|
|
 |
Марк Равенхілл, британський драматург, представник шокуючого, натуралістичного театру «вам в обличчя», що виник у середині 90-х в Британії. Був другом і колегою Сари Кейн. «Я запросив її на каву. Вона здавалася чарівним міксом крихкого тендітного створіння і борця»
|
 |
Сара Кейн ікона драматургійного аванграду, біль, злість, нерв. Британський драматург, найтрагічніша постать Англійської сцени, завершила життя самогубством 20 лютого 1999-го року. Прем’єру її першої п’єси «Підірваних» сприйняли дуже агресивно. Відкритий показ загалом розкритикували. Чарльз Спенсер, журналіст The Telegraph, обізвав п’єсу огидною, заявивши, що Кейн помилково вважає, епатаж та брутальність — всим, що драматургу потрібно.
|
 |
На Западе, особенно в Германии, хотя Англия тоже сюда подверстывается, у зрителей сформировался своеобразный мазохистский комплекс. Он (зритель) приходит в театр с заведомой готовностью увидеть в нем нечто неприятное, режущее слух, не радующее глаз, играющее на нервах. Он готов не к встрече с волшебным миром прекрасного, а скорее с миром ужасного
|
 |
Павел Руднев для Украинского театрального портала: Современная культура (театр в большой степени) не формулирует ответа на вопрос: Кто мы? Почему мы стали такие? Театр пребывает в основном в ностальгических снах о России или Украине, которую мы или вы потеряли. Традиционный театр повернут назад, он боится взглянуть современности в глаза
|
 |
В Украине почти никто не занимается современной драматургией, в частности и русской «новой драмой». Есть что-то в Харькове, но этого мало для всей страны.
Сейчас опыты в этом направлении проводит Русская драма. Гете-институт регулярно проводит читки современной немецкой драматургии. Но современная драматургия должна быть такой, чтобы о ней говорили, если это не так — значит, ее нет
|
 |
Когда я ставлю спектакль, я ставлю его для зрителя, которым являюсь я сам. И если на прогоне, когда я смотрю уже в сотый раз, у меня ослабевает внимание, я останавливаюсь и начинаю думать, чего не хватает, где я потерял зрителя — но на самом деле я потерял себя. Понятия «и так пройдет» для меня не было и не будет никогда. Лучше не позориться
|
 |
Одним из первых, кто востал против тонкости и эстетизма отживающего ХІХ века, был странноватый, закомплексованный человек, ростом метр шестьдесят один, с маниакальным стремлением к самоликвидации. Он предвосхитил дадаизм, сюрреализм и театр абсурда, планомерно превращая свою жизнь в непрекращающийся перформанс. А хотел он признания и всеобщей любви — всего-то.
|
 |
Інтерв’ю з Ганною Липківською, театральним критиком: У 80-ті роки в Україні був вибух різних мистецьких ініціатив. Хвиля накотилася — і відійшла, а ми в цьому пісочку відпливу колупаємося вже багато років. 1994 рік, мені здається, був певним вододілом в цьому сенсі, коли Валерій Більченко — один з найяскравіших режисерів покоління, що стартувало наприкінці 80-х, — поставив «Вишневий сад». Це фактично останній прояв тої хвилі. Інерції ще, правда, вистачило, аби дебютувало покоління Одинокого, Богомазова, Лазорка. Але щоб щось змінилося зараз, мабуть, має пройти «ротація еліт», бо наразі не набирається критична маса молодих людей, потрібна для кардинальних змін
|
 |
3 січня о 7:20 ранку в Центрі серцево-судинної хірургії імені Бакулєва помер народний артист Росії Олександр Абдулов
Абдулову було 54.
Потрапивши в лікарню в серпні 2007 року з загостренням виразки шлунку, актор після операції поїхав в Ізраїль на консультацію. Медики знайшли у нього рак легень четвертої стадії. Хвороба вразила й інші внутрішні органи: печінку, підшлункову залозу, нирки. Четверта стадія раку вважається невиліковною, але існують новітні засоби, завдяки яким роками можна стримувати хворобу, а то й дати їй відсіч. Відома, наприклад, неймовірна перемога над раком латино-американського письменника Гарсіа Маркеса.
|
 |
Интервью с Романом Должанским, театральным критиком, арт-директором фестиваля NET:
В российском и украинском театре есть две большие проблемы. Во-первых, театр добровольно отказался от своей роли современного искусства, и спрятался в закоулки, откуда тихо скулит. Во-вторых, театр с огромным энтузиазмом отреагировал на потребность зрителя развлекаться как можно больше. Либо он тихо сидит в дальней комнате и жалуется на жизнь со свечами и про духовность, либо пустился во все тяжкие: пляшет, поет, танцует, раздевается — все что угодно, только бы деньги заплатили. Я думаю, что оба этих пути постыдны и неинтересны
|
|
«Чекаючи на Годо» 
Соломія Мельник 
Черновые, секретные эскизы 
Микола Хвильовий: Останній Романтик 