Радянська історія в іспанській драматургії^{28 апреля 2012}

Текст Юлії Лучик

Постановка: «Любовні листи до Сталіна«

Режисер: Станіслав Мойсеєв

Прем’єра відбулася: 13 січня 2012 року

Театр: Київський академічний Молодий театр

І.Д.: Основою п’єси іспанського драматурга Хуана Майорги став історичний факт одностороннього листування російського письменника Михайла Булгакова із радянським вождем Йосифом Сталіним. Переклад твору українською мовою належить Сергію Борщевському.

Передусім, внесемо історичну ясність: усього Михайло Булгаков написав Й.Сталіну два листи, — про це свідчать офіційні архівні матеріали. На тлі численної переписки генерального секретаря з радянською літературною інтелігенцією листи Булгакова вирізняються надзвичайною стриманістю. Історичних підстав говорити про „любовне листування немає навіть на метафоричному рівні. Записки Сталіна до різних партійних діячів, а також до критиків того часу дійсно засвідчують, що Йосиф Віссаріонович мав до Булгакова симпатію. Йому імпонували свободолюбство Булгакова як художника і гідність його як людини. Але листування як такого між ними не було. Отже, якщо Хуан Майорга і брав за основу до свого писання документальний матеріал, то поводився з ним надто вільно.

Ідеологія драматургії

Уся дія постановки відбувається в кабінеті Булгакова, поруч з письмовим столом лежать стоси книжок і телефон… Зловісний телефон, який назавжди змінив долю письменника. Один-єдиним дзвінком Сталін вселяє в Булгакова думку про те, що готовий до розмови з ним. Цим самим він робить письменника одержимим таємним бажанням зустрітися. Вождь ввижається йому повсюди, він з ним говорить і диктує тексти нових листів. Урешті-решт, розуміючи безвихідність свого становища, митець звертається до Сталіна з проханням стати його першим читачем і… цензором.

Булгаков марить своїм катом, виправдовує його і стає залежним від його думки. Однак, одержуючи таку перемогу над Булгаковим, Сталін промовляє: «Письменник не повинен бути лояльним. Якщо він лояльний, то в його літературу ми завтра будемо запихати мило». Стає зрозумілим, що Булгаков йому більше не потрібен: те, що він найбільше у ньому цінував, безслідно зникло. — «Знаєш, Міша, за що я найбільше тебе поважаю? За те, що ти не боїшся слів. Навіть у часи, коли одне слово може коштувати життя, ти не боїшся їх говорити, Міша». П’єса закінчується словами Сталіна: «Я всю країну покрию телефонами. Телефонами, телефонами, телефонами… Щоб кожен міг безпосередньо спілкуватися із товаришем Сталіним!» А далі — пітьма, і звуки телефонного дзвінка. Але до апарату вже нікому підійти, — Булгаков помирає.

Характери

Протягом усього спектаклю на величезних екранах рухаються картини із зображенням Кремля, портрети Сталіна, Булгакова та його дружини.

Власне, Булгаков, його дружина та Сталін — основні дійові особи п’єси. Роль митця дісталася Валерію Легіну, який попри зовнішню схожість із письменником, продемонстрував недостатньо точне розуміння характеру героя. Невпевнені рухи, переграний відчай — у його виконанні Булгаков вийшов беззахисним, слабким і конвульсивним. У такої людини не вистачило би духу написати різкого листа Вождю у час найзапекліших політичних чисток. Мав би бути письменник-стоїк, а вийшов письменник-боягуз.

Натомість Римма Зюбіна в ролі дружини Булгакова — цілком переконлива. На початку спектаклю вона перевтілюється в Сталіна для того, аби її чоловік зумів віднайти тон для розмови з диктатором. В окремих епізодах сила акторського перевтілення настільки велика, що глядач мимоволі в тендітній жінці бачить «вождя народів», образ котрого безуспішно намагався втілити на сцені Ігор Щербак.

Останній був не Сталіним, а його шаржем. Невмілий грузинський акцент, несмішні жарти, ексцентричні прояви божевілля, — ось і все, що видобули режисер та актор, аби втілити постать Йосифа Віссаріоновича. Сцена, де Сталін жує рукописи і розмахує листками, зображуючи птаха, змушує думати не про його психічний стан, а про професіоналізм постановників. Не завадило би трошки більшої зосередженості на матеріалі. Аби втілювати Сталіна, треба спершу було би читати мемуарні свідоцтва, вивчати характер і консультуватися з істориками. Тоді можна було би сподіватися на народження історичного характеру.

Автор п’єси та режисер зробили акцент на одвічній боротьбі генія й системи, що цілком очікувано, якщо не сказати — ординарно. Але в стосунках Сталіна й Булгакова не цей мотив є основним. За своїм політичним світоглядом письменник був переконаним монархістом, і поглядів своїх не приховував. В особі Сталіна він вбачав після хаосу революції та громадянської війни організуючу та впорядковуючи силу.

Вождю, як уже було сказано, імпонували в письменнику його людські якості та літературний хист. І він захищав Булгакова не тільки від партійних колег, але й, до прикладу, від українських літераторів, які на одному із з’їздів засуджували Булгакова за його буржуазні погляди на літературу. Однак Сталін-політик ніколи не керувався в державних справах людськими симпатіями чи вподобаннями. Саме тому, поважаючи Булгакова, він у подальшому не стратив письменника, але й не сприяв його літературній творчості, що йшла в розріз із тогочасною політичною ідеологією.

Звідки палкий іспанець видобув тему пристрасті між Вождем і Майстром, важко сказати. За його задумом, герої знайшли одне в одному рідні душі. Сталін пише Булгакову: «Тебе ніхто не знає так, як я. І мене ніхто не знає так, як знаєш мене ти».

І, вочевидь, їх обох мало знає сам драматург.