Помста (не) без моралі08 февраля 2017


Текст Ксені Різник

Фото Олексія Карповича

Вечір понеділка, біля входу до Молодого театру гуртується знайома суміш: студенти гуманітарних факультетів, літературно-культурна богема, ще й трішки тих, хто раптом опинились на виставі із Юрієм Андруховичем. Так, в першу чергу, ці люди прийшли на Андруховича, а вже потім на п єсу «Альберт, або найвища форма страти».

Андрухович, вже класик, не будемо применшувати досягнень, останні роки мало чим тішить голодних читачів. То переклад «Гамлета» вийшов, то збірка есеїстики із сайту 1+1, то тур із «Карбідо», вже краще, але не те. Дайте нам смачної прози — скніють ображені читачі. Та й сама вистава про Альберта, чи не одне із підтверджень. Це оповідання із ще не дописаної книжки, яке якимось (скоріше за все чарівним) чином опинилось в режисерки Олі Михайлюк.

Михайлюк не вперше працює із літературними метрами. Вона робить велику справу, відтворює свіжий погляд на мистецтво, діалог театру, літератури, музики та візуального мистецтва, якого так не вистачає живому культурному процесу. Торік пронісся тур арт-вистави «РоздІловІ» Жадана. І це був непоганий експеримент у поєднанні віршів Жадана, незвичної музики та каліграфічних проекцій на екрані планетарію. Цього разу очікуємо чогось схожого, а отримуємо зовсім інше. Це й нормально, проекти Михайлюк мають свою особливість, навіть та сама вистава у кожному виконанні відрізняється від попередніх.

На сцені Молодого цього разу презентують коктейль із літератури Андруховича, музики у виконанні досить відомого в Україні контрабасиста Марка Токара, проекцій малюнків сучасного художника Анатолія Бєлова та гри й співу Уляни Горбачевської. Хоч пані Уляна, можливо, одна із найменш відомих у цій компанії, роль її далеко не остання.

Виставу «заводить» Андрухович. Тут грають роль дві речі. Такі традиційні та типові для письменника. Його голос та іронічна історія. Це принципова відмінність від вистави «РоздІлові». «Альберт» — сюжетно цілком сформована історія від імені бубабіста Андруховича. Бурлеску-балагану-буфонади у ній достатньо. Допомагає із цим пані Уляна сильним, глибоким голосом та акторською грою.

Час дії — 1641-ий. Місце — Львів (ну звісно!). Головний герой — Альберт Вироземський — справжнісінький пройдисвіт, комедіант, штукар і, зрештою, монах. Як тільки він потрапляє у монастир, там починають відбуватися крадіжки. Зникають флакон із цілющим шампунем від лупи, золотий швейцарський годинник, старовинний фамільний портсигар або подарунковий набір дагеротипних знімків зі статевими зносинами прекрасної дами з єдинорогом, але найголовніше — печатка монастиря бернардинів (виготовлену із рідкісного матеріалу — американської картоплини).

Альберт за допомогою неї робить підроблену ліцензію, що він є священиком. Проводить пародійні служби, блюзнірські шлюби, протизаконно сповідає, причащає та хрестить дітей продає індульгенцій, і також отримує прибуток від картярських фокусів на релігійну тематику. Його штукарська душа вимагає видовищ. На площах він робить вистави із монастирськими немовлятами із надрізами у формі крилець на спині. Має не більше (й не менше) 12 коханок водночас. Більшу кількість вважає надприроднім збоченням.

Одна із коханок — відьма — вивішує у себе на даху його підштаники. Тим самим компрометує монастир перед ворогами-францисканцями. Але найгірший гріх Альберта — змова з дияволом.

Переказ сюжету навіть крізь жарти виглядає драматично. Але сама вистава нам передає зовсім іншу картину. Вона скоріше смішна, ніж трагічна. Усі гріхи та злочини Альберта, не є страшнішими за злочини та поведінку монахів, церковних діячів та жителів міста. Вони жадають спалення Альберта, як найвищої форми розваги. Тут, на сцені, найяскравіше видно двох виконавців — пані Уляну, яка зображає усю «реальну» сторону подій. Вона ідеально вживається в роль балакучих та пропащих львівських пані, які вибираються на площу Ринок заради забави. Вона співає, виє та сперечається з інтелігентним оповідачем Андруховичем. Іншим важливим виконавцем — є Анатолій Бєлов. На екрані з’являються потворні мармизи публіки, серед яких портрет Альберта чомусь видається найсимпатичнішим. Його каліграфією ми відчитуємо угоду із дияволом.

Кульмінація вистави — страта Альберта спаленням, щоб зігріти душі та серця середньовічної львівської публіки. Спалення відбувались лише восени, — продовжує жартувати Андрухович — бо вони найбільше пасували до «осінньої гами навколишніх лісів і парків». Далі йде пояснення про вибір кожної зі страт, які пасували до кожної із пір року. Зима — для відрубування голів, весна «вважалася періодом так званих саджанців», страчували насаджуванням на палю, літо — утеплюванням — горлянки заливали оловом.

І ти розумієш, що от «старенький» Андрухович, ще має порох в порохівницях. Заради цієї іронії й хочеться повертатись до його текстів. Хоча й за атмосферою (Середньовіччя-Львів-страти) ця історія нагадує творчість Юрія Винничука (привіт, «Аптекар»), але в тексті Андруховича все-таки іронія переважає. Якщо задуматись, ця історія не так вже й про 17 сторіччя, та й не обов’язково про Львів. А про те, як та хто визначає найбільших злочинців та найстрашніші злочини. І хто потім цими стратами живе. Чимось нагадує наше сьогодення, чому й ні. Та й Андрухович цього надто не заперечує. Його львів’яни із середньовічного Львова також мали рахунки в Приватбанку.

Частина історії буквального на наших очах з’являється на екрані. Частину зачитує Андрухович. Альберта судять за найганебніший вчинок в житті міста. Але стиль та інтонація Андруховича нам розповідає протилежне. Завдяки винахідливості та, у певному сенсі, свободі Альберта, до нього виникає своєрідна симпатія. Антигерой не те що стає героєм — він винен не більше, ніж решта присутніх у цій виставі. Йому пробачаєш за веселість та винахідливість навіть спробу продати дияволу душу. Його поривання, настільки щирі, настільки й безглузді та смішні. І врешті, диявол не дуже охочий на такий товар. Він і є одним із найсерйозніших героїв вистави.

Історія Альберта, його гріхи та страта — дуже знайома нам картина людей, які будь-яким чином хочуть вийти переможцями навіть у найгірших ситуаціях. Такими зазвичай захоплюються або зневажають. Крихта співчуття теж є. Але своєрідна, іронічна. Історія Андруховича вчить сміятися навіть із таких випадків, проте без перебільшень, адже дуже легко побачити себе в одному із героїв. Мораль, якщо вона і є, дуже амбівалентна, усі винні, а це означає, що й ніхто водночас. Вперше вистава про «Альберта» вийшла на сцені київського театру 21 лютого 2013 року. Тоді мало хто, звісно, прийшов. Але на моє сподівання, всі хто бачив виставу, пережили згодом дежавю. На щастя, не зі всіма грішниками диявол згоден домовлятися.

 


Другие статьи из этого раздела
  • Выдался июль

    «Июль» как литературный текст, коим он все-таки не является (потому что написан для сцены), ни о чем новом не говорит, Сорокин может таких вот героев дедушек-маньяков, матерных людоедов, из замшелой глубинки пачками сочинять. Если «Июль» воспринимать буквально, то это не самая удачная помесь Достоевского с Ганнибалом Лектором. Но вначале текста есть пометка: предназначен исключительно для женского исполнения. Это важно
  • Право уйти

    В национальном театре поставили современную пьесу о морально-этическом выборе
  • «Эдип»: печальная стая

    Работать с таким материалом, как древнегреческая трагедия, чрезвычайно сложно в современных условиях: пафос высокой трагедии напоминает о былом величии греческого театра, но имеет мало общего со зрителем двадцать первого века, диссонируя с ним, и оставляя его по большому счету равнодушным. Владу Троицкому удалось сделать из практически неодушевленного для современности материала шепчущую драму живой боли
  • 4 п'єси і 4 читки фестивалю «Драма.UA 2013»

    Короткий і неповний огляд львівського фестивалю нової драми
  • Іранське ритуальне дійство тазіе

    Тазіе ─ це суто перська театрально-ритуальна традиція, яка попри всі заборони та численні трансформації дійшла до наших часів. У доісламський період (до сьомого століття нашої ери) в Ірані були поширені видовища іншого типу, пов’язані із траурними церемоніями і вшануванням іранських міфологічних героїв: Сіявуша, Шервіна, Іраджа, Заріра. Коли араби захопили Персію, традиційні видовища було заборонено, оскільки cамі араби не мали театру і, мабуть, мало розуміли його суть. Натомість вони принесли іслам, і персам довелося трансформувати історію про Сіявуша у ісламську релігійну оповідь. Так, виникає тазіе, що в перекладі із арабської означає «співчуття», «жалоба». Тазіе, зазвичай, має один стандартний сюжет про загибель імама Хусейна, який залежно від регіону, де він грається, доповнюється чи видозмінюється

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?