Непорозуміння16 декабря 2008

… каждый едет туда, где надеется, что его УЗНАЮТ без паспорта. А его не узнают, потому что каждый сосредоточен только на себе, это так естественно, и так несправедливо. — из писем


Текст Марисі Нікітюк
Фото Андрія Божка


Прем’єра спектаклю «Непорозуміння»
Однойменна п’єса Альбера Камю
В київському театрі «Вільна сцена»
Режисер Євген Курман
Грають: Катерина Качан, Світлана Штанько,
Олександр Комаренко, Володимир Канівець,
Яна Соболевська



Завжди приємно отримати привід звернутися до витонченої філософської літератури, наприклад, до творчості Альбера Камю ─ висока трагедійність ідей, точність образів і довершеність форми. Наче холодною ковдрою огортає самотність його героїв і його самого, екзистенційної людини, що живе в переддень своєї смерті, повсякчас тримаючи її у пам’яті. Вдвічі приємніше, коли до Камю звертаються вітчизняні режисери, в антагоністичному спротиві всетеатральному шароварному «гоп-ця-ця» в обгортках кайдашевих сімей та наталок полтавок в камерному, затишному театрі «Вільна сцена» з найхимернішим і майже найцікавішим репертуаром в усьому Києві нам пропонують Альбера Камю і його п’єсу «Непорозуміння».


Текст п’єси

Історія п’єси

Ще за життя Камю під час прем’єри в окупованому німцями Парижі, в театрі Матюрен, п’єса «Непорозуміння» провалилася. Найкращі критики Парижа ламали голову, обережно дошукуючись до причин, адже справа була власне не в провалі постановки, а в тому, що незважаючи на те, що текст написаний як п’єса, він, як ніякий інший твір Камю, лежить виключно в площині ідей і його надзвичайно важко виправдати на сцені сюжетно. У той час у Франції вже з успіхом йшли «Сторонній» та «Міф про Сізіфа». «Непорозуміння» задумувалося автором як третя частина абсурдистського триптиху. Після прем’єри 24 червня 1944 року Камю жалкував, що першою п’єсою в Парижі не зіграли «Калігулу» ─ більш доступну, на його думку для публіки. Ж. Кокто написав після прем’єри, що «самотність Камю на сцені була неперевершеною», Жан Полан: «Мені здається сюжет дібрано вдало, ось тільки сама канва п’єси не вийшла». Філософ Парен після прочитання п’єси зазначив: «Я співчував, але не персонажам. Я не знав кого жаліти ─ вас, себе, чи всіх відразу. І на що спертися. Герої… надто багато говорять». Сама п’єса багато в чому є неоднозначною, одне можна стверджувати напевно ─ вона про Камю, для Камю, написана Камю і вочевидь ним (людиною, яка відчувала би світ, як Камю) має бути і поставлена.


Заклавши філософський підтекст, створивши образи-ідеї, Камю фактично унеможливив постановку п’єси в межах реалістичного театру, але й не дав поштовху до іншої театральної системи, символічної, метафізичної. Символи смерті любові ─ фізичні вбивства матері і сестри, а потім їхні самогубства не можна інтерпретувати як буквальні випадки суїциду, так само, як і смерть брата не можна розглядати у площині реального злочину ─ це абсолютизований і абстрагований ідейний вияв. А вже програмка акцентує на проблемі самогубства, вочевидь, тому, що питання самогубства Камю детально розглядав в своїх філософських і публіцистичних працях, але в п’єсі ця тема скоріше є атрибутом екзистенціалізму (філософський напрямок 40–60-х рр. ХХ ст., в якому працювали відомі французькі письменники-філософи А. Камю і Ж.-П. Сартр), ніж провідним мотивом. Дотичною також є тема Бога, виражена в фігурі безмовного спостерігача трагедії ─ служника ─ що підтасовує карти долі так, щоб вийшов найпечальніший пасьянс, бог без жалю, без співчуття і серця. Насправді текст «Непорозуміння» певною мірою є математичним рівнянням, де всі найбезглуздіші події (маніпуляції з паспортом головного героя) є проявом філософської ідеології і метафоричним вираженням глибинної самотності самого Камю. На жаль, саме цього не відчув режисер постановки Євген Курман, в його прочитанні п’єса набула прямолінійності і буквальності, втративши свою ідейну насиченість, змістовність і прозорість.

Катерина Качан у ролі Марти Катерина Качан у ролі Марти

Історія любові

Вперше п’єсу вирішив поставити Марсель Ерран, актор, режисер та директор паризького театру Матюрен. Роль Марти зіграла пристрасна іспанка Марія Казарес, з якою під час постановки у Камю зав’язалися стосунки, вдвох вони брали участь у русі спротиву німецьким окупантам, цю пару любив весь окупований німцями Париж, вони були обидва деспотичними, владними і пристрасними.


Сюжет

Якось зниклий син повертається із залитих сонцем берегів піщаної Африки, багатим, щасливим і з дружиною, в промоклу дощами й апатійною сірістю Європу в дім матері і сестри, яких він не бачив з дитинства. Жінки заробляють на прожиття готельним бізнесом, а насправді вбивають клієнтів, грабуючи їх, сподіваючись коли-небудь змінити життя і поїхати до моря. Син приходить під маскою пересічного клієнта і до ранку відправляється годувати риб на дно річки. Мовчазний похмурий служник після вбивства приносить жінкам його паспорт, вміло прихований до того. Мати не витримує без синівської любові і йде топитися. Сестра не витримує без материною любові і йде топитися. Дружина сина, не витримує втрати і благає бога її пожаліти.

Дочка всю виставу прагне до моря і лише в кінці розуміє, що їй байдуже все, аби мати і її любов були поряд Дочка всю виставу прагне до моря і лише в кінці розуміє, що їй байдуже все, аби мати і її любов були поряд


Філософська рефлексія

П’єса про самотність, про глибинну екзистенційну самотність, природну і від того невідворотну.


─ Кожна людина є самотньою, перебуваючи в полі чийогось кохання ми завжди вислизаємо від тих, хто любить нас, а ті, кого любимо ми, в свою чергу вислизають від нас.


─ Люди знаходяться в полоні порожніх мрій, які виявляються нічого не вартими, коли зникає любов необхідної людини


─ Ми всі прагнемо подарувати нашим рідним людям щастя, але завжди не те, на яке вони чекають. В стосунках людей з людьми нас переслідують непорозуміння.




Акценти:


Змістовий

Про що власне постановка у «Вільній сцені», сказати важко, напрошуються кілька маніфестаційних стереотипів екзистенціалізму: «Я помру, але помру нескореною» і «Боже, пожалій мене!» ─ «Ні». П’єсу треба було все ж таки читати не як окремий твір, а в контексті біографії письменника, його складних стосунків з матір’ю (яка після одного випадку назавжди закрилася в собі ─ і це Камю важко переживав), його постійного відчуття себе чужим ─ він дописував п’єсу далеко від дому, в Чехії, паралельно працюючи над «Чумою». Треба було дивитися вище самої п’єси ще й тому, що на ідейному рівні це автобіографічний текст, кожен персонаж ─ певний вияв самого Камю, один з його болей і переживань.


Системний

А Євген Курман спробував натягнути літературу ідей на систему психологічного театру. Попередні вистави «Вільної сцени» в приміщенні на Гончара 71, були створені в брехтівській манері відсторонення. «Урок» Йонеско в постановці екзальтованої Лариси Паріс, «Трохи вина», «Роберто Зукко» і «Жінка з минулого» і тим паче опера-перформанс «Солодких снів, Річарде» (всі чотири-Богомазова) вимагали відстороненої гри, не природного проживання акторів на сцені, бо це все важкі тексти, переважно тексти про великі злочини, що сповіщають про світ з того боку добра і зла. І великою помилкою було вважати, що «Непорозуміння» власне і є тим матеріалом, який можна розіграти системою Станіславського.


«Непорозуміння» ─ твір, в якому буквальне сприйняття є безглуздим, чимось на кшталт трагедії ситуації, якщо можна так висловитися. А те що Катерина Качан, Олександр Комаренко, та інші на повному серйозі розігрують історію, як мати не впізнала сина і всі взяли й померли ─ це буквальне забивання цвяхів талановитими акторами театру. Цей текст, як жоден інший, потребував серйозних режисерських переосмислень і рішень, відстороненої гри. Хоча сам текст підібрано якнайкраще ─ камерна вистава для камерної сцени ─ цілком «вільносценівський» матеріал.

Марта — найготичніший персонаж постановки Марта — найготичніший персонаж постановки

Акторський

Здається, в самому акторському пасьянсі відбувся серйозний збій. Володимира Канівця, який грає старого служника, і Олександра Комаренка в ролі Яна (сина і брата) треба було б поміняти місцями ─ це абсолютно очевидно. Комаренко дуже специфічний актор, без режисерської підтримки та ще й в психологічній манері гри (для нього природніше перебувати в режимі епічного театру) він просто загубився в постановці, образ Яна і є головним в п’єсі (тотожним образу Камю), а Комаренко в цій ролі відверто дратує.

Олександр Комеранко в ролі Яна. Курман невиправдано змістив головний акцент з Яна на Марту Олександр Комеранко в ролі Яна. Курман невиправдано змістив головний акцент з Яна на Марту


Зробити Канівця старим слугою, що в кінці виявляється богом, який нікому нічого не прощає і не жаліє, взагалі було величезною помилкою. Канівець за своєю суттю комедійний актор, його дитяча безпосередність і схильність до гримасування до сьогодні грала на його користь в складних ролях сучасної драматургії на межі добра і зла (Роберто Зукко, Франк в «Жінці з минулого»), виплавляючи на сцені зловісний похмурий, трішки навіжений образ. І замість того, щоб йти крізь всю постановку пунктиром, бути тими непомітними руками, які творять все наше життя, підводячи кожного з нас до страшного трагічного завершення, він постійно перетягує на себе ковдру глядацької уваги. Більше того, режисер чомусь зробив його хворим інфантильним олігофреном, який начебто у всіх краде взуття, після їх смерті. І що Курман хоче цим сказати? Що наші долі в руках аутичної дитини, яка колекціонує взуття своїх жертв, бог ─ олігофрен? Та будь ласка, може і олігофрен, але для цього потрібна окрема вистава, для цього необов’язково демонструвати своє глобальне нерозуміння Камю. А зіграти пунктирну роль, ціль якої якомога менше потрапляти нам на очі, аби в кінці прибити наші останні надії до гробової дошки і поставити останню крапку у виставі Канівцю поки що не під силу, тут його комедійне інфантильне внутрішнє єство зіграло з ним поганий жарт.

Володимир Канівець — всюдисущий бог-олігофрен Володимир Канівець — всюдисущий бог-олігофрен


Зробити акцент вистави на постаті Марти теж було недалекоглядно. Тим паче ввести в канву спектаклю симпатію сестри до невпізнаного брата, яка додає в постановку зовсім інші акценти і з трагедії ідей «Непорозуміння» перетворюється в мелодраматичний трилер. Марта має відчувати до Яна ревнощі, вони ділять найцінніше ─ любов матері, навіть не впізнаючи в незнайомці брата, сестра інстинктивно відчуває до нього ворожість. А змусивши Качан навіжено-мрійливо посміхатися, говорячи про Яна, і ввівши невдалу істеричну спробу поцілунку брата сестрою, Курман, свідомо чи ні, вивів мотив помсти: знехтувана жінка вбиває з пекучої образи. Та й істеричне жадібне перебирання грошей в кінці вистави привносить щось низьке в постановку, щось дріб’язкове і мишаче.


Атмосферний

Режисерськими переосмисленнями і всіма засобами, від використання психологічного театру до історії з поцілунком, Курман намагається зіграти цю п’єсу навправду, створити свій камерний жіночий варіант «Свіні Тода» з похмурими декораціями, тривожною пароноїдальною музикою, готично вибіленими обличчями персонажів і щораз більшим почуттям безнадії. А не виходить. Не виходить, бо вихідний матеріал не про це. Тому вистава чудово почавшись із серії стоп-кадрів ─ актори в різних мізансценах, що наперед наче фотографії з карної справи ілюструють тяжку серію злочинів ─ перетворюється на важке випробування, затягнута й наскрізь фальшива.

Мати (Світлана Штанько) залишає дочку назавжди. Вона, знайшовши любов сина, згадала як жити, але жити тепер їй стало нестерпно Мати (Світлана Штанько) залишає дочку назавжди. Вона, знайшовши любов сина, згадала як жити, але жити тепер їй стало нестерпно


Хоча чудову готичну атмосферу маніакально-параноїдальної Європи, саме Східної Європи, вистава передає повністю. На жаль, всі тут працюють один проти одного: актори борються з текстом, текст бореться з задумом режисера (чи відсутністю такого), а похмура тімбартонівська атмосфера просто стоїть осторонь, як чудова погода в кострубатому місті, нічим цьому місту не допомагаючи, але і не заважаючи особливо.


Окрім виразної атмосфери, хороших акторів і їх відчайдушних спроб поєднати непоєднуване, є ще одна смачна деталь: декорацією є три шматки цупких шпалер кольору беж в крові, що звисають зі стелі по стінам, утворюючи кімнату в занедбаному готельчику. І майже всі виходи персонажів і їх зникання зі сцени проходять крізь кути цієї кімнати, де шпалери сходяться. Складається гнітюче відчуття постійного нагляду, герої наче просочуються крізь стіни то підглядаючи одне за одним крізь кути, то зникаючи так само раптово, як і з’явилися.

Останнє взуття. За мить його забере і вгубить в нетрях декорацій вже серйозний Канівець Останнє взуття. За мить його забере і вгубить в нетрях декорацій вже серйозний Канівець


Другие статьи из этого раздела
  • «Поздно пугать» в Театре на Левом берегу Днепра

    Сложно и трудно современная проза и драматургия входят в украинские национальные театры. Давно нет советского идеологического заказа или царского запрета на национальный колорит, театры безраздельно владеют творческой свободой. Так, что же им мешает ее реализовать? Почему они угрюмо встречают любую инициативу? Почему творческий поиск в них встречается с заведомо установленным безразличием? По привычке тянут они свой комедийно-водевильный репертуар, лишенный духа, времени, остроты, будто не было в нашей традиции экспериментов Леся Курбаса и поисков 90-х.
  • «Підірвані»: зло, яке ми побачили

    Про те, як події останнього року перетворили п’єсу Сари Кейн з «провокаційної» на «актуальну»
  • Ще один день Івана Денисовича

    Жанр: его-рецензія: Ця вистава втретє відвідує Київ, дехто її стільки ж і дивився, і це, я певна, не межа. Пробираючись за жовтою курткою Андрія Жолдака по темному Арсеналу, я думала, який ефект справлятиме гавкіт собак у цих величних стінах, чи сіпатимуться зі страху грубі нервюри, спускаючи тремкіт в колони? Минулого разу я йшла на «Денисовича» по відремонтованим коридорам Жовтневого палацу в супроводі вівчарок, спостерігала стратегічно наставлених режисером юродивих, слухала про мандавошок, але все наче не про мене було, в голові відстукувало — це ТУТ, ТУТ водили на допити КГБ політв’язнів.
  • Театральная Япония

    Согласно официальной статистике, в Японии сегодня насчитывается около трех тысяч театров. Но реальность несколько иная… В 1980-е — во время так называемого, японского экономического чуда — действительно, были построены тысячи новых театральных пространств, многие из которых не были открыты, другие же были открыты, но использованы не по назначению. Недавний мировой экономический кризис, а также экологическая катастрофа (землетрясения и цунами) нынешнего года стали причиной закрытия многих коммерческих и государственных театров.
  • Венецианский купец. Наше время

    Режиссер спектакля Полли Финдли не стала экспериментировать с сюжетом произведения, но ее попытки перенести события в сегодняшний день существенно трансформируют материал

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?