Доки можеш: бери, люби, тікай

П’єса, написана для Royal Court на сцені Молодого театру

 

текст Анастасії Головненко

фото Дарини Дейнеко-Казьмірук

 

П’єса Оксани Савченко «І мені вже не цікаво, як ти там» була написана для лондонського театру Royal Court минулого року. Перше знайомство київської публіки з текстом Оксани та роботою Керолайн сталося під час проведення сценічних читань у Києві у листопаді минулого року в рамках «Тижня Актуальної Драми». А вже в березні цього року пєсу читали в Лондоні на сцені Royal Court.

Режисер розповідає, що реакція англійського глядача на текст була досить незвичною. Глядачі сприймали сюжет як вигаданий та зовсім гіпертрофований. Англійці бачили у п’єсі комедію абсурду, не відрізняючи жарту від правди. Саме тому Керолайн Штайнбайс вирішила поставити українську драматургію у нас, і з нашими акторами для київського глядача, намагаючись прикрасити злободенну тему органічним гумором та спробувати показати її під якимось новим кутом.

Андрій і Лора – молоде подружжя, що потерпає від фінансових проблем та буденних негараздів, житлових труднощів та боргів. У них от-от заберуть придбану в кредит квартиру. Вони мають усі шанси залишитися на вулиці з маленькою дитиною. Але вона витрачає останні двісті баксів, аби врятувати помийного кота, що застряг на дереві, а він дарує шість тисяч доларів, відкладених на сплату кредиту, вуличній дитині.

Кожен намагається врятуватися і якось викрутитися – щось продати, десь заробити, у когось позичити. Щоденна гонитва за способами виживання вибиває з молодих людей здоровий глузд, позбавляючи сил і бажання до життя.

 

Візуально дії відбуваються в багатьох площинах, але завдячуючи головній декорації, зробленій у вигляді гірки для скейтбордингу, глядач увесь час повертається разом з героями до їхньої юності, до катання на скейті, невимушеного флірту та Джіпсі Кінгс.

 

Вистава вийшла гострою, лаконічною та простою. Окрім скрутного становища молодої сім’ї розкриваються й інші актуальні теми. Моральні цінності персонажів навмисне обмежуються матеріальними потребами задля спрощення їхніх образів. З іншого боку, чи можемо ми судити про духовність людей, які позбавлені засобів до життя.

 

Мова вистави дуже наближена до оригінального тексту (не зважаючи на переклад з російської), проте п’єса Оксани Савченко усе ж сильніша за інсценізацію. Її герої агресивніші та більш справжні. Ними рухають інстинкти та первинні потреби. Зважуючись на небезпечний вчинок заради грошей Лора Оксани Савченко, хоч і принижена, проте здатна на опір та насміх з самої себе, вона цитує БГ та перероджується для нового життя. Лора Керолайн Штайнбайс – пригнічена та істерична, промовляючи ті самі слова за текстом, вона перебуває у стані автопілоту й не керує ситуацією. Андрій у п’єсі – інфантильний (майже буддист Наталі Ворожбит), що тікає від усього у своє минуле, спілкується з підлітками, їздить на скейті, падає і уникає проблеми таким чином. Андрій у виставі більш схожий на овоч, йому хоч і збайдужіло життя, яке він називає «офіс-кредит-статус-машина-меблі хай тек-фейсбук-санвузол роздільний-квартира у центрі», саме тієї інфантильності з оригіналу йому й не вистачає.

 

Одним з постійних фонів, що супроводжують нас та «відволікають» від сюжету є слизька тема зловонності сміттєпереробного заводу, що знаходиться поблизу. І, хоча смердить він нібито, лише дві години на добу, присмак атмосфери дуже добре промальовано у виставі. Через той самий завод Лора не може продати дачу батьків аби сплатити кредит. Під той самий сморід помирає її батько, можливо й вона народилася вже за часів цього заводу.

 

Цікавим зображувальним елементом мови автора, що актуалізує п’єсу є ще один, досить простий контекст. Увесь час другорядні герої говорять про відеоролики, зняті на телефон і викладені в інтернет. Ця лінія розвивається від протилежного: в пролозі до першої дії мова йде про відео, на якому видно як жінка скоїла самогубство. Людське життя прирівнюється до кількості переглядів на Ютубі, і перемегають, звісно, останні. З’являючись в канві вистави ще декілька разів, теза переосмислюється і постає у епілозі вже зовсім в іншому світлі.


 


Другие статьи из этого раздела
  • «Доньки-матері». Світ навпаки

    Невинна й стара гра дитинства, в котру бавляться маленькі дівчатка, у виставі молодого режисера Ігоря Матієва показана в абсолютно новому світлі. Це історія про двох жінок — представниць «найдавнішої професії»,  — яких забаганка клієнта зводить у одній квартирі, де вони повинні грати ролі «доньки-матері»
  • Андрей Жолдак: «Жизнь с Идиотом»

    Андрей Жолдак как творец оказался в довольно странном положении. Массовый украинский зритель не настолько искушен в современном искусстве, чтобы принимать или отвергать его замыслы вследствие утонченного и разборчивого вкуса, а посему он, либо в преувеличенном восторге по невежеству, либо в преувеличенном гневе — тоже по невежеству.
  • «Місто на Ч»: театрально-документальний експеримент

    Сюжет вистави «Місто Ч.» розгортається довкола дівчини з київської Троєщини, яка, помилившись містом, замість Чернігова приїхала до Черкас — знайти хлопця, з яким познайомилася в клубі. Він казав їй  «люблю тебе, мала, всі діла», а вона, шукаючи його, закохалася в іншого, вийшла заміж за нього і лишилася в Черкасах назавжди.
  • Территория. Начало

    Фестиваль «Территория» — это и есть территория свободы в Москве. Театр здесь свободен от массового зрителя и от рамок искусства. Смешивая жанры, техники и методы, фестиваль в какой-то мере задает тон театрального развития. Первые два года этот подчеркнуто урбанистический проект существовал с созвучными подзаголовками-темами, как-то «Тело в городе». Третья «Территория» — просто Территория. Ничего лишнего, только Жозеф Надж, «Садори», Дмитрий Крымов, Кирилл Серебренникови другие.
  • Іспанці у розмірі м3

    Для пересічного київського глядача, який ще як слід не скуштував європейських театральних марципанів, іспанець Фернандо Санчес Кабезудо (Fernando Sбnchez-Cabezudo) aka Mr. KubiK Producciones може стати новим цікавим досвідом. Вистава, яку привезе його театральний колектив на Гогольфест, являє собою постмодерністський мікс із абсурдизму, кафкіанства та лівої критики під соусом чудернацької кубічної форми.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?