«Квітка Будяк»: у пошуках українських реалій^{17 сентября 2013}

Текст Жені Олійник

Фото надані адміністрацією театру

Станіслав Мойсеєв ввічливо пропонує подивитися на себе зі сторони

На прем’єру «Квітки Будяк», що розпочала новий сезон у театрі Франка, чекали з нетерпінням. Ця вистава стала для режисера Станіслава Мойсеєва річним звітом про роботу — рівно стільки минуло відтоді, як його призначили на посаду художнього керівника театру. «Треба ставати більш адекватними до сучасних реалій», — сказав тоді Мойсеєв, запросив до роботи драматурга Наталію Ворожбит і поставив «Квітку».

П’єса, яку написала Ворожбит, повністю повторює сюжет «Маклени Граси» Миколи Куліша: збанкрутілий підприємець страхує своє життя і платить ще біднішим за власне вбивство. Про осучаснення не йдеться — драматург створила зовсім новий текст, герої якого набагато складніші і об’ємніші, ніж в оригіналі. Утім, лейтмотив — приниження злиднями — залишився кулішівський.

Дія «Квітки Будяк» відбувається у наші дні. Маклер Зброжек перетворюється на директора заводу (Богдан Бенюк) — провінціала, що спромігся зробити кар’єру і вивезти сім’ю з райцентру у столицю. Старий Граса (Олександр Логінов), у свою чергу, працює інженером на цьому заводі, і усе чекає, коли колектори прийдуть квитатися з ним за негашений кредит. Маклена — Квітка (Ксенія Баша) — мріє про вищу освіту і доглядає хвору на церебральний параліч сестру. У повітрі стоїть дух світової економічної кризи, на задньому плані бомжі копирсаються у смітнику.

Для театру Франка «Квітка Будяк» — вистава, м’яко кажучи, незвична. Востаннє про Україну нашого часу тут згадували два роки тому, коли Юрій Одинокий ставив Жадана (будемо вважати буремні 90-ті нашим часом). Однак на таку сміливу постановку франківці, здається, наважилися вперше. З «Гімну демократичної молоді» цнотливо прибирали матюки, а у «Квітці», окрім лайки, є, скажімо, досить жорстка сцена зґвалтування. Та і взагалі, поява сучасної української соціальної п’єси на національній сцені — це вже неабияка подія.

І тим не менше після «Квітки Будяк» лишається відчуття, що все це було не про нас.

Перш за все, далеко не усі режисерські рішення здаються доречними. З одного боку, у «Квітці» не бракує експресивно насичених сцен. Наприклад, епізод, де Квітка з ненависті і презирства цілує Машу (Ксенія Вертинська), розбалувану доньку Магара, в губи, і та корчиться від огиди. Чи сцена, в якій Магар в розпачі б’є старого Будяка ногами, бо не може купити собі смерть, хоча й має на це гроші. З другого боку, музичні вставки, де герої співають про свою тяжку долю, виглядають занадто драматично, щоб бути фарсом, і занадто пафосно, щоб сприймати їх серйозно.

Сценографія вистави вигадлива: на сцені чергуються дві пересувні коробки — квартира з євроремонтом і «хрущовка». Окрім цього, є великі екрани, на які проектується зображення. Це, щоправда, візуально дещо перенасичує виставу. До того ж, навряд чи більшість глядачів знає, що відео з дівчатами у дерев’яних коронах — це просто кліп на улюблену пісню Квітки, і якесь змістове навантаження в ньому годі шукати.

Фальшиво звучать і деякі деталі історії. Приміром, Квітка вірить у партію. На початок двадцятого сторіччя це було актуально, але сьогодні у тренді хіба що проплачені мітинги — якщо вже хочеться говорити про політику. Філософом з будки у наш час стає журналіст, який розчарувався у Помаранчевій революції, звалив на Гоа і переймається звідти українським питанням. Проблема національної свідомості, апелювання до історичної спадщини та мовного питання — весь цей потік патріотичних кліше, що доноситься, за задумкою, з індійського узбережжя, мав би звучати карикатурно, але чомусь не звучить. В результаті складається враження, що сцени, задумані сатиричними, не наважуються такими бути — а раптом хтось образиться?

Але найбільший дисонанс викликає інше. «Квітка Будяк» нагадує підбірку так званих українських реалій, ілюстративних вад сучасного українського суспільства: кредити, бомжі, Окружна, гопники. Але крізь них не розгледіти ані цього суспільства, ані — і це важливо — окремих людей.

Постановка концентрується на бідності, яка наче заступає і виправдовує решту проблем. Усім диригує класична мораль. Коли Магар платить за своє вбивство, то має непорушне виправдання: він жертвує собою заради доньки, адже думка, що вона бідуватиме, для нього — нестерпна. Таким чином божевілля перетворюється на благородство. «Квітка» так і не змогла передати те, про що говорив Куліш: що світ — гнилий.

Адже сучасне українське суспільство потворне не тому, що бідне, а тому що зле і байдуже. Тож глядач, ймовірно, вийде із театру спокійний, подивившись на себе, але не впізнавши.