«Ах, Гамлет, серце навпіл рветься…»13 октября 2010

Анна Липківська

Київ-Луцьк-Київ,

спеціально для teatre.com.ua

Про виставу Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка «Гамлет» у постановці Петра Ластівки не хочеться розповідати так, як належить критикові. Її хочеться ПЕРЕПОВІДАТИ — мов захопливу казку, хоча й не надто веселу.

… Отже, спочатку був похорон. Некваплива довжелезна церемонія, під час якої всі ходили з перебільшено сумними обличчями й перешіптувалися.

А син небіжчика на похорон не встиг. Він увірвався на сцену, коли там вже тривав інший «протокольний» захід — чергова роздача державних нагород. І, як годиться, кожному нагородженому дівчина модельної зовнішності вручала квіти — дарма, що вони були з отого недавнього похорону: не пропадати ж добру…

Та ще й мати хлопця не надто звертає на нього увагу — так само, як її новий чоловік-король не надто переймається державними справами. Він тут теж — фігура «протокольна», а всім керує канцлер, тобто виконавча влада. Король з королевою під час своїх любовних утіх можуть лише ручкою тому помахати — і він помахає у відповідь: мовляв, в державі все спокійно, милуйтеся собі далі.

Ясна річ, хлопцеві все це не до душі. Щось тут не так, щось від нього приховують. І його підозри підтверджує Блазень (Б. Якимчук), котрий, щомиті озираючись, розповідає: старого короля насправді вбили, а «змія, що вжалила його, — в його короні…»

Та тут поквапилася канцлерова варта, вона ж таємна поліція: один порух керівної голови — і от уже Блазня під білі ручки повели за сцену (так, що він ледь встиг кинути хлопцеві свій ковпак із дзвіночками). А потім з-за лаштунків жбурляють на кін каталку на коліщатах — з нерухомим тілом.

І хлопець сам вдягає отого ковпака…

Ну, а далі ви знаєте.

… На сцені — дерев’яні столи на коліщатах (художник — Олександр Оверчук): «каталки», столи для бенкетів та засідань, сповідальня (коли вертикально), бордюр, що ним, немовби заганаючи в пастку, оточать актори купку глядачів у сцені «мишоловки» … А в фіналі вони стають ніби «саркофагами»: всередині — нерухомі тіла, згори — вшанування нової влади…

Світ, який організує на кону режисер, — добре налагоджений державний механізм (навіть закрадається підозра, що за попереднього короля було все те саме — аж надто звично і керує всім Полоній (О. Якимчук), і підкоряється йому почт). Тут «за розкладом» ідуть роздачі «брязкалець», причому не за вірну службу, а авансом, щоб були відданіші й справніші (Вольтіманда з Корнелієм нагороджують перед місією до Норвегії, Розенкранца з Гільденстерном — так само перед поїздкою до Англії). Тут п’ють, бенкетують (у ролі церемоніальних келихів — обрізані пластикові пляшки) — а потім сценою, шкутильгаючи, проходить Гробокоп (Р. Джусь): він щось бурмотить-наспівує і скидає отой одноразовий мотлох до великого чорного мішка; але минає декілька хвилин — і все знову так само засмічене… Тут під покрівлею зовнішньої церемоніальності триває зовсім не демостративне, але тотальне стеження, ніби навколо кожного про всяк випадок сплетено міцне павутиння. Так, Офелія (С. Коць) — «Де ваш батько?» — мимоволі озирнеться на кулісу, де ховається Полоній, і Гамлетові цього буде досить, аби зрозуміти, що вільно він не може почуватися ніде і ні з ким. Тут розуміють одне одного не на словах: для пильного спостерігача (а Гамлет — Д. Репюк, здається, весь обертається на слух-нюх-вдивляння) достатньо ледь помітного поруху очей, жесту-натяку, переміщення за спиною, котре лише вгадується…

Різкий, рухливий, саркастичний, навіть злий — і при цьому дуже юний Гамлет (цей феєричний акторський дебют примушує мимоволі згадати молодого Висоцького) — як не парадоксально, теж є плоть від плоті «Данії — в’язниці». Він може викривати, висміювати, обдурювати, навіть принижувати (як Полонія, змусивши того залізти на стіл і виголосити щось з монологу Цезаря), та змінити щось — безсилий.

Але нема нічого вічного в цьому світі: Полоній фатально хибить, продовживши вперто відстоювати власну версію божевілля Гамлета, і — все. Відлагоджений механізм рипить і застрягає, Клавдій (Д. Мельничук) опиняється віч-на-віч із суворою реальністю, і не допомагають ані холоднокровність, ані пиха, ані істерики: щойно він, здається, взяв ситуацію під контроль — однак вона зразу знов тріщить по всіх швах.

І от — остання сцена. Зі столів утворений подіум. Поєдинок. Гамлет, якому до рук потрапляє шпага Лаерта, принюхується до леза, дає понюхати й Гораціо — все ясно… І Лаерт (А. Сичук), котрому вся ця ідея з самого початку була не до душі, навіть з деяким полегшенням штрикає отруєним лезом по власній шиї… Неголосний, неквпаливий Гораціо (О. Веремко), гамлетів конфідент, листоноша, тінь — мовчки ковтає сльози… «Далі — тиша».

Стривайте, але в програмці зазначено: Фортінбрас — П. Гарбуз. Де ж він?!

До того все у виставі П. Ластівки було підкреслено позачасовим. Неактуалізованим: костюми — стилізовані під середньовічні (художник по костюмах О. Баклан; особливо виразними є корони — пишно оздоблені держална шпаг, якими король та королева, здається, проштрикнуті, мов комахи у гербарії), музика — «космічна», взагалі — жодних прямих сучасних алюзій (хіба що Д. Мельничук раптом прочитає чернетку королівського наказу з миттєво упізнаваною азаровською вимовою, чим зірве оплески глядачів).

Тим виразнішим стає контраст: у фіналі з залу на сцену підніметься типовий чиновник: «голівудська» посмішка, сірий костюм, «дипломат» … З останнього він і вийме й продемонструє всім файлік з аркушем паперу: на ньому — крупними літерами: «Я маю всі права на цю державу» — і купа підписів та печаток.

Гораціо намагатиметься щось пояснити, але Фортінбрас тільки розсміється йому в обличчя. А тут уже і обсада підтягнеться, причому першим, як водиться, священник (А. Даценко). Сценою загального вшанування нового володаря все й скінчиться.

А датська корона валятиметься там, куди упала з голови Клавдія. Нащо ця цяцька, коли є чарівний, чин по чину завізований папірець?!

Петру Ластівці, схоже, нема ніякого діла до того, що 400 років поспіль «Гамлета» не ставив тільки лінивий. Він, здається, просто сів — і прочитав п’єсу. Зрозумів, про що вона (які там філософські збоченості? які привиди?! нічого абстрактного та інфернального (!) це про нас, про нашу бідолашну країну — і крапка), і своє розуміння втілив, використавши не тільки й не стільки текст Шекспіра (зі значними купюрами, до речі), але оце своє розуміння духу та сенсу шекспірівського твору. Вийшла вистава потужна, продумана й вивірена до міліметра. Така, котру дивишся, мовби захопливий детектив.

І прикро лише одне: що все в ній — правда.


Другие статьи из этого раздела
  • Чехов Митницкого: трагедия личности

    С каким бы оправданным уважением мы бы не относились к классике, надо признать, что и она устаревает и перестает с нами, современниками, говорить. В чеховских текстах есть нечто не столько устаревшее, сколько диссонирующее с нашим временем, с нами, с нашим ритмом. Меланхолия, мечтательность, неопределенность и медлительность начала 20 века,  — все это не свойственно нашему миру, мы люди другого мирочувствования, мировоззрения и ритма.
  • «Буна»: революция на фоне ковра

    Лена Роман поставила Веру Маковей. Со второго раза
  • Тургенев по Фрейду

    По традиции, название пьесы в Театре на левом берегу Днепра изменили. Был  «Месяц в деревне» господина Тургенева, а вышло… «Высшее благо на свете» господина Билоуса. В  «Месяце» была типичная тургеневская элегия, граничащая с наивной сладковатой сентиментальностью, а в  «Высшем благе» получилось море зловещей любви. Здесь все любят друг друга и все — не взаимно, а посему — воспламеняются, бьются в конвульсиях, сходят с ума, погибая от страсти.
  • Железные человеки. Перформанс «Даха»

    Фотоотчет из открытия Лаборатории современного искусства «Бурса», перфоманс театра «Дах» в постановки Влада Троицкого. 16 октября 2008 года
  • Политическая «Свадьба», илиНастоящее искусство Владимира Панкова

    В последнее время постановки В. Панкова вызывали в лучшем случае недоумение, и после «Ромео и Джульетты» я совсем уж было решил, что  «саундрама» сделала свое дело и двигаться ей дальше некуда. Тем большим потрясением для меня оказалась минская «Свадьба».

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?