Доки можеш: бери, люби, тікай

П’єса, написана для Royal Court на сцені Молодого театру

 

текст Анастасії Головненко

фото Дарини Дейнеко-Казьмірук

 

П’єса Оксани Савченко «І мені вже не цікаво, як ти там» була написана для лондонського театру Royal Court минулого року. Перше знайомство київської публіки з текстом Оксани та роботою Керолайн сталося під час проведення сценічних читань у Києві у листопаді минулого року в рамках «Тижня Актуальної Драми». А вже в березні цього року пєсу читали в Лондоні на сцені Royal Court.

Режисер розповідає, що реакція англійського глядача на текст була досить незвичною. Глядачі сприймали сюжет як вигаданий та зовсім гіпертрофований. Англійці бачили у п’єсі комедію абсурду, не відрізняючи жарту від правди. Саме тому Керолайн Штайнбайс вирішила поставити українську драматургію у нас, і з нашими акторами для київського глядача, намагаючись прикрасити злободенну тему органічним гумором та спробувати показати її під якимось новим кутом.

Андрій і Лора – молоде подружжя, що потерпає від фінансових проблем та буденних негараздів, житлових труднощів та боргів. У них от-от заберуть придбану в кредит квартиру. Вони мають усі шанси залишитися на вулиці з маленькою дитиною. Але вона витрачає останні двісті баксів, аби врятувати помийного кота, що застряг на дереві, а він дарує шість тисяч доларів, відкладених на сплату кредиту, вуличній дитині.

Кожен намагається врятуватися і якось викрутитися – щось продати, десь заробити, у когось позичити. Щоденна гонитва за способами виживання вибиває з молодих людей здоровий глузд, позбавляючи сил і бажання до життя.

 

Візуально дії відбуваються в багатьох площинах, але завдячуючи головній декорації, зробленій у вигляді гірки для скейтбордингу, глядач увесь час повертається разом з героями до їхньої юності, до катання на скейті, невимушеного флірту та Джіпсі Кінгс.

 

Вистава вийшла гострою, лаконічною та простою. Окрім скрутного становища молодої сім’ї розкриваються й інші актуальні теми. Моральні цінності персонажів навмисне обмежуються матеріальними потребами задля спрощення їхніх образів. З іншого боку, чи можемо ми судити про духовність людей, які позбавлені засобів до життя.

 

Мова вистави дуже наближена до оригінального тексту (не зважаючи на переклад з російської), проте п’єса Оксани Савченко усе ж сильніша за інсценізацію. Її герої агресивніші та більш справжні. Ними рухають інстинкти та первинні потреби. Зважуючись на небезпечний вчинок заради грошей Лора Оксани Савченко, хоч і принижена, проте здатна на опір та насміх з самої себе, вона цитує БГ та перероджується для нового життя. Лора Керолайн Штайнбайс – пригнічена та істерична, промовляючи ті самі слова за текстом, вона перебуває у стані автопілоту й не керує ситуацією. Андрій у п’єсі – інфантильний (майже буддист Наталі Ворожбит), що тікає від усього у своє минуле, спілкується з підлітками, їздить на скейті, падає і уникає проблеми таким чином. Андрій у виставі більш схожий на овоч, йому хоч і збайдужіло життя, яке він називає «офіс-кредит-статус-машина-меблі хай тек-фейсбук-санвузол роздільний-квартира у центрі», саме тієї інфантильності з оригіналу йому й не вистачає.

 

Одним з постійних фонів, що супроводжують нас та «відволікають» від сюжету є слизька тема зловонності сміттєпереробного заводу, що знаходиться поблизу. І, хоча смердить він нібито, лише дві години на добу, присмак атмосфери дуже добре промальовано у виставі. Через той самий завод Лора не може продати дачу батьків аби сплатити кредит. Під той самий сморід помирає її батько, можливо й вона народилася вже за часів цього заводу.

 

Цікавим зображувальним елементом мови автора, що актуалізує п’єсу є ще один, досить простий контекст. Увесь час другорядні герої говорять про відеоролики, зняті на телефон і викладені в інтернет. Ця лінія розвивається від протилежного: в пролозі до першої дії мова йде про відео, на якому видно як жінка скоїла самогубство. Людське життя прирівнюється до кількості переглядів на Ютубі, і перемегають, звісно, останні. З’являючись в канві вистави ще декілька разів, теза переосмислюється і постає у епілозі вже зовсім в іншому світлі.


 


Другие статьи из этого раздела
  • 50-ый Дядя Ваня

    Пять лет назад в Киеве состоялось редкое для нашей столицы театральное совпадение. Два киевских режиссера, худруки двух муниципальных театров, В. Малахов и Ст. Моисеев поставили в одном сезоне пьесу А. Чехова — «Дядя Ваня». Театральная общественность резко поделилась по линии гуманистического передела: Чехов человечный, сопереживающий и сожалеющий и Чехов саркастичный, едкий и обличающий. Одни были в восторге от малаховского просветленного, обнадеживающего, вселяющего веру «Дяди Вани», другим больше по вкусу пришелся мрачный, беспросветный вариант Моисеева.
  • Семь смертных грехов

    На закрытии 41-ой Венецианской биеннале показали спектакль «Семь смертных грехов», созданный из семи коротких частей, поставленных семью великими мастерами Европейского театра в рамках актерских лабораторий. Задачей фестиваля является не только демонстрировать лучшие спектакли, но также «инвестировать» в будущие театральные поколения. Проведя несколько дней в лабораториях Томаса Остермайера, Жозефа Наджа, Яна Фабра или Ромео Кастелуччи, молодые люди пытались понять принципы работы мастеров. Подобным образом Италия вовлекает мастеров всех стран в учебный театральный процесс, вкладывая в будущее своего театра, расширяя его рамки и возможности.
  • Прерванный эксгибиционизм

    Театральный критик Сергей Васильев и актриса Татьяна Круликовская создали своеобразный спектакль по отрывку романа «Невиновные» австрийского писателя и философа Германа Броха. «Святая похоть служанки Церлины» театра «Сузір’я» — это монолог-самообличение (литературная редакция и адаптация — Сергей Васильев), в котором святая грешница Церлина предстает грубой, простой, неприятной, а вместе с тем, забавной и обаятельной особой.
  • Интеллектуальный пир и Мыльный Пузырь

    Если бы испанскому обольстителю Дон Жуану довелось узнать, что в третьем тысячелетии о нем напишет киевский драматург Андрей Миллер, надо думать, он бы счел возмездие от руки Командора чрезвычайно мягким. Все-таки у Дон Жуана при всех роковых его недостатках был вкус, стиль и честь, а у господина Миллера, пардон, одна литературная амбиция.
  • Помста (не) без моралі

    В Молодому театрі показали оновлену виставу «Альберт. Найвища форма страти» за Юрієм Андруховичем. За участі автора

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?