«Кон’юнктурник» Андрій Май: режисер, громадянин і провокатор^{15 февраля 2016}

Для багатьох своїх шанувальників режисер Андрій Май «починається» з вистави «Щоденники майдану». Довкола цього проекту ще до його презентації вирують здогадки й пересуди — режисеру ввіряють кон’юнктуру, маніпуляції й насилля над глядачем.

Текст Анастасії Головненко

Фото з архівів Андрія Май

І

Вийшовши з університету, я деякий час жив у Петербурзі, допоки нічим не зайнятий, і як часто буває з жовторотими, переконаний, що найближчим часом нароблю надзвичайно багато чого-небудь дуже чудового і навіть великого.

Ф. Достоєвський «Село Степанчиково і його жителі»

Високий красень, Андрій Май, приходить в режисуру з економічною професією і театральним училищем за плечима. Вирослий у невеликій квартирі у самому центрі Херсону, з юного віку Андрій цікавиться йогою, східною культурою і театром. Бажаючого продовжувати навчання, в університет ім. І. К. Карпенка-Карого його приймає на режисерський курс Володимир Миколайович Суд їн. Май був студентом «з перцем» — вже тоді його цікавлять настільки різні театральні стилі, що серед його взірців були — Всеволод Мейерхольд, Лесь Курбас, Лев Додін, Пьотр Фоменко, Томас Остермайєр, згодом, практики документального театру — «Ріміні Протокол» і «Театр.ДОК». Однак, мало знати на кого рівнятися, й молодий режисер починає шукати власне обличчя. Повернувшись з практики в санкт-петербурзькому «Малому драматичному театрі — Театрі Європи», захоплений Андрій Май шукає виходу своїх переживань і емоцій. Називаючи сучасний український театр «манірним і неприродньо пафосним», зі ступенем «глибокої законсервованості «й схильністю до „горизонтальної», майже виключно лінійної фабули постановок, молодий режисер йде в «опозицію». Звісно, бо ж театр, в якому міг знайти себе український режисер-випускник, значно відрізнявся від його уявлень про професію, набутих під час перебування на заняттях Льва Додіна.

Режисер Андрій Май

Одну з перших своїх постановок, дипломну роботу — виставу «Панночка Жюлі» за Августом Стрінбергом (на сцені київського театру «Сузір’я») — Май ставить не про втрату самоідентифікації та істеричні пошуки шляхів самовираження. Молодий режисер бере за основу факт сексизму самого Стріндберга, його тотального «жіноненавистництва». Май усю історію нанизує на феміністичні нахили, віднайдені для Жюлі. Так його героїня, окрім того, що бореться з власними психологічними розладами, постає ще й маркером важливої соціальної проблеми — жіночої емансипації. Тому і помирає Жулі в А. Май — не від власної слабості, а від розчарування в оточенні — світі, в якому їй доводиться жити [стаття «Мужская деградация в натуре», ж-л «Деловая столица», 29.10.2007]. Цікаво, що головну роль довго готувала майбутня дружина режисера Марина Кукліна, однак чи не напередодні прем єри відмовилась, злякавшись провокаційних рішень режисера. «Марина була першокласною Жюлі», — згадує сьогодні режисер і обіцяє повернутися до тексту Стрінберга пізніше.

З родиною в Берліні. 2015 рік

Виглядає, що й матеріал, і його концепція, стають лише початком декларування свого «я», вираженням соціальних і внутрішніх конфліктів, великої кількості питань, перед якими постає будь-який молодий режисер, який прагне створювати в Україні свій театр. На деякі з таких питань знаходимо відповіді вже в наступній постановці студента А. Май — «Мина Мазайло» в херсонському театрі. Звертаючись до тексту ровесника Леся Курбаса, М. Куліша, режисер звертає увагу на незначні побутові конфлікти, розкриваючи через них і своє ставлення до сучасного українського театру. «Микола Куліш — засновник сучасної української драматургії, ім’я якого незаслужено забули, а п» єси сприймають як «картинки з минулого», які, по суті, є сміливими глибокими нерозшифрованими депешами, — визначає А. Май в одному із своїх інтерв’ю [«У нас в гостях режиссер Андрей Май», блог Наталії Астасьєвої «Искусство жить с искусством» ].

Беручись за цей текст митець відповідає на своє питання національної режисерської приналежності, проводить для себе паралелі з видатними театральними реформаторами, і відразу ж намагається постати з ними в один ряд. Вже протягом цього ж, 2008 року, Андрій Май разом з однокурсниками Тамарою Труновою, Ігорем Матіївим, Уляною Мороз організовують проект «Т. Д» (Територія Драми). Навчаючись на випускному курсі, автори проекту проводять сценічні читання сучасної української драматургії та створюють 7 бліц-вистав. Однак, із закінченням навчання студентів В. М. Суд’їна в театральному, проект перестав існувати. Тим часом пошуки свого театру спонукають режисера А. Май до експериментів і поглиблення знань, і він вирушає на навчання в магістратурі Школи-студії МХАТ при Центрі ім. Вс. Мейерхольда в Москві.

ІІ

Якого персонажа ти б не придумав, так чи інакше він буде творінням твого досвіду і твоєї пам’яті.Умберто Еко

Останні курси в університеті Андрій Май також присвячує дослідженню документального методу в театрі. Перший інтерес і поштовх, за словами самого режисера — «потужну ін’єкцію», він отримав напередодні, під час роботи харківського фестивалю «Курбалесія 2007». Там керівник фестивалю, Володимир Гориславець інспірує створення документальної вистави про Миколу Куліша. Виставу монтують з вербатімів про ставлення до драматурга і його спадщини, чергуючи їх з документальними фрагментами текстів біографії драматурга. Цей експеримент, як розказує в інтерв’ю Андрій Май, круто змінить його мистецьке світосприйняття, показавши учасникам «справжній театр», живу, натуральну, «в повний зріст» емоцію, а не натуралістичне її зображення. «Справжній театр» відтепер А. Май намагатиметься відтворити в усіх своїх виставах.

Вже в 2008 році відбудуться перші спроби самостійної роботи режисера з документом: постановки вистав «Самотність» та «Молодість і старість», які А. Май вибудовує з анкет-вербатімів. З цих постановок розпочне діяльність Центр ім. Всеволода Мейерхольда, створення якого разом із соціологом, Миколою Гуменюком, херсонець А. Май ініціює в серпні того ж року. Ім’я визнаного реформатора театру вибране для Центру невипадково, бо ж саме в Херсоні за 100 років до А. Май свої перші кроки в режисурі робив і Всеволод Мейерхольд. Як написано на сайті Центру, його головна мета — зменшення смислової дистанції між «театральним життям і життям як таким». Це, власне, один із принципів режисури А. Май, який згодом буде розкритим у його ставленні до сценічного простору, освітлення, акторського методу та драматургії.

Біля будинку Всеволода Мейерхольда

Ще через рік Центр ім. Вс. Мейерхольда відкриває фестиваль документального театру — «Лютий/Февраль». І А. Май (поки що не такий «метр», як Мейерхольд) — протримався в театрально спраглому Херсоні довше і на цілих 6 років. 7 разів «Лютий/Февраль» проходив у Херсоні, 8-й відбудеться вже в Києві. А тим часом довкола набуваючого популярності режисера, сформувався рух «Українська нова драма», до якого відносять себе й херсонські драматурги: Євген Марковський, Наталія Блок, Олександр Зирянов, режисер Андрій Литвиненко та інші.

Херсонська «команда підтримки» підштовхує А. Май до розширення географії своєї діяльності, тому, коли в 2011 році театральний критик Марися Нікітюк пропонує йому створення фестивалю і пошуки театрально активної молоді в Києві, він погоджується. Так з’являється форум «Тиждень актуальної п'єси». До співпраці над постановками сценічних читань Май запрошує молодих режисерів — Тамару Трунову, Стаса Жиркова, Игоря Матіїва, а також акторів — студентів курсу Станіслава Мойсеєва. Під час фестивальної роботи А. Май утворить міцний сценічний тандем з актором Олексієм Доричевським, який стане творчим альтер-его режисера.

З фестивалями пов’язані найсміливіші експерименти А. Май. Наприклад, провокаційна постановка тексту Євгена Марковського «Убить пидара». Уявіть собі: один із найбільших херсонських готелів, сауна у ньому. Глядачі оплачують не стільки вхід на виставу, скільки дві години відпочинку в бані. Всі в гумових капцях і з рушниками. Один красень-актор. Він оголеним пропливає в басейні, виходить з нього, і повільно починає одягати на себе дорогий костюм, годинник, збирати речі, емоційно розказувати інтимні, грубі, але відверті історії. Збирається, закінчує монолог, вмикає фонтан і зникає. У глядача лишається ще година на відпочинок у сауні (за бажанням), і провокатор-Май називає цей формат так «годину ми паримо вам мозок, годину ви паритесь самі». «Убить пидара» — вистава, показана усього кілька разів, однак, «враження» від неї залишилось в Херсоні, міцно пов’язаним із нахабним, і вже не невідомим режисером Андрієм Май.

Учасники фестивалю «Тиждень актуальної п'єси». 2013 рік

Пізніше пошуки театру сучасних форм також відбуваються в Черкасах в рамках режисерсько-драматургічної лабораторії, організованої «Тижнем» і художнім керівником театру, Сергієм Проскурнею. Мистецький центр «Текст», до якого увійшли Андрій Май, Марися Нікітюк та драматург Наталя Ворожбит, організовують проект «Місто на Ч». Це вистава, створена за документальними принципами: інтерв’ю, взяті у випадкових жителів міста вибудовуються у розповідь про Черкаси. В Києві, через рік по тому, була показана вистава «Київський торт», створена на подібних вербатімах киян. Це проекти, в яких А. Май як режисер вчиться працювати з живим, не відредагованим автентичним текстом. Це такі вистави, в яких він не вибудовує конфлікт, а навпаки — працює над створенням настрою, певного враження від міста, про яке йдеться у виставі. Інколи А. Май навіть ризикує й позбувається фіксованого порядку анкет-монологів. І ризик виправдується — кожна вистава з показаних виходить унікальною, і лише режисер вирішує, коли їй скінчитися.

З драматургом Наталею Ворожбит. Лондон. 2014 рік

Під час одного з фестивалів «Тиждень» у 2013 році відбулася прем’єра постановки А. Май «Кома» за сучасною німецькою драматургією (п’єса Фолькера Шмідта та Георга Штаудахера). В п єсі підлітки зіштовхуються із несправедливістю й жорстокістю «серед своїх», починають з’ясовувати стосунки, і один з них гине. Того ж року, режисер разом з Катериною Бабкіною відкриває фестиваль «Документ», куди запрошує флагманів європейського документального театру — германо-швейцарську режисерську групу Rimini Protokoll. Перебуваючи під враженням від документальних театральних засобів (які не надто знайомі в українському театрі), експериментатор-Май пробує втілити їх у «Комі „. Він майже одночасно ставить дві версії вистави — першу з випускниками 5-го курсу театрального університету в різних приміщеннях будівлі Молодого театру, і пізніший варіант вистави (подібно до того, як, уявімо, могли б вирішити таку драматургію Rimini Protokoll), де немає професійних акторів — виконувати ролі А. Май запрошує учнів однієї з херсонських шкіл. Показували виставу в школі, де навчаються його «актори» (в навчальних класах, коридорах та підвалі будівлі). Цей варіант вистави був показаний і на фестивалі «Золота маска»в Москві в рамках позаконкурсної частини програми «Нова драма».

З учнями-акторами «Кома»

Того ж 2013 року в рамках «Документу» разом з режисерами Лєною Роман і Тамарою Труновою (драматурги Ден Гуменний, Тетяна Киценко і Оксана Савченко), А. Май презентує один із перших в Києві site-specific проект «Леденец». Покази перформансу, повна назва якого «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц. 90 хвилин споживацького простору» проходили в ТРЦ «Більшовик». Вистава складається із трьох самостійних блоків, які подаються у різному порядку, тому остаточні враження від неї є варіативними. «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц» — це цікавий приклад постдраматичного театру, який тільки-но з’являється в Україні, де автори не намагаються робити висновки про виставу та фабулу замість глядача, а глядач відчуває свою відповідальність за розвиток подій «на сцені».

Дія у виставі відбувається в торгівельному залі, магазинах, супермаркеті. У першій частині вистави глядачам пропонують спостерігати за пантомімою актора, який оглядає асортимент бутіків і крамниць, однак, за браком коштів, купує лише шапочку на розпродажу. Ще в одному епізоді перформансу двоє молодих людей — хлопець і дівчина — зустрічаються в холі торгівельного центру, закохуються одне в одного, але сваряться й втрачають своє кохання через непорозуміння в одній з торгових зал. В третій частині глядачам розповідають історію будівлі ТРЦ часів Другої світової війни, просять їх власними кроками виміряти площу супермаркету, а також уявити себе на місці військовополонених в стінах колишнього заводу «Більшовик», підраховуючи кількість паперу, необхідної для обігріву усього приміщення. Проект «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц» — це вистава, герої якої не мають свого тексту і зафіксованої дії — усе, за чим спостерігають глядачі, переходячи за акторами з магазину в магазин, ліфт, коридори ТЦ — розроблено у вигляді сценарію. Глядачі, не поміщені в театральне приміщення, виходить, що позбавлені театру як такого. Усю виставу, пересуваючись її локаціями, глядачі «носять» у собі відчуття театру, створюють його у своїй голові. До перформансу мимоволі долучаються й випадкові відвідувачі ТЦ, продавці й інші співробітники.

Сцена з вистави «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц»

Проект «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц» присвячено соціальній темі — «споживацькому суспільству», герої вистави переймаються через неспроможність заволодіти благами глобалізованого соціуму: брендованими речами, технікою, дорогими іграшками, прикрасами. Розвиваючи сюжети кожної з частин, автори увесь час протиставляють такі, відверто матеріальні цінності нематеріальним — коханню або впевненості у собі. На цьому етапі глядач стикається з тим, що драматургія, яка стає основою перформансу — взята із життя, знайома. За рік до постановки вистав «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц» і «Кома» був презентований переклад російською культової праці Х.-Т. Леманна «Постдраматичний театр». Ймовірно, саме у таких постановках А. Май акумулює й використовує на практиці отриманий у Леманна багаж нових професійних знань. Ми в цьому майже переконані.

ІІІ

Мій товар — революція свідомості.

Mr. Freeman (персонаж інтернет коміксу)

З початком подій Євромайдану у Києві, А. Май — їх активний учасник. Разом із драматургом Наталею Ворожбит, режисер організовує зустрічі, де збираються студенти, актори, режисери, драматурги і говорять про особисте і про майдан. Всі розповіді знімаються на камеру, потім розшифровуються і стають драматургією. Це триває кілька місяців — від листопада 2013 до лютого 2014 року — раз на тиждень у дитячому клубі в центрі міста збираються люди, аби поділитися зібраним «матеріалом» і колективно порефлексувати.

Читання п'єси «Щоденники майдану». Херсон. 2014 рік

Вже в березні 2014 частина записаних взимку вербатімів стануть п єсою Наталії Ворожбит, а ще за півроку «Щоденники майдану», у вигляді документальної вистави, увійдуть до репертуару театру ім. Івана Франка. Тут і починається «історія однієї кон’юнктури». Однак, замість політичної вистави, А. Май ставить спектакль, на наш, звісно, погляд, психологічний і навіть філософський. Занурений у особисті переживання учасників подій Євромайдану, матеріал, за який береться режисер — про людяність і гуманізм, про справедливість, особисте місце і завдання для кожного. Останній монолог вистави стає маніфестом режисера — це ідея комунізму й почуття людяності. Власне, проект — також пошук молодим режисером відповідей на власні питання, і творчий пошук. «Я відчув свою особисту потребу в постановці. Інакше, я би ніколи не зміг працювати з цією темою, вона би для мене не трансформувалася, я сам у ній би не розібрався», — пояснює режисер [інтерв’ю «Люк Персеваль поблагодарил нас за честность», театральний портал Teatre].

Після таємного показу вистави «ато...». Teatr.DOC. 2015 рік

Актори «Щоденників» не мають потреби створювати образи і характери персонажів — вони портретують живих людей у момент зустрічі з ними за відео-записами. Це не повний образ людини, лише частковий — образ свідка. За схожим принципом вибудовує А. Май і дві свої наступні моновистави — «Кордони і відстані» і «ато: інтерв’ю з військовим психологом». Триптих, що утворюється, об’єднаний завданням режисера «собі»: розібратися у тому, що відбувається. Від акторів театру, який створює А. Май вимагається розчинення у матеріалі, який вони транслюють, їм потрібно стати частиною авторів, на текстах яких будується кожна вистава. В проекті «ато» А. Май відкриває для себе ще одного «сродного» актора (також студента акторського курсу С. Мойсеєва) — Ельвіна Рзаєва. І він, і Олексій Доричевський у цих виставах виступають лише провідниками, «свідками» авторського тексту, створюючи своїх «персонажів» у розмовному стилі мовлення. Під час показів таких проектів режисер пильно стежить поряд, і часом, може дозволити собі зупинити виставу з проханням повторити певний фрагмент «простіше», «без сценічної мови». Таким чином, створюючи вистави на «драматургії життя», режисер дістається ще одного щаблю «театру без театру». Відмовляючись від сценічного тексту і простору, А. Май вагається, чи потрібен йому за таких умов актор?

Вистава «Щоденники майдану»

В останній роботі режисер відмовляється й від актора. Показана в арт-центрі Closer, постдраматична вистава «Любов/Секс» доводить режисерські пошуки А. Май до концептуального максимуму. Вистава складається з монологів актора (його ж авторства) і власних монологів глядачів. Останні залучаються до вистави поступово, доки актор зовсім не залишає «сценічний простір». Окрім теми-сюжету — публічного оголення душі й тіла, відвертої розмови «про головне», вистава має ще й суто театральну тему — закінчення театру і початок взаємодії матеріалу і глядача. Така вистава, оголяє не тільки актора, а й свідомість глядачів, вона апелює до особистого, створює простір, в якому актором, що роздягається стає кожний глядач.

Можливо, настане час, коли ми ходитимемо в Театр погоди, аби згадати як відчувається дощ.

Джим Морісон

Андрій Май — не тільки красивий і епатажний. Він один, на жаль з небагатьох, хто пробує створити в Україні сучасний європейський театр, розрахований на глядача, який має уявлення про вистави Додіна, Фоменко, Остермайєра, Кастелуччі і Някрошюса. Глядача, схильного ставити питання й шукати відповідей, самому виступати актором і драматургом, створювати разом із режисером «справжній театр», без «накрохмалених» переживань і відчуттів. Театр, в якому не зручно, часто — незрозуміло, а часом — важко і зовсім нудно. Треба чесно визнати, що поруч з Андрієм Май сформувалася потужна театральна «тусовка» — з акторів, які стають режисерами і драматургами; молодих авторів, які щороку надсилають на пошту фестивалю все більш професійні й вартісні тексти; студентів, які в 20 років вже готові відпрацювати складну сучасну монодраму; драматургів і режисерів, які засукавши рукава, будують і відкривають свій театр. Усі ці люди, навіть якщо сьогодні напряму не працюють з режисером, у свій час були і є його командою — рухом «Українська нова драма».

Закиди про кон’юнктуру ще молодий режисер поки що перетворює на провокаційну рекламу, але з висновками і оцінками, нам, вочевидь, доведеться зачекати. Він щойно лише увійшов до «театрального» віку, в якому режисери зазвичай приймають принципові рішення і створюють перші потужні роботи. Днями в Києві відбулась прем’єра вистави «Любов/Секс», – вже під прапорами mytheatre (читай Май-театру). Третина глядачів не витримала «справжнього театру» Андрія Май. Та чи зупинить це пошуки режисера? Адже ті, хто залишився – були і приголомшені, і вдячні за можливість щось у собі змінити.