«Мамо, припини МХАТ»

Розказує Анастасія Головненко

Я вперше на ОМКФ, і чесно кажучи, вперше на кінофестивалі не в Києві. Не маю звички дивитися по кілька стрічок на день, інша справа вистави. Але наступні п’ять днів, з ранку й до вечора – лише кінематограф, фестивальні вечірки, і Чорне море.

Хоча насправді, кінофестиваль дуже театральний. Не дивно, бо мистецтву кіно менше сотні років, в той час як театр існує вже понад двадцять пять століть. Урочистості з нагоди відкриття ОМКФ, червнона доріжка й церемонія, ніби урочиста антична хода, яка прославляє музу кіно (восьму, чи яку там), а заодно й усіх причетних. Вирішила у якості експерименту пройтися червоною доріжкою, довелося зробити зачіску й підібрати урочистий образ. Та редактор театрального порталу тут почувається не на своєму місці. Не надто публічна особистість, яка навіть епатажного образу не вигадала не цікавить античну публіку, звичну до видовищ і яскравих вражень. Тому доки глядачі чекають на тореадорів вітчизняного й зарубіжного кінематографу, я прямую килимовою доріжкою, мов шматок сиру стрічкою на касі супермаркету.

З редакторкою сайту «Культурометр Одеси», Оксаною Масловою

Після гучної церемонії відкриття з виступами мера, президентки фестивалю і навіть, Михайла Жванецького— з вибуху оплесків в оперному театрі розумію, особистості для Одеси культової, — розпочинається фестиваль. Фільм-відкриття «Щоб бути впевненим» — ідеальний вибір для початку фестивалю на березі моря, а також хороша ставка на так званий артхаузний мейнстрім. Не знаю, чи ввічливо писати про фільм "красивий", але це справді красива французька комедія про сімейні стосунки, човни і любов. За сюжетом, Ерван (Франсуа Дам'єнс), овдовілий батько 23-річної дівчини, отримує значні причини вважати свого батька нерідним. Він наймає приватного детектива розшукати свого біологічного предка, а тим часом його донька Джульєтта тим часом вагітніє, і не зізнається від кого. Батько(?) Ервана Баст'єн (Гі Маршан) нічого не підозрює про події, які вирують у його родині, і його життя, сповнене любові усього світу, й зрозуміло, що до свого човна, ще деякий час залишається спокійним.

Драматична історія, розказана дебютанткою Катрін Тард'є відсилає нас, що цікаво — до шекспірівської класики, трагедії "Ромео і Джульєтта" (режисерка навіть натякає нам на неї іменем однієї з героїнь). Справа в тому, що вірогідний біологічний батько Ервана, Жозеф Левкін (Андре Вільямс) теж має дочку. Та ще й роль Анни виконала Сесіль де Франс. Звідси й розпочинається головний конфлікт героя — розібратися, хто йому батько, і якщо можна буде — без тями закохати у ту, хто може виявитися рідною сестрою.

Мистецтво історії

Любов людства до сторітеллігну сягає сивих давен, саме тому як на мене, левову частку світового кінематографу складають гостросюжетні й видовищні фільми. Стрічки, де історія превалює над художнім висловлюванням режисера більш лінійні, а тому більш доступні, а тому більш популярні. Чесно кажучи, я не очікувала зустріти на кінофестивалі стільки так званого, касового кіно, і налаштовувалась на складні повільні фільми. Та програма ОМКФ виявилась настільки неохопною, що в ній і для масс-маркету знайшлося місце. Для хорошого, ясна річ, масс-маркету.

У перший фестивальний день глядачам представили фільм з П'єром Рішаром у головній ролі — «Містер Штейн іде в онлайн». Ця комедія положень режисера Стефана Робелі, з промовистим слоганом «історія Сірано де Бержерака в епоху Google».

Після смерті дружини 75-річний П'єр втрачає інтерес до життя, і живе лише спогадами і своїм коханням. Його спантеличена обставинами дочка чого тільки не вигадувала аби відволікти батька, та депресія не відступає, аж доки Сільвія (Стефан Біссо) не вживає крайніх заходів. Бойфренд її доньки Алекс, якого грає Яніс Леспере, пропонує позайматися з дідусем дівчини вивченням комп'ютера й інтернету. Звісно, П'єр погоджується не одразу, але дізнавшись про можливість онлайн-спілкування, жваво створює аккаунт на сайті знайомств і починає будувати стосунки. От тільки для побачень, як йому здається, він застарий. Та навіщо ж потрібні друзі, якщо Алекс не погодиться допомогти старому.

Сюжет комедії обертається парадоксами, мов серіал, який щомиті намагаєшся перемкнути, але не наважуєшся, бо треба перевірити, чи все так станеться, як здається. Однак, з часом ти усе одно перемикаєш, бо завжди знайдуться справи важливіші.

Тим, хто не бачив стрічки Бальтасара Корманкура «Еверест», або тим хто бачив, але надає перевагу літнім пейзажам над зимовими, точно запала би в душу пристрасна робота «Габріель і гора». Франко-бразильська драма розказує історію хлопця, який вступивши до престижного американського університету, вирішує перед початком навчання подорожувати з рюкзаком.

Режисер Філіппе Барбоза, який особисто представив стрічку на ОМКФ, зняв дуже особистісне кіно в пам’ять про свого загиблого друга мандрівника. Реальний Габріель Бухманн підкорив не одну вершину, й об’їздив мало не півсвіту, однак одна гора таки стала для нього фатальною. У фільмі дуже тонко показано, наскільки важливою для режисера є ця історія. Габріель скрізь знаходить собі друзів, почувається своїм серед чужих, пристрасно любить життя і захопливі пригоди. І для того, аби передати відкритість Габріеля світу і його небажання пасувати перед складностями знімальній групі довелося пройти мало не усім маршрутом Габріеля Бухманна, включаючи його останній підйом. Навіть ролі у фільмі виконали люди, які справді були знайомі з Габріелем (окрім його дівчини, яку зіграла відома бразильська акторка Каролін Абрас). Навіть каміння, на якому помер друг режисера Габріель поблизу гори Муландже в Малаві (Африка) те саме. Здається, всі почуття, пов’язані із втратою друга й прагненням увіковічити його пам'ять вилилися в потужну кінороботу про жагу до життя, допитливість і щирість Габріеля Бухманна.

Ще одну стрічку, яка об’єднала довкола себе чимало глядацьких овацій показали на п’ятий день одеського кінофестивалю. Дуже театральна комедія «Король бельгійців» воробництва Нідерландів, Бельгії й Болгарії припала до смаку найширшій аудиторії фестивалю, і не дивно, що саме вона за результатами глядацького голосування й отримала Гран-прі.

Естетський роад-муві про бельгійського короля Ніколаса, який любить свій народ, а народ його не зовсім. Або принаймні, не увесь. Аби хоч якось виправити ситуацію, влада знаходить режисера зняти кіно про королівський візит до Турції, яке б додало плюсів до королівської карми й підняло його королівський рейтинг. Та доки тривають постановочні зйомки, з Бельгії приходить тривожна звістка про бажання громадян розколоти країну навпіл. Через бурю усі авіпрейси з Турції відмінено, і ось тут розпочинається найцікавіше. Повертатися додому королю й його команді доведеться по землі, нелегально перетинаючи кордони балканських країн, зустрічаючи старих добрих (і не дуже знайомих), дегустуючи місцеві настоянки й ночуючи в полі.

Зрозуміло, що кіно, яке планували зняти на підтримку короля Ніколаса не вийшло. Проте ті кадри, які зафільмував режисер дорогою вартують значно більше. Історія, яка вийшла «без сценарію» повна непередбачуваних поворотів, одкровень і відтінків королівської натури. І можливо, що Бельгію Ніколасу вже не повернути, але він лишиться королем власного життя. І здається саме зараз він вперше це зрозуміє.

Мистецтво боротьби

Першою з моєї умовної рубрики була показана стрічка «Ні тут ні там» про емансипацію арабських жінок. Режисерка фільму, Майсалун Хамуд показала одним махом секс, наркотики, рок-н-ролл, і гомосексуальні стосунки й боротьбу проти жорстокого консервативного суспільства. За сюжетом три арабські дівчини їдуть з дому аби працювати й навчатися в Тель-Авіві, де життя вирує й ніхто не заважає жити іншим. Однак, дівчата потрапляють у скрутне становище, між арабським суспільством, яке відкидає усі нетрадиційні жіночі ролі з одного боку, й ізраїльським суспільством, більш відкритим та прозахідним, але не сприймаючим арабів як рівних — з іншої.

Відмічений на Каннському кінофестивалі, фільм «Ні тут ні там» вже прокотився гучною хвилею в Ізраїлі й за кордоном, проте як пише преса, і це не дивно, його прокат заборонено в арабських кінотеатрах, а режисерку навіть погрожували вбити. Однак фільм, якому закидають культивацію негативного ставлення до ісламу, підкорює нові міста й завойовує разом з його режисеркою нову публіку, часто отримуючи схвальні відгуки, у тому числі й від арабських глядачів.

На найбільшому в Європі кіноперегляді під відкритим небом (стрічка Ж. Дювів'є

А от французький режисер українського походження Стефан Краснянський повернувся до рідної Одеси аби зняти кіно про ромів – найчисельнішу національну меншину Європи. «Принци серед людей» – його стрічка, що увійшла до міжнародної програми документальних фільмів. Зйомки відбувалися в долині Дунаю, де за звивинами річки розташувалися невеликі поселення циганського етносу.

Фільм, сповнений поезії визвольної (не)боротьби, музики й ліричних історій із життя ромів ніби яскраве намисто, де кожна історія самобутня й варта окремого фільму. Вигнанець, якого розшукують усім табором за позашлюбне кохання з молодою дівчиною. Його дівчина, ладна не бачити його усе життя, аби лише знати, що десь він живий. Чоловіки й жінки, закуті в кайдани сліпої традиції й вічного поневіряння, змушені їхати в місто аби нехитрим промислом здобувати собі їжу й повертатися назад.

Все у стрічні Краснянського страшно й красиво водночас. Вугільно-чорні очі мовчазних ромів вимагають рівності й визнання, але їхні тонкі вуста мовчать. «Ми ніколи не брали до рук зброї, ніколи не захищали своїх територій», – говорять герої стрічки. «Тому тепер наші кордони там, де зупинилися чужі», – підсумовують вони ж. І нам увесь час хочеться заперечувати їм, зупиняти перегляд аби звернутися до ромів у залі (їхніх свободолюбивих дітей чутно навіть під час показу фільму) із закликами до опору й самоствердження. Та, здається, ніхто не наважується зупинитися перед виходом із кінозали, і порушити легенду про нескорених ромів бодай поглядом.

Мистецтво документу

Окрім вже згаданих стрічок із Європейської програми документальних фільмів хотіла би згадати ще один, цікавий мені перш за все своїм театральним підґрунтям. «Головна роль» Сергія Буковськи здобула першість у конкурсі запам’яталася боротьбою театральності з нетеатральністю.

Режисер вирішує знімати кіно про свою маму, відому акторку театру і кіно, Ніну Антонову. Антоновій цього року виповнилося 82, і 60 із них вона грає різні ролі. Сергій Буковськи розуміє, що бути перед камерою «самою собою» актрисі з таким стажем майже не можливо, тому пропонує і мамі і глядачам подвійну умовність. Мамі режисер пропонує грати актрису, яка готується до свого ювілею, а глядачам показує, що знімає не завжди в той момент, коли мама цього очікує, або ж не тією камерою, абощо. Занурена одночасно і в підготовку ролі, і в підготовку до реального ювілею, Ніна Антонова почуває себе актрисою, якій необхідно підготувати урочистий одяг, підібрати вступне слово, обдзвонити друзів і такі інші дрібниці, в ході яких режисеру й доводиться відзняти справжній документальних матеріал.

Провокуючи актрису відвертими запитаннями й дозволяючи собі ремарки, які заважають її грі («Мамо, припини МХАТ» – запам’яталася як основоположна), Буковськи вдається вихватити моменти, де Ніна Антонова збирається з думками й знаходиться між образами уявними й реальним «я». Ну а окрім таких вивихів гри й не гри, фільм не міг не бути пронизаним любов’ю й повагою до актриси, й усього кіно- й драматичного мистецтва в цілому.

Нова драма

Мабуть усе-таки, подібне притягує подібне, бо на усіх фестивалях, я якимось чином обираю для візиту ті дні, коли представляють програму української «нової драми». Так навіть на «Мельпомені таврії» цьогоріч я була на своєму окремому фестивалі «нової драми». На ОМКФ мені пощастило навіть більше, бо в журі національного конкурсу я зустріла драматургиню Наталку Ворожбит, і вона ж таки в рамках спеціальних показів презентувала з командою фільм Георга Жено й Лізи Сміт «Школа №3».

Стрічку, на яку довго чекала аудиторія заядлих театралів, знаючи її прототип – виставу «Миколаївка» була вперше показана в Україні саме на Одеському кінофестивалі. Але до того робота вже отримала Гран-прі паралельного конкурсу Berlinale Generation 14 plus 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю.

Створена в рамках роботи «Театру переселенця», стрічка розповідає про старшокласників, життя яких зачепила війна. Мрії й страхи підлітків, які найгостріше відчувають життя, вилилися у документальний фільм, зафільмований театр свідків, де важливими стають усі нюанси життя дітей. Смішні, наївні, трагічні – історії тринадцяти підлітків по-різному резонують із сьогоденням, коли минуло вже два роки від того, як у школу №3 міста Миколаївка (Донецької області) потрапив снаряд, перетворивши її на руїни. «Школа №3» – це відверте соціальне кіно покликати звернути увагу до проблеми дітей, яким доводиться переживати війну з одного боку, й уже допомога цим дітям, з іншого. Адже, розказуючи свої історії, підлітки перетворюють травми на на сильний досвід.

Заключним для мене, а не для фестивалю став фільм «Перепутні» за п’єсою новодрамівця Романа Горбика «Центр». Презентована на «Тижні актуальної п’єси» кілька років тому, ця драматургія вже інсценізувалася в Новому українському театрі в Києві, тепер дійшла черга й випробування на плівці. Режисер стрічки Аркадій Непиталюк – викладач театрального університету й відомий поціновувач драматургії Євгена Марковського й усякої іншої соціальної жесті. Він дописує до історії, розказаної автором дотичну, розширюючи сюжет про три покоління жінок ще й історією про два покоління чоловіків, тим самим узагальнюючи й акумулюючи смисли, закладені автором. А. Непиталюк намагається говорити смішно, але про страшне – про життя в українській провінції, глухому сільському куті, з позиції давніх вірувань, законів честі й крові. Однак, персонажі, змальовані і автором і постановником сучасні, актуальні, колоритні й здається, до болю знайомі. Що сказати, «нова драма» як вона є. Втім, мораль історії про «Перепутні» досить традиційна – все добре, що добре скінчилося.

Загалом можна зробити чимало висновків про програму й особливості ОМКФ як фестиваль, і цьогорічний його епізод як приклад процесу, та сказати хотілося б геть про інше. В Одесі на фестивалі я увесь час думала про український театр. Бо факт, що українське кіно виступає на рівні з європейським мені здається давно доведеним. Власне, на ОМКФ тільки в журі можна було поряд зі світовими акторами театру й кіно зустріти Римму Зюбіну – провідну актрису Молодого театру в Києві, Наталку Ворожбит – одну з найвідоміших у світі сучасних українських драматургинь. Не варто й перераховувати «театральних» акторів, які взяли участь у зйомках фільмів, прийшли підтримати колег чи просто стали гостями фестивалю. Що й казати про те, що навіть музичний гурт, який брав участь в церемонії відкриття, Dakh Daughters, теж перш за все актриси театру «Дах». І все ніби тісно пов’язане – театр і кіно, музика й просторове мистецтво, однак доки інші розвиваються й виставляють свої здобутки на розсуд міжнародного журі, театр за кількома винятками, тісниться на закритих тусовках. Театр уникає червоних доріжок, яскравого світла софітів, номінацій і гучних нагород. Можливо саме через це навіть редактор єдиного українського порталу про театр почувається у гламурній одеській кінотусовці спочатку трошечки маргіналом, а вже потім незалежним спостерігачем.