, яка буквально всмоктує в себе (Волинський театр, постановка В. Денисенка), сцена матері Лукаша та Мавки Тернопільського театру (у Мавці, вбраній в одяг дочки-небіжчиці, мати раптом бачить рідну дочку… але ця мара швидко розсіюється…), Лукашева мати та Килина у вигляді глечиків із головами-чарками (Закарпатські ляльки), Куць-степіст з Вінниці (Г. Зельгін), Лукаш зі Львова (В. Когут), вінницька Мавка (Л. Остапчук), львівська (Н. Шпак-Рильнікова) та луцька (О. Небось) Килина, направду живі ляльки Лукаша й Мавки з Луганська (художник І. Гололобова) … Тобто — мов у гоголівському «Одруженні»: якби ж то губи Никанора Івановича та й приставити до носа Івана Кузьмовича…
Наприкінці фестивалю критика, «обкладена» з усіх боків «Лісовими піснями», слідом за Мавкою вже тихо волала: «Я хочу забуття!..» (© С. Максименко, Львів) або, перефразовуючи, «Я хочу закриття!..» (© мій — А.Л.). В такій атмосфері хотілося навіть накласти мораторій на цей текст.
А загалом — де б ми ще всі зібралися й усе це побачили? Волинське обласне керівництво оптимістично пообіцяло зробити фестиваль регулярним і надалі проводити його щодвароки.
З одного боку, у цьому є сенс: ювілейні дні минуться, до лесиних творів звертатимуться не через «дату», а через внутрішню необхідність, тож така навала вистав уже не трапиться, і можна буде спокійно поговорити про проблеми, здобутки, перспективи (адже професійних обговорень цьогоріч явно бракувало)
З іншого боку, «утримувати» театральний фестиваль за творами малосценічного автора, нехай і на його батьківщині, підігрітий місцевим патріотизмом, — завеликі розкоші, коли немає «персонального» фестивалю ані в Карпенка-Карого, ані в Старицького, ані в Кропивницького, ані у Винниченка, ані, зрештою, фестивалю одної п’єси «Украдене щастя», що їхній вплив на національне театральне мистецтво незрівнянно більший. Тож варто, напевне, подумати про розширення програми фестивалю в Луцьку до національної класики загалом. Такого в Україні наразі немає, тож волинянам — і карти в руки.
