Київська «Різня» без бензопили20 ноября 2017
Текст Анастасії Головненко
Фото Віоли Соколан
«Видавництво Анетти Антоненко» опублікувало вже одинадцять збірок і окремих п’єс сучасних світових драматургів. Серед них тексти відомих авторів таких як Славомір Мрожек, Ерік-Емануель Шмідт, Мішель Марк Бушар та інших. Але розпочали «Колекцію театральну» п’єсою «Божество різанини» французької авторки Ясміни Рези ще у 2015 році, плануючи, що цей текст потрапить не тільки на книжкові полиці, а й на українські підмостки.
В постановці самої авторки в паризькому театрі «Антуан» у 2007 році одну з головних ролей виконала Ізабель Юппер. Пізніше виставу також випустили театри «Современник» (Москва), Gielgud (Лондон) та на Бродвеї. Тим часом п’єсу вже було відмічено престижною премією ім. Лоуренса Олів’є «за кращу комедію сезону 2008 року в Лондоні». Згодом вона стала основою голлівудської стрічки «Різанина» (режисер Роман Полянський), і нарешті цей провокаційний і неоднозначний текст таки наважилися поставити в київському Молодому театрі. Режисеркою вистави запросили Владу Білозоренко.
Усе починається з маленького вбивства. В даному випадку мухи, чи хом’яка – не важливо. Важливий сам факт сприйняття смерті. Пам’ятаєте трилер «13»? Не має значення, чим виправдовувати смерть – вона усе одно не перестане бути кінцем чийогось життя. Хоча Ясміна Реза й пише не прямо про насильство й жорстокість, тема поглинання людиною волі іншої, тема узурпації й підкорення дзвенять у діалогах її героїв, мов мідяки у порожній кишені.
Її персонажі – середньостатистичні мешканці благополучного глобалізованого (читай західного) світу. Зовні – культурні освічені люди, насправді ж – ще ті дикуни. Вони увесь час намагаються дійти згоди в питанні етики і моралі, усе більше принижуючи одне одного, усе більше дратуючи публіку.
За сюжетом дві пари батьків знайомляться після шкільної бійки їхніх дітей. У дім Вероніки й Мішеля, батьків Брюно приходять батько-мати його кривдника Фердінанда. Хлопець навіть не побив однолітка, наголошує авторка, а вибив бідолашному два зуби (обидва різці), «озброївшись бумбуковою палицею». Ален і Анетт намагаються загладити провину свого сина, акцентуючи на підлітковому максималізмі й некерованості сучасних дітей. Однак, потураючи одне одного за недбайливе виховання дітей, батьки провокують значно більшу сварку, і розкривають глобальні проблеми сучасності, чуму, що не оминула й їхні «обидва доми». Як результат – історія, яка за своїм зачином нагадувала «Вірджинію Вульф», приречена стати трагедією, де гостинну каву й яблучний пиріг захочеться запивати найміцнішим у світі віскі.
Ми в цивілізованому суспільстві. Ми не в Африці! Ми живемо в цивілізованому суспільстві, дотримуючись його правил. Належати до якого, хоча вам це і байдуже, я вважаю для себе честю! – з тексту п’єси «Божество різанини»
За своєю формою, текст Ясміни Рези постдраматичний. У ньому, як у хорошому сучасному кіно не станеться геть нічого. Головна подія (бійка хлопчиків) вже відбулася в уявному пролозі. Усе, що залишається читачеві (й глядачеві в даному випадку) – лінгвістика. Навіть психо- чи соціолінгвістика. Герої не відкриватимуть нам світу через свої вчинки, мережу подій чи станів. Вони лише обговорюватимуть світ, яким вони його бачать, сперечатимуться через нюанси, й намагатимуться робити вигляд, що вихідна подія (сама бійка) їх дуже непокоїть.
Таку драматургію в Україні ставлять не так вже й часто. Тут необхідні нові театральні засоби, особливий спосіб існування акторів, темпоритм і загальна стилістика. Тут необхідно вміти відмежовуватись від персонажа, грати відсторонено, за Брехтом, зображуючи його лінію, а не проживаючи її психологічно. В противному випадку діалоги стали б пласкими й побутовими, а історія пафосною й антрепризною. Уявіть собі лише епізод, у якому в Алана вкотре дзвонить телефон, його турбують з роботи, дзвінок дуже важливий – вирішується доля величної фармацевтичної компанії. А його дружина тим часом блює на антикварні колекційні альбоми живопису, які належать хазяйці оселі. Така сцена, зображена за Станіславським приречена стати фарсовою, втратити свою абсурдність і звузитися до обридлого «гегу». Або ще гірше – до наративу й догматики.
Уявляється, із завданнями, які ставить перед режисером Ясміна Реза добре впорались би, наприклад, актори Оскараса Коршуноваса або Кшиштофа Варліковського. Цікаво було б поглянути на виконання твору вихованцями Дмитра Богомазова, та шкода він не займається таким театром. Втім, перед нами постановка Влади Білозоренко, і чи не найкращих акторів Молодого театру: Ірми Вітовської, Римми Зюбіної, Анатолія Сомика та улюбленця худрука серед нового покоління театру, Олександра Ромашко. «Різню» поставили у два акторські склади, та сподіваємось, нам таки випала нагода побачити кращий.
Зображуючи рафінований західний світ Влада Білозоренко вдається до цікавого прийому, вона «видає» кожному актору мобільний пюпітр, із розкладання якого починаються репліки їхніх персонажів. Маневр із пюпітром також нагадує складання автомату (інша назва п’єси «Бог війни»): склав, виставив – говори. Доки усі інші під твоїм пюпітровим прицілом, тебе обов’язково слухатимуть. Мінімалістична й промовиста сценографія Володимира Карашевського, де світ зображується, наче великий смітник у чорних тонах лише підкреслює воєнні алюзії, приховані в тексті. Тут і «похоронні» чорні вази з квітами, і траурні костюми виконавців, і чорні «меблі» – усе говорить про нещодавну, але передбачувану смерть. Щоправда, мова йде не про муху, хом’яка, чи навіть хлопчачу дружбу. Померло щось значно більш значуще, про що відверто ніхто не говорить, але про що вже здогадується уважний глядач.
На противагу двом французьким сім’ям у п’єсі увесь час згадуються африканські регіони, які страждають від воєнізованих конфліктів – Дарфур, Конго. Тут говорять про звірства й різанину, якої вчать навіть малолітніх хлопчаків, дивуючись і страхаючись абсурду самої ситуації, яка відбувається поруч. Нехай не в місці, але у часі. В ту саму мить, коли четверо батьків намагаються дійти згоди, розбурхуючи нові конфлікти, десь у Африці діти з восьми років вчаться професійно вбивати – з гвинтівки, з автомату, з кулемету. І найстрашніше, вони вчаться вправлятися з мачете аби вміти різати горлянки. Тут вірять в «бога Різанини», дивуються французи, ніби у їхньому світі він посідає більш скромне місце.
Авторка п’єси філігранно висміяла світ, у якому зовсім не смішно. Їй вдалося без повчань піднести сучасній людині дзеркало, у якому відобразилися і сімейна жорстокість, і байдужість до ближнього, і лицемірство. І поклоніння кривавому богу, які приховують і маскують. Іронізуючи над сучасним західним світом авторка обрала жанр комедії, ніби ретранслюючи слова французького романтика, політика й дипломата Шатобріана про те, що «посміхатися жарту, який встромляє ножа у чужі груди, – це значить бути співучасником злочину». Режисерам залишалося лише розвернути це дзеркало перед глядачем.
