Руслана Хазіпова12 ноября 2007

Підготувала текст Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати.

Акторка театру ДАХ. Народилася у місті Кривий Ріг. Шкільний лідер і забіячка, за світовідчуттям. Українська відьма: зваблива й містична. Закінчила Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007). Своїм за духом містом вважає Лондон. Їй близька італійська пристрасність, і ворожий звичайний побут. Руслана тікає від рутинності в обійми містики і слави

Руслана Хазіпова Руслана Хазіпова

Про себе:

В школі я займалася публічною діяльністю, ведучою була в Палацах культур, закриттях-відкриттях заходів. Взагалі лідером і заводілой була. Завжди було лінь це робити, але мене забирали зі школи, всі знали де я, що я роблю, відмічали мене. І в дев’ятому класі я визначилася, що маю бути в театральній сфері, а до цього я дуже хотіла бути хірургом. У мене екстремальний батько і він іноді приходив з порізаними пальцями, і я йому з 11 років це все зашивала. Тож вирішивши, що театр — це моє, я поїхала в Дніпропетровськ вступати в театральний коледж, але поїхала в кінці липня (у мене там знайомий був, думала ще й погуляти). Репертуар звісно не готувала, приїхала туди — а іспити всі завершилися. Ну і грець з ним — ні, так ні. На відбірковий тур в Карпенка-Карого мене готувала одна баришня-режисер з місцевого палацу культури. Я вступила. Потім привели Троїцького, особисто у мене було враження, що це дивний бородатий волохатий дядько, який хоче, щоб ми там з первака пішли робити на 20 хвилин моно спектаклі. Для мене це взагалі був завал, я про театр нічого не чула, та й була в ньому кілька разів, в місцевому криворізькому, де мені дико не сподобалося.

Від хірургії у мене було багато вражень, я взагалі вразлива така дівчинка. Мені подобалося людей зашивати, лікувати, приносити їм здоров’я, якось їх збагачувати, бо це все одно, я так вважаю, професія духовна. На сцені хірургія теж є, коли я глядачам щось дарую зі сцени, — все ж для них, — приводжу в свідомість їх душі. Це і є для мене театр.

Руслана бешкитлива відьмочка Руслана бешкитлива відьмочка

Якщо я чогось не переживала, то тоді вже починається уявлення того, як би це могло бути, спрацьовує інстинкт. Ось наприклад в Макбеті, я ж насправді ніколи не проводила ніяких ритуалів, не знаю як це робиться, з якою енергією, але приблизно уявляла собі, і звісно висловлюю це на сцені. А коли люди ходять і говорять ти взагалі думаєш, що ти робиш, тебе ж надовго не вистачить. Я кажу «Рєбята, якби я замислювалася 95 разів що я роблю, то мене, мабуть, би вже не було», спрацьовує інстинкт.

Дуже люблю відьму в Макбеті. Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це є в мені. Відчуваю в собі містику, все що переходить за межі людського існування, звичної енергетики це все моє, я цим цікавлюсь, але ж знову таки підкреслюю, не займаюсь. І до життя ставлюся містично. Це мій образ відьми. Я би хотіла зіграти п єсу Сари Кейн «Психоз 48» … так я би хотіла там зіграти. Ось такі складно психологічні ролі, там де треба не зобразити, а пережити стан людини психічно неврівноваженої. Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, і їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати. Мені це цікаво в плані роботи над роллю, хотілося б внести собі таке в репертуар.

«Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це в мені є» «Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це в мені є»

Я ношу багато прикрас, бачиш? Це етно прикраси, без них я не виходжу, мені подобається те, що зроблено своїми руками. Я сама в’яжу, і розумію, що коли в’яжу, то сотні моїх мікро думок потрапляють в цей гачок і передаються в руку, а звідти в речі. Я ставлюсь до таких речей, як до дітей своїх, нікому не дарувала, але були замовлення.

Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує. Я не розумію, як можна жити майбутнім і, тим паче, минулим. Ніколи не загадую, не заплановую, насолоджуюсь кожною хвилиною. Я не знаю яким буде завтрашній день.

Відьма в «Макбеті», Холера в «Декамероні» — Руся дика і нестримна Відьма в «Макбеті», Холера в «Декамероні» — Руся дика і нестримна
«Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує» «Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує»


Другие статьи из этого раздела
  • Ахтем Сеитаблаев. Монологи

    В киевском театре драмы и комедии на Левом берегу он играет чувственного Ромео, в театре русской драмы им. Леси Украинки ― Монаха в «Завещании цело-мудренного бабника». Гармонично настроен, умиротворенно тих, в черных диких глазах ― янтарные бесы.Ахтем Сеитаблаев родился в городе Янгиюль в шестнадцати километрах от Ташкента, вдали от родины
  • Крістіна Флутур про театр «Раду Станка»: Румунія

    Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр «Раду Станка», який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.
  • Портреты актеров Кабуки: Очерк о театре Кабуки и японской живописи Укие-э

    Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • «ЁЛКИ — 7»

    «Ёлки» в театре — это длительная пауза в репертуаре, которая начинается в День Святого Николая и длится вплоть до Старого Нового года. В это время театральные залы заполняются детской аудиторией, а сцены — Пиратами, Змеями Горынычами, Шоколадными Сырками и прочими персонажами. Для каждого актера «Елки» — это свой «праздник»: возможность пообщаться с детьми, заработать немного денег или сыграть неожиданный юмористический экспромт, пользуясь тем, что дети не искушены во взрослых шутках.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?