(Не)драматичне вкручування лампочок^{11 июня 2017}

Розказує Оля Мацюпа

Фото Гайдельбергу й учасників фестивалю авторства Дена Гуменного й Ольги Мацюпи

Вперше про «Гайдельберзький ярмарок п’єс» (Heidelberger stückemarkt) я дізналася на лекції Алли Рибікової у Львові під час останньої «Драбини» у 2010 році. Тоді мені дивом вдалося відірватись від тисячних дзвінків з готелю «Жорж», «Рейнкарц» та з хостелів міста Львова, де проживали учасники фестивалю. Вдалося також облишити пошуки проектора за кілька годин до вистави та на дві години притримати при собі обігрівач UFO, котрий мав би хоч трішки зігріти акторів в холодних листопадових стінах теперішнього театру імені Лесі Українки. Що ж, поки актори, у яких була репетиція, мерзли, обігрівач UFO залишився лежати біля моїх ніг в театрі ім. Леся Курбаса, де й власне відбувалася лекція. Алла Рибікова як одна з перекладачок сучасної німецької драми надзвичайно цікаво розповідала про нові п’єси, їхню тематику, фестивалі, конкурси, театральну продукцію... Після лекції за підтримки Гетте-Інституту в Україні усі охочі могли безкоштовно отримати великі блакитні  книги під назвою «ШАГ» з російськими перекладами німецькомовних п’єс. «ШАГ» - це абревіатура назв трьох країн: «Швейцария, Австрия, Германия». Для мене ця лекція стала справді великим кроком у пізнанні німецькомовного світу драми.

Читаючи цю блакитну книгу вже кілька місяців після «Драбини», а саме п’єсу «Бридкий» Маєнбурґа, я гуглила про місто Гайдельберг, в якому відбувався якийсь крутий конкурс-фестиваль, котрий Маєнбурґ колись виграв, і куди , як і виявилось пізніше, свої п’єси можуть надсилати автори з цих трьох країн – Швейцарії, Австрії і Німеччини. Перші фото, які виплили ґуґлі, до речі, присутні на усіх листівках – це вид з «Філософіше Веґ» (Філософська стежина), звідкіля видно старий міст, річку і замок. Це справило тоді велике враження навіть в Інтернеті. Звідти справді можна думати тільки про те, як так зробити, аби світ кращим. Я глибоко в душі захотіла туди потрапити, звісно як туристка, п’єс тоді я ще не писала, але затвердила тему магістерської роботи про сучасну сербську драматургію. Мабуть, мій світ драми почав розширюватися з того вечора, коли я спізнилася з обігрівачем UFO у холодні стіни театру імені Лесі Українки і залишилась на тій лекції. Чи це було потаємне прагнення вийти поза роль закручувачки лампочок? Саме так називали тоді організаторів «Драбини» деякі поважні митці у театральному середовищі Львова (не плутати з освітлювачами сцени). Отож, мені запам’яталися світлини Гайдельбергу, котрі я шукала після фестивалю і запам’яталися, передовсім, завдяки красивому старому мосту, який чудово освітлюється у будь-яку пору року, як не сонцем, то ліхтарями, то зорями. А потім були п’єси Маріуса фон Маєнбурґа, Лукаса Берфуса, Мартіна Гекманса, а потім Шиллера, Лессінга, Бюхнера, Ведекінда, звісно нове післяшкільне прочитання Брехта та багатьох інших чудових авторів, так – це той випадок, коли відкриваєш світ драми через сучасних авторів. Я знайшла свої нотатки з лекції Рибікової, де зазначено, що наскрізною темою німецької сучасної німецької драми є насильство, дослідження природи насильства, і от маємо 2017 рік, головним предметом дискусії є проблема чужості, проблема відсутності комунікації, переосмислення ідентичності, присутність біженців. Мабуть 80 % програми цьогорічного «Heidelberg Stückemerkt» пронизано цією тематикою.

Перед початком вистави у німецькому театрі НЕ лунає потойбічний голос з проханням вимкнути мобільні телефони. Цікаво, що зовсім не фейсбук нагадує про театральні події і вистави, які справді починаються дуже вчасно і тих, хто спізнився, пускають тільки на балкон, якщо є звісно місце. Соціальні мережі – зовсім не то місце, звідки театральна аудиторія дізнається про події і фестивальні заходи. Важливішу роль відіграють налагоджена повсюдна промоція у публічному міському просторі, медіа і, як не дивно, друковані видання.

Фестиваль відкрився виставою «10 заповідей» в режисурі Йетте Штеккель. У написанні тексту взяло участь 15 авторів. Я не розуміла мови, але режисура, гра акторів сценографія і потужна енергія Deutsches Theater Berlin зуміли донести головний месидж-питання: як нам усім співжити на цій планеті, котра не така вже й велика, як нам усвідомити, що потрібно шукати те, що нас усіх об’єднує, а не уповати лише на Аллаха, Христа чи Будду, котрі нам жодним чином не зарадять у нашій ворожнечі. Чи ж маємо право жити тут, на цьому невеличкому глобусі один обіч одного, незважаючи на нашу різноманітність? Питання постриторичне, постправдиве, пост апокаліптичне… Шукання відповіді у апоріях, проблема відсутності комунікації в здавалось би глобальному і відкритому світі – це головна тема сучасної німецькомовної драматургії на цьогорічному фестивалі.

Чудова п’єса швейцарського автора Жуеля Ласло «Колискова для Барана» (приз глядацьких симпатій) за визначенням Марії Слоєвої, котра допомагала усім українським гостям давати раду з забутими вдома квитками, велосипедними аваріями, відсутністю мережі на телефоні, – має в собі щось від Беккета і Метерлінка. Курдський біженець на ім’я Баран опиняється в квартирі одного подружжя у Європі. Він спить, хропить, ні на що не реагує, в той час дружина з чоловіком розмовляють про нього, надіючись, що от-от він прокинеться і буде врешті змога з ним поговорити, але Баран далі спить. Автор зосередився на самому сприйнятті біженця, акцентуючи на тому, що його образ – це часто проекція стереотипів та часто суперечливих самих собі уявлень самих європейців, отже і дискусія відбувається в полі цих упереджень. Біженців часто не сприймають як суб’єктів, їхній голос не такий вже важливий, а як все таки заговорити до них, а не про них?

Вистава «Чорний флот» Анни-Катріни Шульц Дортмундського театру – з розмов – одна з найпотужніших вистав, яка базується на 15 журналістських розслідуваннях про нелегальний перетин Середземного моря, про торгівлю зброєю, наркотиками, людьми, в котрій замішані, як ви розумієте не лише терористи чи мафія африканських і азійських країн. Деякі вистави викликали дискусії щодо самої форми і естетики, як наприклад «Імперія» Міло Рау. У виставі четверо акторів з Румунії, Греції та Сирії розповідають своїми рідними мовами родинні трагедії. Однак, завдяки акторській вправності і майстерності, сама розповідь виходить відсторонена, з витримкою пауз, з гіркими усмішками, але без емоційного зрушення. Виникає враження, що актори розказують не про себе, і таким чином документальна оповідь набуває іншої естетики, яка репрезентує, ані фікцію, ані свідоцтво. Однак, питання виникли саме щодо етичної площини художнього матеріалу.

Два останні дні були присвячені українській програмі, зокрема актори і драматурги (не плутати з тим, хто пише п’єси) Гайдельбергського театру за репрезентували читки українських сучасних п’єс, серед них була і моя. Також хочу наголосити, що мій виграш – це не головний ґран-прі, а одна з номінацій для країн-гостя. Поряд з моєю на фестивалі були чудові п’єси «Лора» Оксани Савченко і «Північне сяйво» Володимира Снігурченка. Гран-прі серед німецькомовних авторів отримала Маріам Заре – це відома німецька кіноакторка і драматургиня іранського походження. Маріам знімалася у фільмі«Шахада» Бурхана Курбані і завдяки цій кінострічці вона дуже відома у Німеччині. ЇЇ перша п’єса «Розумні почуття», котра перемогла на фестивалі, піднімає теми насильства у жіночих тюрмах в Ірані.

У своїй лекції сім років тому Алла Рибікова теж розповідала про насильство. Нотатки не обманюють. Як проговорювати складні теми у театрі так, аби хоча б на крок наблизитись до того, аби їх подолати? Коли мені вручали квіти і нагороду, я розгубилася і не встигла сказати декілька важливих фраз, я взагалі багато чого не встигла сказати, але нехай театр буде критичним інструментом боротьби, і нехай між нами будуть мости, котрі видно з висоти пташиного польоту. І нехай вони освічуються сонцем, зорями, ліхтарями, а лампочки нехай завжди і скрізь будуть вкручені.

«Ярмарок п’єс» закінчився з келихом шампанського - і за весь час фестивалю ні в кого під час вистави телефон так і не задзвонив.