Рожеві сльози

Текст: Марисі Нікітюк
Фото: Михайла Поплавського

13–14 жовтня в Київському академічному Театрі драми та комедії на Лівому березі Ада Роговцева на честь власного ювілею зіграла свою першу роль, після офіційного зачислення до трупи цього театру. Спектакль «Рожевий міст» по роману Роберта Джеймса Уоллера «Мости округу Медісон» поставила дочка Роговцевої Катерина Степанкова на «замовлення» матері. Можна вважати, що це перша повноцінна масштабна постановка Степанкової. Дебютувала акторка-режисер мелодрамою про мрії і про історії, що можуть тривати всього 4 дні, а лишати по собі 20 років пам’яті і 20 років кохання. Офіційне святкування ювілею Ади Роговцевої пройде 2 листопада в Театрі ім. І. Франка виставою «Якість зірки» у постановці Олексія Лісовця.

Ада Роговцева цею виставою зробила подарунок своїй дочці Катерині Степаненко (з права від Роговцевої)

На мелодрами якось не комільфо ходити: дами плачуть, джентльменам нудно. Всеможливі історії кохання просто-таки крають серця, але дуже рідко зачіпляють інтелект. Не винятком став і спектакль-мелодрама «Рожевий міст». Рожевий міст — як уособлення мрії і як констатація розчарування.

Головна героїня — Франческа Джонсон (Ада Роговцева), в 60 років в день свого народження сповідується дітям у листі. Вона розповідає їм про 4 дні, коли сім’я поїхала на ярмарку, а до 30-літньої Франчески (Світлани Орличенко) прийшов подорожній, поет, фотограф-мрійник Роберт Кінкейд (Анатолій Ященко). Роберт шукав «Рожевий міст» щоб сфотографувати для редакції, а знайшов 4 дні, що вмістили ціле життя: любов і криті мости.

Франческа (Ада Роговцева) згадує

Режисерка-початківець елегантно вибудувала лінію вистави, хоча перехресна реальність 60-літньої Франчески і 30-літньої виглядає натягнутою і одразу відсилає до того, що це «вистава для Ади». Врізаючись в струнку лінію історії кохання Роговцева страждала, зверталася до коханого і знов зникала, а дія на сцені завмирала кінокадром. За всіма законами мелодрами, Франческа і Роберт були ідеальними: він та вона, у яких на шляху нездоланна перепона — «прокляття обов’язку». Поміж причесаних сцен і діалогів, які під кінець першого акту вже починають заколисувати, виринає раптом болісна нерівність. Франческа-фермерша розмовляє з поетом-фотографом про літературу, вони цитують вірші, дивлячись в зоряне небо, в той час, коли на ній висить тягар родини і незаздрісне місце жінки в патріархальному суспільстві.

Діти і чоловік Франчески: Антон Вахловський, Дмитро Суржиков, Ольга Лук’яненко

Друга частина спектаклю несподівано набирає оберти, насичується густими тонами трагедії. Молодим людям доводиться розійтись, і якщо Роберту лишається їздити світом і в кожній фотографії бачити Франческу, то їй — повернутися в життя, де немає повітря, де є лише чоловік-фермер і діти, і ніякої поезії. Але ця трагедія видається світлою і чистою, адже справа не в тому, що вони не разом, а в тому, що вони один у одного були. «Не пропустіть свою долю, діти», — зітхає Ада Роговцева в кінці вистави, за мить до того, як юрист принесе їй коробку з тим, що лишилося від її коханого. «4 дні — і 20 років любові, 20 років пам’яті».

Фермерша Франческа (Світлана Орличенко) і її чоловік (Дмитро Суржиков)

У класичну, лінійну канву спектаклю легко вписуються новітні віртуальні декорації. Образи ллються крізь проектор на білі рельєфні фони — і рожевим проступають мости, і сходить місяць, і загоряються зорі, і під синім-синім небом двоє закоханих розмовляють про вічний хід Венери, Марса, Сатурна і махають їм руками. «Бон вояж!» — кричать двоє закоханих, не підозрюючи, що насправді прощаються один з одним: «Ми стали разом новим створінням, приреченим на блукання».

«Проектована» любов

Виставу завершує, виводячи її за рамки «банальної історії кохання», рвана болісна джазова новела про одного старого джентельмена-саксофоніста. Це розповідь старої людини про ще одну вже стару людину, історія любові якої закінчилась в далекому тисяча девятсот-енному де-небудь в Айові. І що вівторка він, відставний музикант, приходить в клуб і грає для нього, відставного фотографа, грає історію любові Роберта Кінкейда — «Франческу».

Ліричний джазмен плакав і згадував