Катерина Качан. Театр на першому місці12 ноября 2007

Текст підготувала Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

«Театр — це моє життя, це основне. Є актриси, які можуть розділяти особисте і роботу, а для мене театр на першому місці, маю до нього нестримну жагу. Так мене виховали і так воно є.»

Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.

Катерина Качан. Театр на першому місці. Катерина Качан. Театр на першому місці.

Дитя театру, музики і танцю

Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво.

Наставниця

У нас в театрі ще за 20 чи 30 років до мого народження працювала заслужена артистка України Людмила Іванівна Попова. Я вважаю її одною з корифеїв Українського театру. На сцені я її вже не бачила, але дуже багато про неї чула. Вона постійно мені підказувала з приводу професії, життя, нюансів акторства. І я вважаю її основною наставницею, ми з нею досі спілкуємося. Це вона переконала мене в необхідності вступу до інституту. Десь тоді я остаточно зробила свій вибір і вирішила, що буду акторкою.

Жолдак: деспот і учитель

Після університету, я знов прийшла в рідний харківський театр і пропрацювала в ньому три роки. Тоді там ставив Андрій Жолдак, це був 2002–2005 р. Жолдака я б теж назвала одним із своїх учителів. Перше, що він почав ставити, була вистава «Гамлет. Сни». І «Гамлет» був зовсім відмінним від того, до чого ми звикли, з чим працювали. Жолдак нікого не пускав на репетиції і, щоб щось побачити, я тікала з пар, які мені не подобались, і тихцем пробиралася, ховалася по звукових кімнатах. Андрій зробив спектакль дуже швидко, фактично за 40 днів. То було щось зовсім нове, і багато людей віддано працювали з ним, поки не розчарувалися з інших питань. Зрештою, я грала у всіх його харківських виставах: в «Одному дні Івана Денисовича», в «Місяці кохання», у «Венеції», і навіть в «Гамлеті» — я замінила одну з актрис. Жолдак був такою собі школою виживання. Він дуже жорсткий і деспотичний, і з ним треба вміти працювати. Я в Андрія багато чому навчилася: ти все маєш робити чітко, швидко, у тебе три хвилини, щоб в темряві винести речі. Я почала працювати в «Ромео та Джульєтті», але різко пішла з театру, поїхала до Києва.

Маленьке щастя

Після гри у великому державному театрі, я зовсім інакше ставлюся до акторства. Я дуже сильно тепер ціную маленький затишний простір. У великому тебе ніхто не бачить, хоча мене і там помічали, я була непоганою актрисою, щось постійно робила і режисери мене брали в роботи. Але там є свої актори, свої актриси, до яких вже звикли. Доводиться проходити всі кола кар’єрної бюрократичної машини: спершу три роки граєш у масовці, а вже після того тебе беруть на нормальні ролі. А в маленькому театрі є набагато більше шансів грати в головних ролях, зробити щось більше. Ти тут весь як на долоні, тебе бачать, ти постійно граєш.

У мене завжди є…

Акторство рятує від усього, від того, що у тебе немає грошей, немає кохання, хтось помер… воно лікує. Лікує тим, що ти працюєш і не про що не думаєш, відволікаєшся. Я приходжу в театр і всі проблеми залишаю за дверима. Тут ти на інше налаштований, живеш ніби зовсім іншим життям. Театр є моїм домом, я знаю, що можу прийти сюди у будь-якому настрої і все одно буду працювати. Не залежно ні від чого, театр у мене завжди є.

Дитя театру, музики і танцю Дитя театру, музики і танцю

Стрибати понад себе

Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу. Ось Ромі в«Жінці з минулого» є сильним проявом мене. Але це була дуже важка роль. Коли ми її робили, ми взагалі не знали, якою вона може бути. Сам Шеммельпфенніг, драматург, казав, що у нього ніхто з актрис не зіграв цю роль, а їх було дуже багато — в Німеччині ця вистава давно йде. Шеммельпффеніг сподівався, може, Богомазов зробить таку Ромі, як треба. Він мав приїхати на прем’єру, але не вийшло, бо вона постійно відкладалася. Я тоді злякалась — це дуже велика відповідальність. В моєму житті все завжди співпадало так, що завжди діставались саме ті ролі, які були найважчими і найдужче мені подобались. Так мене життя постійно змушує стрибати понад себе.

«Вільна сцена»

До Богомазова я потрапила дуже смішно. Так сталося, що я жорстко порвала з харківським театром, я хотіла перспективи, я не хотіла бути якимось третім чи п’ятим грибом в шостому ряді. І я дуже швидко переїхала до Києва. Одразу, звісно, ніхто мене не хотів брати на роботу. Я вирішила не прослуховуватися в національні театри, ані в театр ім. Лесі Українки, ані у театр ім. І. Франка. Хотілося працювати в ТЮЗІ, мені сподобався цей театр, до того ж, там працювала мамина однокурсниця Чайковська Валерія Вікторівна. І я попросила її допомогти влаштувати прослуховування, але нічого за мене не казати — я хотіла досягнути всього сама. Там я дуже сподобалася, але в ТЮЗ напередодні набрали до біса акторок. Ще мені дуже імпонував театр на Лівому березі. Там я теж прослуховувалась. Так сталося, що на Лівому березі я показувала п’ять уривків, і вони всі були різні. Це був липень 2005-ого і мені сказали, що матимуть мене на увазі.

З подругою ми вирішили починати з маленьких театрів. Пішли на прослуховування в «Колесо». І там мене одразу взяли. Пообіцяли головну роль в «Місяці на селі», але тільки в серпні. Театр йшов у відпустку і я мала місяць на роздуми. Отже, все добре: на ставку мене беруть, в театрі я працюю. Що це за театр, я не знала, але піти завжди можна. Потім я продовжила прослуховуватися за компанію з моєю подругою — її якось ніде не брали. І був один день, в якому умістилося дуже багато прослуховувань, серед них і прослуховування у «Вільній сцені». Мені хтось розповідав, що цей театр — взагалі секта.

На прослуховуванні я не хвилювалась — а навіщо, я ж не прослуховувалась, уже була в театрі, і прийшла лише допомогти подрузі, бо ми у парі виступали. На прослуховуванні сиділи люди, і чомусь усі босі. Перед виступом я повідомила Дмитра Михайловича, що на мене можна і не дивитись, бо я не прослуховуюсь. «Як це не прослуховуєтесь, що це означаэ?!» — спитав Богомазов. Я пояснила, що вже влаштувалася в інший театр. Ну то хай буде, показуємо один уривок, інший. А потім він знову мене питає, як можна не прослуховуватися? А ми вже спізнювалися на наступне прослуховування, вибачились тільки хотіли йти, як Богомазов зробив перерву, щоб з нами поговорити. Думаю, ого, заради нас перерву зробили. Ситуація повторюється: мою подругу не беруть, беруть мене. І тут я починаю ламати голову, бо ж якось Дмитро Михайлович приїздив до Харкова, де починав робити «Гамлета». Це потім так сталося, що Гамлета Жолдак поставив — щось там не порозумілося. А я пам’ятаю, як приходила до нього на проби — хотіла Офелію грати. До того ж, усі мої знайомі почали казати, що Богомазов дуже цікавий режисер і що це маленький театр — будуть самі головні ролі, і «Вільна сцена» точно краща за «Колесо». І я обрала цей театрик — ось так мене привело сюди, можливо, провидіння.

Стрибати понад себе. «Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу.» Стрибати понад себе. «Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу.»

Між двох режисерів

А потім мені подзвонили з Лівого берегу… То був день прем’єри, моєї прем’єри в ТЮЗі «Роберто Зуко», я нервувала — година до виступу, за тиждень з тим треба було їхати на гастролі до Польщі, я дуже нервувала. Дзвінок. І дзвонить мені завідувач трупою з театру на Лівому Березі. Каже, що Митницький дуже хоче зі мною познайомитися, і спробувати на роль у тоді новій виставі за Чеховим «Леший». Відмовити в знайомстві Митницькому я не могла, але й пояснила, що я вже працюю і навряд чи то можливо. Ми домовилися про зустріч. А Дмитро Михайлович дуже ревниво ставиться до своїх акторів — не дай Боже їм піти до якихось інших режисерів.

У нас мала бути репетиція через день о третій годині. Тож я домовилася приїхати на Лівий берег зранку і вирішити цю незручну ситуацію. І ось я приїжджаю, і Дмитро Михайлович теж приїжджає. Я сиджу і читаю п єсу, а він як виявилось, почав тоді «Чергу» ставити. Нічого собі як співпало: він приїхав, а я тут сиджу в помічника режисера і п’єсу читаю. Я ховалась по коридорах, десь біля туалету, щоб на очі йому не потрапити. І шляхом хитрих махінацій ми пробираємося непоміченими, а щойно заходимо до секретаря від Митницького виходить Дмитро Михайлович… здивований такий, питає, а що я тут роблю?

— П’єсу читаю — відповідаю я.
— Яку п’єсу?
— Та ось мене покликали.
— Куди покликали? — і я розумію, що зараз доведеться все-все йому пояснювати.
— Розумієте, Дмитре Михайловичу, мені подзвонили, сказали, ну просто мені не зручно, ну розумієте Митницький…, — і починаю таку маячню нести, запевняю його, що, звичайно, нікуди не піду. Богомазов насторожений сказав: «Добре, добре». І вирішив зачекати на мене під кабінетом. Я зайшла до Митницького. Він одразу спитав, де я зараз працюю. Кажу, що мій режисер п’ять хвилин тому вийшов з його кабінету. І Митницький запросив Богомазова, щоб домовитися з ним про графік моїх репетицій. Богомазов наче погодився. А я ж собі розумію, що не зможу працювати в двох театрах одночасно — і вибрала «Вільну сцену».

«Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво.» «Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво.»

Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво. Є все ж таки люди, хай 30–40 чоловік, які приходять в наш маленький театрик і дивляться, отримують задоволення, щось собі відкривають. Для них я і працюю.


Другие статьи из этого раздела
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • Ірма Вітовська: Я громадянка

    Мій дідусь казав: «Мий підлогу так, щоби після тебе не перемивали». Я багато підлог не помила, і багато помила погано, я це знаю. Але я росту, розвиваюся, я ще не в віці Богдана Ступки, щоб озиратися назад і аналізувати, які у мене були здобутки, які падіння. Я так не можу в своїй професії, зате як громадянка можу вже підводити якісь підсумки. Ніяка влада ніколи не зробить нам щастя, поки ми не почнемо з себе. Ми вже 18 років незалежні, а рівень культури досі видно в під’їзді
  • Руслана Хазіпова

    Акторка театру ДАХ. Народилася у місті Кривий Ріг. Шкільний лідер і забіячка, за світовідчуттям Українська відьма: зваблива й містична. Закінчила Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007)
  • Соломія Крушельницька: «Тріумф щовечора… це забагато»

    Попри те, що цей образ ніколи сповна не відповідав її характеру, і в житті Соломія заледве нагадувала несамовито-імпульсивну амазонку, їй, як і Брунгільді, було властиве почуття обов’язку до власного покликання і рішучість. В юності, будучи донькою священика, незважаючи на громадський осуд, напередодні весілля вона розірвала заручини з семінаристом Гутковським
  • Портреты актеров Кабуки: Очерк о театре Кабуки и японской живописи Укие-э

    Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?