Бояриня московська

«Український театр» доводить актуальність п’єси Лесі Українки

 

текст Анастасії Головненко

фото Тараса Троцюка

Режисер-постановник: Катерина Чепура

Композитор: Леся Оникієнко

Художники: Ірина Рудь-Вольган, Ольга Клапак

 

Відому історія про дівчину Оксану, яка гине від туги за батьківщиною, колектив «Український театр» трактує класично. Цінності збережено за звичною шкалою, натомість форма подачі приємно спрощена. Режисер прибирає побічні сюжетні лінії, помітно вкорочує текст та додає так звані «вкраплення» у виставу аби максимально наблизити її формат до сучасного.

Однак, ті самі «вкраплення», виражені у появах персонажів маргінальної зовнішності, які за логікою та контекстом мають асоціюватися з Москвою, досить гіпертрофовані та непевні. Функціонально, вони виконують роль перемикача уваги та нагнітання емоції, фактично – лише викликають нездоровий сміх. Навпроти, цікавим елементом, є подача режисером усього московського звичаю у виставі. Катерина Чепура показує різницю між Україною та Росією досить агресивно, проте часто вміру комедійно та переважно за тестом оригіналу.

Центром сценографії поруч з іншими деталями виступає біле полотно. Поруч із вже розписаними лаштунками з мішковини – ніби вже вирішеними обставинами й долями, білий рушник виглядає чистим, зі ще ненаписаними подіями та світлими надіями дівчини. Він постає у вигляді шляху, який обирає Оксана від білої весільної фати до мосту між Україною та Москвою, а потім і до страшної перепони між її майбутнім та минулим.

В цілому, вистава тримається на головній героїні та її почуттях. На шляху-полотні Оксана з’являється у трьох образах. В білому вбранні із білими квітами ще юною панночкою в батьковій хаті, дівчиною-козачкою, яка закохується в боярина. В московському теремі, не маючи можливості спілкуватися зі світом, Оксана й квіти на її рукавах ніби припадають пилом, вони блідо-сірі. А червоні квіти на вбранні Оксани в останніх сценах вже символізують кров, пролиту, можливо й через її малодушність та тугу за минулим, яке вже не повернути.

Маємо сказати, що порівнюючи з постановкою «Боярині» чотирирічної давності на сцені львівського театру ім. Марії Заньковецької, вистава Катерини Чепури вийшла значно об’ємнішою та сучасною. Режисеру вдалося позбутися рамок класичної української драматургії, «створеної» для академічного театру «з колонами» та великої сцени, а найголовніше – довести актуальність обраного матеріалу.

Леся Українка створювала п’єсу індуктивно, передаючи переживання однієї родини на увесь історичний період. Наголошувалося на тому, що не кожна донька з роду козацького зможе називати себе бояринею московською. Катерина Чепура, переказуючи класику, вже говорить про сьогодення, намагається змусити глядача сприймати історичні періоди паралельно, порівнюючи їх між собою та розкриваючи у певному сенсі їх ідентичність.


Другие статьи из этого раздела
  • Овечка Дора: «Сексуальные неврозы наших родителей»

    В предновогоднее суетливое время раздался театральный залп спектаклей, который выпустил из обоймы театра «ДАХ» режиссер Владислав Троицкий. Отладив шекспировские этно-мистерии, соорудив Климовскую серию по Достоевскому, Троицкий обратился к современной агрессивной драматургии. Одна за другой вышли русская антиутопия-вестерн Юрия Клавдиева «Анна» и «Сексуальные неврозы наших родителей» Лукаса Берфуса. Ни какой другой театр в Киеве не ставит агрессивную современную драматургию, и не просто драматургию, а социальную пьесу — такую популярную сейчас в Европе и в России наряду с документальной
  • Турне харківського Елвіса містами України

    Постановка «Червоний Елвіс» — зразок авангардного театрального мистецтва, що декларує експериментальність, шокує незвиклого до ненормативної лексики обивателя і використовує максимум засобів комунікації із глядачем
  • Искушение от Алексея Лисовца. Премьера

    «Куда подует ветер» — комедия с элементами хорора по пьесе Луиджи Пиранделло «Лиола», работа над которой была начата режиссером довольно давно, показана в начале марта в Театре на Левом берегу Днепра. И каждому, кто был на премьере, очевидно, что такого театрального события можно было ждать сколько угодно долго
  • Арт-терапия для «оборотней»

    «Театр 13» рассказали о страхах и комплексах сегодняшнего дня

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?