«Ах, Гамлет, серце навпіл рветься…»13 октября 2010

Анна Липківська

Київ-Луцьк-Київ,

спеціально для teatre.com.ua

Про виставу Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка «Гамлет» у постановці Петра Ластівки не хочеться розповідати так, як належить критикові. Її хочеться ПЕРЕПОВІДАТИ — мов захопливу казку, хоча й не надто веселу.

… Отже, спочатку був похорон. Некваплива довжелезна церемонія, під час якої всі ходили з перебільшено сумними обличчями й перешіптувалися.

А син небіжчика на похорон не встиг. Він увірвався на сцену, коли там вже тривав інший «протокольний» захід — чергова роздача державних нагород. І, як годиться, кожному нагородженому дівчина модельної зовнішності вручала квіти — дарма, що вони були з отого недавнього похорону: не пропадати ж добру…

Та ще й мати хлопця не надто звертає на нього увагу — так само, як її новий чоловік-король не надто переймається державними справами. Він тут теж — фігура «протокольна», а всім керує канцлер, тобто виконавча влада. Король з королевою під час своїх любовних утіх можуть лише ручкою тому помахати — і він помахає у відповідь: мовляв, в державі все спокійно, милуйтеся собі далі.

Ясна річ, хлопцеві все це не до душі. Щось тут не так, щось від нього приховують. І його підозри підтверджує Блазень (Б. Якимчук), котрий, щомиті озираючись, розповідає: старого короля насправді вбили, а «змія, що вжалила його, — в його короні…»

Та тут поквапилася канцлерова варта, вона ж таємна поліція: один порух керівної голови — і от уже Блазня під білі ручки повели за сцену (так, що він ледь встиг кинути хлопцеві свій ковпак із дзвіночками). А потім з-за лаштунків жбурляють на кін каталку на коліщатах — з нерухомим тілом.

І хлопець сам вдягає отого ковпака…

Ну, а далі ви знаєте.

… На сцені — дерев’яні столи на коліщатах (художник — Олександр Оверчук): «каталки», столи для бенкетів та засідань, сповідальня (коли вертикально), бордюр, що ним, немовби заганаючи в пастку, оточать актори купку глядачів у сцені «мишоловки» … А в фіналі вони стають ніби «саркофагами»: всередині — нерухомі тіла, згори — вшанування нової влади…

Світ, який організує на кону режисер, — добре налагоджений державний механізм (навіть закрадається підозра, що за попереднього короля було все те саме — аж надто звично і керує всім Полоній (О. Якимчук), і підкоряється йому почт). Тут «за розкладом» ідуть роздачі «брязкалець», причому не за вірну службу, а авансом, щоб були відданіші й справніші (Вольтіманда з Корнелієм нагороджують перед місією до Норвегії, Розенкранца з Гільденстерном — так само перед поїздкою до Англії). Тут п’ють, бенкетують (у ролі церемоніальних келихів — обрізані пластикові пляшки) — а потім сценою, шкутильгаючи, проходить Гробокоп (Р. Джусь): він щось бурмотить-наспівує і скидає отой одноразовий мотлох до великого чорного мішка; але минає декілька хвилин — і все знову так само засмічене… Тут під покрівлею зовнішньої церемоніальності триває зовсім не демостративне, але тотальне стеження, ніби навколо кожного про всяк випадок сплетено міцне павутиння. Так, Офелія (С. Коць) — «Де ваш батько?» — мимоволі озирнеться на кулісу, де ховається Полоній, і Гамлетові цього буде досить, аби зрозуміти, що вільно він не може почуватися ніде і ні з ким. Тут розуміють одне одного не на словах: для пильного спостерігача (а Гамлет — Д. Репюк, здається, весь обертається на слух-нюх-вдивляння) достатньо ледь помітного поруху очей, жесту-натяку, переміщення за спиною, котре лише вгадується…

Різкий, рухливий, саркастичний, навіть злий — і при цьому дуже юний Гамлет (цей феєричний акторський дебют примушує мимоволі згадати молодого Висоцького) — як не парадоксально, теж є плоть від плоті «Данії — в’язниці». Він може викривати, висміювати, обдурювати, навіть принижувати (як Полонія, змусивши того залізти на стіл і виголосити щось з монологу Цезаря), та змінити щось — безсилий.

Але нема нічого вічного в цьому світі: Полоній фатально хибить, продовживши вперто відстоювати власну версію божевілля Гамлета, і — все. Відлагоджений механізм рипить і застрягає, Клавдій (Д. Мельничук) опиняється віч-на-віч із суворою реальністю, і не допомагають ані холоднокровність, ані пиха, ані істерики: щойно він, здається, взяв ситуацію під контроль — однак вона зразу знов тріщить по всіх швах.

І от — остання сцена. Зі столів утворений подіум. Поєдинок. Гамлет, якому до рук потрапляє шпага Лаерта, принюхується до леза, дає понюхати й Гораціо — все ясно… І Лаерт (А. Сичук), котрому вся ця ідея з самого початку була не до душі, навіть з деяким полегшенням штрикає отруєним лезом по власній шиї… Неголосний, неквпаливий Гораціо (О. Веремко), гамлетів конфідент, листоноша, тінь — мовчки ковтає сльози… «Далі — тиша».

Стривайте, але в програмці зазначено: Фортінбрас — П. Гарбуз. Де ж він?!

До того все у виставі П. Ластівки було підкреслено позачасовим. Неактуалізованим: костюми — стилізовані під середньовічні (художник по костюмах О. Баклан; особливо виразними є корони — пишно оздоблені держална шпаг, якими король та королева, здається, проштрикнуті, мов комахи у гербарії), музика — «космічна», взагалі — жодних прямих сучасних алюзій (хіба що Д. Мельничук раптом прочитає чернетку королівського наказу з миттєво упізнаваною азаровською вимовою, чим зірве оплески глядачів).

Тим виразнішим стає контраст: у фіналі з залу на сцену підніметься типовий чиновник: «голівудська» посмішка, сірий костюм, «дипломат» … З останнього він і вийме й продемонструє всім файлік з аркушем паперу: на ньому — крупними літерами: «Я маю всі права на цю державу» — і купа підписів та печаток.

Гораціо намагатиметься щось пояснити, але Фортінбрас тільки розсміється йому в обличчя. А тут уже і обсада підтягнеться, причому першим, як водиться, священник (А. Даценко). Сценою загального вшанування нового володаря все й скінчиться.

А датська корона валятиметься там, куди упала з голови Клавдія. Нащо ця цяцька, коли є чарівний, чин по чину завізований папірець?!

Петру Ластівці, схоже, нема ніякого діла до того, що 400 років поспіль «Гамлета» не ставив тільки лінивий. Він, здається, просто сів — і прочитав п’єсу. Зрозумів, про що вона (які там філософські збоченості? які привиди?! нічого абстрактного та інфернального (!) це про нас, про нашу бідолашну країну — і крапка), і своє розуміння втілив, використавши не тільки й не стільки текст Шекспіра (зі значними купюрами, до речі), але оце своє розуміння духу та сенсу шекспірівського твору. Вийшла вистава потужна, продумана й вивірена до міліметра. Така, котру дивишся, мовби захопливий детектив.

І прикро лише одне: що все в ній — правда.


Другие статьи из этого раздела
  • «Поздно пугать» в Театре на Левом берегу Днепра

    Сложно и трудно современная проза и драматургия входят в украинские национальные театры. Давно нет советского идеологического заказа или царского запрета на национальный колорит, театры безраздельно владеют творческой свободой. Так, что же им мешает ее реализовать? Почему они угрюмо встречают любую инициативу? Почему творческий поиск в них встречается с заведомо установленным безразличием? По привычке тянут они свой комедийно-водевильный репертуар, лишенный духа, времени, остроты, будто не было в нашей традиции экспериментов Леся Курбаса и поисков 90-х.
  • Кордони та відстані: вистава для адекватних

    Я вважала себе порівняно адекватною, однак, коли на «ГогольFest 2015» показували виставу «Кордони та відстані» я розмахувала над головою російським триколором і кричала «Спасибо!»
  • Криcтиан Люпа: «Чайка» и «Заратустра»

    Свой первый спектакль в России известный польский режиссер Кристиан Люпа поставил в Александринском театре, это была «Чайка». Недавно в Центре им. Мейерхольда в Москве прошел показ его второго спектакля «Заратустра» Об этих двух постановках и о самом Кристиане Люпе и рассказывает наш автор
  • Печальная сказка для богатых. Или печальная сказка о богатых…

    Одного из самых популярных режиссеров Европы, художественного руководителя берлинского театра «Шаубюне», казалось невозможным зазвать ставить в Москву. Во всех интервью Остермайер отвечал, что русского не знает, а ставить в таком случае не считает возможным. Вместо этого он привозил в Россию свои лучшие спектакли: «Нору» Ибсена, «Женитьбу Марии Браун» и нашумевшего в Европе «Гамлета».
  • «Ах, Гамлет, серце навпіл рветься…»

    Про виставу Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка «Гамлет» у постановці Петра Ластівки не хочеться розповідати так, як належить критикові.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?