«Жінка з минулого»^{11 июня 2013}

Текст Жені Олійник

Фото Жені Перуцької

Одна з тих вистав київської «Вільної сцени», через яку сповнюєшся глибокою симпатією до театру. Історія, що спершу маскується під любовну драму, а потім обертається на моторошну казочку в стилі «Кумедних ігор» Ханеке.

Якось уночі до Франка (Володимир Канівець) завітала пані, яку востаннє він бачив одного далекого літа двадцять чотири роки тому. І яку він тоді ж, за необережністю, пообіцяв кохати вічно, як це часто буває, коли тобі двадцять.

Спочатку смішно: дивна фрау у капелюшку на пів обличчя драматично шепоче щось про високі почуття і ніяк не хоче забратися геть. Але чим довше це триває, тим відчутнішою робиться напруга у повітрі. Ромі (Катерина Качан), а саме так звати опівнічну пані, уголос заявляє, що кохає Франка, а він кохає її, тож мусить піти з нею негайно, оскільки заприсягнувся любити до смерті. Чоловік силкується пригадати, хто ця навіжена, а коли пригадує, розгублюється ще більше. Тим часом, Клаудія (Світлана Штанько), дружина Франка, з істеричним тріумфом повідомляє Ромі, що та запізнилась. Адже завтра вони їдуть звідси назавжди — і речі вже спаковано.

І диво — Ромі слухняно зникає. Тим часом дорослі діти на вулиці — син Франка Анді (Олександр Комаренко) та його дівчина Тіна (Яна Соболевська) — знічев’я жбурляють у Ромі камінням, Анді випадково влучає у потилицю, і жінка непритомніє. Переляканий хлопець несе її додому — і жінка з минулого повертається, як бумеранг. Отут і починаються пригоди.

Кожному воздається за своє. Франку — за те, що усередині у нього порожньо, а душа його — суцільний дріб’язок. Він нікого не любить і нічого не хоче — і навіть готовий в якийсь момент піти разом з Ромі, аби лиш від нього відчепилися. «У мене було багато чоловіків, і всі вони були з роботою-машиною-кредитом, тільки не кажи, що ти такий самий!» — осатаніло шепоче жінка з минулого, але на неї чекає розчарування — Франк нічим не кращий. Він не те, що не готовий на авантюри, він навіть не може пригадати часи, коли був на них здатний. Завжди є такий потаємний сердечний закуток, куди заховано важливий уламок спогаду про юність; можна роками не звертатися до нього, але берегти, бо це не дасть тобі забути, ким ти є насправді. Франк не париться подібними рефлексіями, тож і спогадів нема — не потрібні.

Клаудії, дружині, дістанеться за боягузтво. Вона невпевнена у собі до такої міри, що ревнує чоловіка, з яким прожила дев’ятнадцять років, до жіночого голосу в коридорі, хоча ніяк не може здогадуватися, кому він належить — адже Франк ніколи не розповідав їй про Ромі. Їй перепаде за не надто добре приховані радість і полегшення, коли Анді принесе непритомну незнайомку і, приголомшений, заявить, що випадково вбив її. Клаудію буде покарано за дитячий егоїзм, з яким вона сідає на підлогу і відмовляється йти за бинтами для Ромі, що стікає кров’ю. У Клаудії в сокровенному душевному закутку лежить не спогад, а звичайнісінький поліетиленовий пакет, який нагадує їй про далекий вікенд у Парижі, де вони з Франком ще зовсім молоді і трохи щасливіші, ніж зараз. Вона й досі гарячково чіпляється за цей непотріб, не маючи достатньо мужності для того, щоб усвідомити: їхній шлюб не тримається купи, і усі ці жінки з минулого, насправді — лише візуалізації її численних фобій.

Анді? Його — за легкість, ту, з якою він каже: «Я кохаю тебе» і з якою додає: «Але я їду назавжди, і ми більше ніколи не побачимося». Його стосунки з Тіною просякнуті іскристим підлітковим еротизмом, і смішним підлітковим же протестом: «У нас був свій знак: тільки наші імена, жодних сердець!» На тлі своїх батьків — дорослих ходячих мерців — Тіна з Анді начебто стають символом того кохання, про яке так настирливо шепоче Ромі. Але Анді обирає забути все: як викреслював на її тілі пальцями одному лиш йому відомі маршрути, як вони голі бігали вночі будинком її батьків, і як у тому місці, де вони зустрічалися, ніколи, ніколи не бувало прохолодно. Він обирає затерти усе, замастити байдужістю, щоб в перспективі перетворитися, врешті-решт, на власного батька.

Шиммельпфеніг протягом усієї п’єси поступово підвищує градус абсурду, і це чудово передано у постановці. Це нервозність Клаудії, яка, незважаючи ні на що, відчайдушно намагається вдавати, що усе гаразд, це Ромі, яка ховає труп, а потім наспівує «Бітлів», це Тіна, яка із жахом спостерігає усе, що відбувається, але продовжує байдуже це коментувати. Актори досконало відчувають свої ролі: Володими Канівець, на чотирнадцять років молодший за власного персонажа, стає нудним безамбітним чоловіком, Світлана Штанько — вицвілою домогосподаркою, що зрослася зі своєю піжамою, Олександр Комаренко перетворюється на хлопчика, який усе ніяк не дорослішає, Яна Соболевська — на дівчисько-забіяку з великим серцем. А Катерина Качан — на афективний розлад у мереживному платтячку. І сумніватися у тому, що відбувається на сцені, не доводиться ані на мить.

Хронологія дії порушена, глядача відносить то на десять хвилин уперед, то знову назад, у попередній діалог, тож він мусить фокусуватися якнайпильніше. Сама ж вистава схожа на книгу з об’ємними ілюстраціями: проектор розгортає на білій стіні декорації, а якщо відчинити двері, можна побачити привидів. І текст, як окрема декорація: зловісні крейдяні послання Ромі і «Краще вже не буде, а гірше нам не треба», дзеркально виведене на стіні.

Якщо відкинути ідею фатальності, то «Жінка з минулого» — це щемлива, тривожна і подекуди зворушлива вистава про порожніх людей. І фрау, провісниця катастрофи, приходить на корабель, тому що боги вже й так давно мають зуб на матросів.