Фінська сага: сонце не зійде ніколи^{27 декабря 2007}

Текст: Марисі Нікітюк

Фото: Міши Поплавського

Старі будинки, їх готична похмурість і пришелепкуватість їх доживателів. — «Дедалі темніший будинок». Театр на Подолі

В Театрі на Подолі, на малій сцені, Андрієвський узвіз 20, фіни поставили фінів. Тобто фінський режисер Йоель Лехтонен поставив фінського драматурга Крістіана Смедса. Інтимний зворушливий спектакль «Дедалі темніший будинок», тьмяний і загадковий, наводнений привидами, спогадами, почуттями вини, химерами і капризами старості.

Старий будинок, у ньому сидять глядачі, утворюючи камерну затишну сцену для змученої похмурої жінки (Алла Сергейко), ії покоївки (Олена Свірська) та її примар. Стара параноїдально схиблена на холоді пані, систематично дістає молоду покоївку, змушуючи закривати вікна.

Ала Сергейко Тім-бартонівська пані прискіпується до кожного кроку покоївки Олени Свірської. І вимагає очманіла старість щоб позачиняли вікна, всі вікна в домі

Розгублена Олена Свірська зачиняє вікна позаду глядачів. І тінь мороку заповзає в приміщення, так, наче сонце не зійде більше ніколи. Але ж і не зійде, весь спектакль хилить сонце літньої жінки нижче за лінію горизонту.

Вистава поділена на чотири частини — чотири з’яви молодих жінок (всих грає Олена Свірська). Кожна наступна дія пов’язана і вмотивована попередньою, що створює міцний сюжетний ланцюг.

Покоївка йде переодягнутися в плаття подароване хазяйкою, потім приходить безсловесна молода жінка, що до неї колись давно пішов чоловік старої. Жінка виринає з пам’яті мовчазною примарою, якій стара мусить сповідатися, мусить простити, мусить пояснити, свій біль, розказати свою любов до сина, свою любов до чоловіка.

Примара юної розлучниці розглядає в порожню рамку фото сина старої пані. А на бекграунді висять чотири постери з різними частинами чоловічого тіла: ноги, стегна, торс, голова. ці декорації певним чином стосуються містичної зміни сина на батька, а батька на сина

Потім з’являється, приміряючи весільну сукню, наречена сина з роздертим обличчям — це пекуче відчуття вини за те, що не змогла поділитися сином, і не збиралася, як і кожна мати, віддавати його комусь. Понівечена наречена метушиться посеред мертвих меблів, застелених білими саванами — тут ніхто не живе, лише привиди грають одне й те ж, з дня у день. Зрештою будинок стає холоднішим, розвалюється, дедалі темніє, і до навіженої старої героїні з сокирою в руках повертається дочка, повертається з покаяннями, повертається до матері, щоб піклуватися про неї. І, скоріше за все, це ще одна примара. Найжорстокіша з усіх ілюзій, ілюзія останнього затишку: «Ти дбатимеш про мене і проводиш в останню дорогу, і поставиш на могилу камінь, і напишеш щось хороше?»

Остання ілюзія: повернення доньки…і вже зовсім стемнілий будинок

«Дедалі темніший будинок» сповнений побутового трагізму піднятого до поетичного сприйняття. І хоч сюжетно Смедс заклав містичні заплутані історії старого дому, незрозумілі підміни батька на сина і навпаки, в дусі опіумного По, але крізь це все проступає палімпсестами просте цілісне життя. Життя як окремий світ, світ де вже не люди, а лише тіні розмахують руками на скелях в променях сонця, що вже зайшло. Зрештою готична напівздуріла стара, розпатлана з темними колами навколо очей зі зчервонілими білками, і сама атмосфера похмурості, вдало культивована режисером, створюють похмуру Тім-Бартонівську тональність. А заплутані з’яви жінок, втілення-перевтілення, не пояснюване просочення світу живих у світ мертвих, давно забутих, і ця містична історія з перетвореннями і самогубством сина нагадують Лінча з його особливою містичністю.

Старий будинок повен старих і страшних таємниць