Обмежені можливості12 марта 2018
Текст Богдани Орлеанової
Фото Лєни Шуліки та Анастасії Мантач
«We're not afraid to die / We were born to alive», –
із пісні « The Mad Ones», яка виконується у виставі
Під час роботи у Магдебурзькому театрі Стас Жирков познайомився з сучасною п’єсою німецького актора та драматурга Серґія Ґьоснера «Mongos» (лайливе слово, щось типу «каліч»), і видно досі вона його не відпускала. Тому недавно в театрі «Золоті Ворота» представили прем’єру «Каліки», поставлену за тим самим, номінованим на авторську премію Гайдельберзького ринку п’єс, текстом.
Перед нами – лише біле тло та кілька чорних стільців. У цьому просторі двоє підлітків, найкращі друзі, Ікар (Богдан Буйлук) та Френсіс (Владислав Оніщенко) розповідають історію свого знайомства. Наче сторінки щоденника, вони знову й знову гортають сторінки своїх спогадів. Візуально це схоже на те, як акторів кіно знімають на зеленому фоні, щоб потім домалювати спецефекти. Ось тільки герої вистави малюють події, що трапилися з хлопцями в реабілітаційному центрі за допомогою власної уяви.
Владислав Оніщенко у виставі виконує не тільки роль Френсіса, але й роль своєї бабусі, а ще працівника реабілітаційного центру – гомосексуала, якого Ікар називає Психом, й навіть Жасмін (дівчину, з якою Ікар мав стосунки). В ситуації такої багатозадачності, актори перемикаються з одного сценічного образу до іншого, і при цьому залишаються дещо відстороненими виконавцями.
Обидва герої вистави – люди з інвалідністю. Ікар потрапив у автокатастрофу й тепер не може ходити, а Френсіс страждає на розсіяний склероз. Ікар – брутальний й балакучий, Френсіс – мовчазний «поет». Герої говорять про дівчат, секс, алкоголь, про заплаканих від горя батьків. Але, здається, про найважливіше вони мовчать. Говорять тільки очі – великі блакитні очі Владислава Оніщенка. У сцені прощання Ікара та Жасмін актор з’являється у чорній сукні та рожевій перуці й співає під фонограму – «They asked me who I am». Тут ми здається, не розуміємо, він говорить від імені Жасмін чи від себе. На таких недомовленостях і натяках поступово будуються усі сценічні стосунки друзів. А питань до фіналу стає лише дедалі більше.
Однією з особливостей вистави є рух, якого хлопці насправді позбавлені – вони часто кудись біжать, ходять, їздять на уявних інвалідних візках. Найбільш емоційно напружені моменти життя героїв у спектаклі, відтворено за допомогою елементів фізичного театру – яскравим прикладом цьому є так звані приступи, коли актори катаються по підлозі. Стас Жирков не вперше користується прийомами фізичного театру. Проте, у «Каліках» вони набувають нового смислу. Герої виправдовують свої помилки недостатньо здоровим фізичним станом, а за переконанням Ікара людина взагалі складається саме з її обмежень. Режисер таким чином порівнює слабкодухість із фізичною вадою, залишаючи це моральне питання відкритим.
У соціальних мережах виставу «Каліки» порівнюють з «Наташиною мрією» й пишуть відгуки, що начебто вона – молодша сестра вистави про двох дівчат. Проте, здається, якщо й приписувати їм якісь родинні зв’язки, то останню можна назвати хіба що дитиною. Але лише тому, що діти мають можливість здійсните те, чого не змогли здійснити їхні (хай навіть досить успішні) батьки. Ця вистава має іншу естетику та природу акторського існування, більш складну структуру, більш прискіпливу роботу зі світлом, музичним оформленням. Як не крути, але «Наташина мрія» поставлена навіть не п’ять років тому. А за цей час багато чого змінилося у театральному просторі. Змінився й сам режисер.
«Каліки» – поліфонічна вистава. Міфологічний Ікар втратив крила, герой вистави втратив ноги й тепер вважає, що не може летіти далі. Але що Ікар втратив ще? Можливо, жаліючи себе й зациклюючись на своїх вадах, він проґавив чудові можливості, які посилала йому доля? Ця вистава про неможливість відкрити свої справжні почуття, про спроби зрозуміти хто ти? Хто поруч із тобою? А ще ця історія також і про втрати – як ціну за слабкодухість. А ще, можливо про те, що усе в житті відбувається так, як і має бути. Але нам то невідомо, бо Френсіс так і не встигне сказати Ікарові особисто, а останній залишиться з його щоденником на самоті.
