Всі хворіють на Гольдинера02 ноября 2017

Текст Ілони Ложенко

Фото Михайла Нікіпєлова

18 жовтня у Києві показали виставу «Homo soveticus. Американська комедія & радянська трагедія». Над постановкою працювала творча збірна із театральних колективів різних міст України під проводом антрепризної театральної компанії Михайла Бондаренка «Ампулка». Режисером постановки виступив Максим Голенко — знаний майстер українського театрального епатажу.

Спектакль недаремно має таку генномодифіковану назву, адже як висловився філософ Олександр Зінов’єв: «Homo soveticus — це бацила, що сидить в людях і змінює їм мізки, змінює їм структуру ДНК, усе змінює». Протагоністом у цій історії є такий собі Вульф Гольдинер — колишній парторг харківського заводу — свідомий і відповідальний «советский человек». За словами Голенка, це історія «про людину, котра усе життя жила в системі та сповідувала хибні, ідіотичні цінності». Проблема, що про це немає кому сказати, адже усі навколо такі ж Гольдинери як і ти, заражені вірусом покори, блазнювання, сліпоти та безвідмовності. Кого ж системі не вдавалося інфікувати, тих вона просто випльовувала: у табори, зони відчуження, або взагалі за межі країни.

Провідним конфліктом п’єси стала поява американки Джейн Уотсон, чиї батьки емігрували до штатів, де виросла нова паросль, що вже не знала гніту. Там само довелось зустріти старість і Гольдинеру. У ворожій його ідеології країні, проживаючи на пенсію від її ж уряду, він продовжував любити свій «совєцький союз», котрому вже давно була вічна пам’ять. Зустріч людей двох протилежних світобачень влаштувало звичайне зіткнення автомобіля та пішохода. Та відтепер Вульф Гольдинер і Джейн Уотсон будуть долати разом шлях від непримиренної ворожнечі до взаємної любові та порозуміння.

Вистава, вирішена у ключі треш-гротеску, оглушує з перших хвилин не лише звуковими ефектами, а й усім своїм виглядом, адже помешкання пенсіонера нагадує щось середнє між складом раритетів та несправних речей. Особливо «ефектно» виглядає старий туалет, типу «нужник», типу «сортир», котрий, возвеличується на авансцені наче пам’ятник режиму. Окрім цього артефакту, Джейн Уотсон знаходить чимало дивацьких речей під час дезінфекційної вилазки. Холодильник із потворами, що там встигли розплодитися, стілець-скакунець без однієї ніжки, торшер із дротяним абажуром, і, звісно, повелитель цього мотлоху — Вульф Гольдинер — старий буркотун у полатаній смугастій піжамі, вбрання з в’язниці, щоправда без номеру. Звісно, панянку, яка виросла у країні чітких правил, ввічливих та приязних людей, це все трохи спантеличує. Джейн не схожа на тридцятилітню жінку, її вигляд відносить нас спогадами десь у минуле, коли модними були шкіряні штани, пір’я та пісенні мотиви хіпі. Цією атрибутикою вона радше схожа на підлітка-неформала. Кожен із них намагається піднести свій світ і спосіб життя та показати іншому його привілеї. Та от виходить на інше, американський лад стає тільки лакмусовим папірцем для проявлення недоліків радянської системи. Зрозумілість сюжету та гумористична складова приваблюють глядачів, купаючи в оваціях акторів.

Гольдинер зізнається у своїх гріхах та усвідомлює недосконалість того, що він так довго славив і тримався. Перед глядачами постає лишень залякана та слабка людинка, ласа до щедрот та лестощів. Він із легкістю впадає в обійми пліток про його донжуанство та купається в увазі, що прикута до його персони. Так само жадібно він поїдає смачні наїдки та як голодний цмулить апельсиновий сік. Від цього з’являється відчуття жалю та огиди до цього стариганя, який пропагуючи псевдо ідеали, не соромиться паразитувати на життях інших людей. У нього є незмивний гріх-зламане життя молодого інженера, чи не злий жарт долі, що ним є батько Джейн Вотсон.

П’єса Віктора Шендеровіча — від самого початку антрепризна. Її конфлікт, розвинений від звичайнісінької серіальної історії — класична театральна «нетлєнка», яку можна виконувати у будь-якому театральному форматі. Своїм втіленням такої драматургії Голенко доводить, що й треш — також засіб для збору великих орендованих зал та чималих прибутків з вистави. Режисер звертається до теми радянського союзу, демонструючи публіці її невибагливість і законсервованість. Він провокує її відмовитись від штампів, відмовитись від знайомих сюжетів і їхніх застарілих героїв. Та чи розуміє це задоволена наступною комедією повна зала пострадянських людей? Навряд. Певно, спосіб Голенку доведеться шукати новий.


Другие статьи из этого раздела
  • «Тарарабумбия. Шествие»

    Крымову удается на уровне конкретных образов проследить взаимосвязь разных чеховских сюжетов, в том числе и на уровне образов совершенно бесплотных
  • Венгрия — Украина: Премьера Молодого Театра «Тот, тот и остальные»

    Новая премьера в Молодом театре приятно удивила: впервые за долгое время международный проект не выглядит плановой третьесортной отмашкой какого-нибудь культурного центра или посольства, а является качественным, актуальным и колоритным продуктом. Спектакль, поставленный венгерским режиссером Бэла Мэро по классике венгерской драматургии 60-х годов пьесе «Семья Тотов» Иштвона Эркэня, получился насыщенным, многообразным, ярким и смешным. Со времен «Четвертой сестры» — это лучшее, что было на сцене Молодого театра.
  • Истина в пиве, радость — в кабаке

    Смешной и остроумный балет In pivo veritas, свою последнюю премьеру, Киев модерн-балет показал под занавес сезона 25-го мая, оставив многих, не попавших на спектакль, в интриге аж до осени. «Истина в пиве» — под таким забавным перифразом остроумного изречения древнеримского историка Плиния Старшего: «истина в вине», Раду Поклитару создал разудалое интеллектуальное зрелище на мотивы ирландского фолька и музыки эпохи Ренессанса
  • ГогольFest 2010: особенности

    Вот уже несколько лет подряд киевский сентябрь был тождественен, прежде всего,  — ГогольFestу — яркому, едва ли не единственному стоящему культурному событию года. Осень. Киев. Гогольфест. Искусство. Радость. — Такова была ассоциативная цепочка. Но в этом году радость была омрачена: стало ясно, что Арсенал для фестиваля закрыт
  • Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову

    У Луцьку 17–22 вересня вперше відбувся фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки. Він доповнив низку заходів, які проводяться в області з відзначення 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня». 17 театрів з 11 областей України показують 20 вистав за творами одного автора (причому 11 з них — за одною й тою ж п’єсою),  — і все це усього за 6 днів і усього на 3-х сценічних майданчиках… Навіть якщо рекорд інтенсивності і не встановлений, то прецедент все одно вражає.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?