Фріндж: единбурзький британський шоукейс 27 сентября 2011
Фестивальний огляд
Оксана Дудко
На цьогорічний Фріндж Британська Рада зібрала понад 270 театральних кураторів і менеджерів з усіх континентів, а програму шоу-кейсу становило двадцять сім вистав, а також безліч професійних семінарів, зустрічей та обговорень
Театральною візитівкою Шотландської столиці Единбургу є Фріндж — щорічний ярмарок вистав, в якому можуть взяти участь всі бажаючі, зареєструвавшись на офіційному сайті. Більшість з труп приїздять сюди зазвичай за власний рахунок та з однією метою — заробити гроші, підписавши вигідні контракти, чи отримати славу і визнання серед критиків, газет та продюсерів. Вночі актори проводять репетиції й тренування на швидкість по монтуванню/демонтуванню декорацій (30 хв — монтаж/ 15 хв — демонтаж), вдень — грають вистави. Продюсери, менеджери, куратори, директори та інші театральні діяч шукають ідеї, сенсації та професійні зв’язки.
Протягом серпня-вересня 2011 року на майданчиках Единбургу — 258 різноманітних сцен — показали майже 42 000 вистави. Продивитися всі вистави, чи бодай половину є «неможливою місією», тому по фестивалю легше орієнтуватися в рамках спеціальних підбірок спектаклів, так званих шоу-кейсів. Шоу-кейс для іноземних театральних діячів був підготований Британською Радою, яка, для його перегляду, зібрала понад 270 театральних кураторів і менеджерів з усіх континентів. Його програма складалася з 27 вистав, ранкових семінарів, зустрічей, обговорень. Серед 17 переглянутих вистав приблизно сім хотілося би подивитися ще раз.
Вулиці Единбургу. Фріндж Національний театр Вельсу та його шотландський брат-близнюк виглядали дещо несподівано на експериментальному Фрінджі, і, хоч останній показував виставу «Колесо» за сучасною п’єсою, втілена вона була маскулінно — в дусі українського національного театру. Натомість вельський театр показав блискучу постановку про повсякдення гірників за творами новеліста Гвіна Томаса — «Незнані філософи» — з вишуканою акторською грою, чорним гумором, ніжністю й емоційністю.
На противагу класиці шоу-кейс потішив виставою «Плем’я» про чотирьох друзів геїв, які вирішували свої проблеми на підмостках сцени.
Вистава театру 1927 — «Звірі та діти вийшли на вулиці» — змусила проникнутися глибокою любов’ю і вдячністю до винахідників проектора. Прекрасна дитяча анімація з простим соціальним сюжетом і відшліфованою акторською грою була побудована на гармонійній взаємодії акторів, намальованих персонажів і динамічних відео-декорацій, а також доповнена спеціально написаною музикою у живому виконанні.
«Звірі та діти вийшли на вулицю» виствав театру 1927 Данину новим медіа повною мірою віддав молодий хореограф Том Дейл, який у постановці «Я, безкінечність» грав з простором, використовуючи відео-проекцію, дим і світло. А його глядачі у сірих халатах (аби не порушувати сценографічну гармонію) безперешкодно пересувалися залою і спостерігали за дійством.
«Я, безкінечність» Тома Дейла «В пилу» — триптих молодого колективу 2FacedDanceCo — був поставлений трьома різними хореографами (включно зі згаданим Дейлом). Поєднуючи елементи сучасного і вуличного танцю з вдало підібраною музикою, сценографією і костюмами, 2FacedDanceCo вдалося не загубитися серед насиченої програми Фрінджу і забезпечити собі схвальну реакцію критиків.
Цікавий експеримент вийшов у молодих митців «Я і машина», які створили перформенс «Коли ми зустрілися знову». Глядача і, водночас, учасника дійства заводили у темну кімнату, надівали відео-окуляри й навушники, в яких звучала історія знайомства… твого знайомства… яке відбувається у реальному часі. Хтось легко доторкався до руки і пропонував повальсувати разом. Відео відтворювало образ нового віртуального друга, а глядач так і не дізнався, хто був реальним партнером в танці.
Ляльковий «Стіл» театру Blind Summit був яскравим підтвердженням того, що справжнє щастя знаходиться у простих речах. Історія про ляльку виявилася зворушливою філософською притчею, сповненою тонкого гумору. Майстерним акторам-лялькарям з невимушеною легкістю вдалося вдихнути життя у нехитрого персонажа, зробленого зі звичайної картонної коробки й змусити глядача переживати його екзистенційну кризу «буття-на-столі». Довершеність виставі принесло оригінальне «кінематографічне» завершення, під час якого актори розіграли «кримінальний блокбастер» за допомогою простих картинок, нашвидкоруч намальованих на звичайних білих аркушах. Блискуча історія — лаконічна, проста і елегантна.
Ще одним стильним показом на шоу-кейсі, був «Готель Мафусаїл» — спільний проект театру imitating the dog («Імітуючи собаку») з Лідса і Піта Брукса. Оповідь про нічного портьє, який намагається віднайти у пам’яті уривки свого минулого, виглядала як повноцінне кіно. Сценічний простір, вирішений у вигляді широкоформатного екрану, давав можливість бачити акторів тільки від шиї до колін. Роль сценічного тла відігравало відео, яке крупним планом, з фантастичною синхронністю повторювало сюжет, детально промальовуючи міміку персонажів. Актори пересувалися, вірніше, їх пересували за допомогою спеціально зроблених вагонеток, що створювало враження динамічного кадру. Холодна відстороненість героїв, ретельно підібрані ретро-джазові мотиви, одяг та інтер’єр — детально відтворювали атмосферу готелю часів війни, де розгорталася складна історія взаємовідносин нічного портьє зі своїм минулим. Сюжетна лінія повторювалася у безлічі варіаціях, створюючи багатотональну алюзію з безліччю підтекстів.
«Готель Мафусаїл» Відвідання фестивалю було можливим завдяки організаційній і фінансовій підтримці Британською Ради і Європейського Культурного Фонду