Цнотливий апельсин^{23 декабря 2007}

Текст: Марисі Нікітюк

Фото: Міши Поплавського

Діткам модно і корисно читати контркультурку. Чим жорсткіший світ автора, тим більше до нього тягне юних створінь. Коли вони виростуть і всім стане байдуже на загальну моду, то хтось буде читати Горького, хтось Коельо, а хтось так і лишиться вірним Берджесу, Бероузу та Уельбеку.

В Українському культурному просторі надміру перебродивший роман Ентоні Берджеса «Механічний апельсин» отримав своє сценічне вираження в постановці молодого режисера Максима Голенка на сцені Свободного театру. Першоваріант цієї постановки був показаний ще в НАУКМА, в більш адекватній для нього камерній обстановці. Тепер же спектакль є репертуарним у Свободному театрі, і побачити його можна двічі на місяць на Межигірській, 2.

Робота молодого режисера, задіяний агресивний матеріал, як мінімум не класика, мали б провокувати на позитив. Намагання поставити те, що може виявитися ляпасом загальному смаку, щось вкрай аморальне, принаймні щось, що виходить з філософії зла, як правило, наперед зриває овації.

В’ячеслав Довженко у ролі Алекса і компанія

Вистава поділена на новели, тобто цільний роман для зручності його передачі на сцені ділиться на фрагменти з підзаголовками. Є оповідач, який і діє, і на авансцену може вийти з пояснюючим моно, з’ява нових персонажів фіксується звуком фотоапарату, спалахом і застиглою композицією — складається форма перегляду фотоальбому. Фотоальбому маненького рецидивіста. Особливо ніжним виглядає усміхнене фото біля зґвалтованої дівчини (те, що вона зґвалтована, можуть знати лише ті, хто фільм дивився чи книжку гортав). Зрештою, будь-яка форма є правильною, коли вона адекватно відображає чи скріплює зміст. На жаль, у випадку зі спектаклем розбивка на новели, що їх назви оголошує беземоційний голос за кадром, лише допомагає виставі розлетітися на друзки. Звісно, можливо, і зворотній варіант, що новельно-латкова форма обрана саме в наслідок нескріпленості дійства, але клей з неї доволі кепський.

Це ледве не єдина вистава, в якій можна почути український сленг і пару-трійку матів та зазирнути в життя подоби антигероя. І хоч на сцені мала б постати піна зла, натомість постає бідолашний підліток, що просто заплутався. Акцент зміщений від декадентського апологетсва зла в бік романтизму. Адже сценічний герой Алекс є просто бунтарем, і це світ навколо його злий, а Алекс виходить, по суті, добрий, просто підліток. Це ж очевидно, що всі підлітки поки не виростуть вживають наркотики, ґвалтують дівчаток і б’ють запізнілих пенсіонерів на вулицях.

Алекс у в’язниці підлещується до тюремного каппелана (Олег Примогенов). І чомусь виглядає не як сшиблений на насильстві підліток антигерой, а наче жертва, яку попалили на крадіжці батончика «Марс»

Сцена оформлена в панк стилі: розмальована побита телефонна кабіна, таку можна побачити в старих американських фільмах про хуліганів, тенісні сітки на колесах, що час від часу слугують то кліткою, то просто їх провозять по сцені. Алекс, якого грає В’ячеслав Довженко, вийшов істеричним, бідолашним типком, на котрого звідусіль сипляться нещастя. Найжорстокіші ілюстративні моменти роману були викинуті, сцени насильства згладжені — склалося враження, що ні актори, ні режисер не розуміють, що таке насильство. До рівня символів персонажі не підняті, а в соціальній площині вони надто неправдоподібні.

Доволі неякісно виглядає масовка з шести чоловік в білих та чорних халатах з капюшонами. Присутність цих псевдомасових сцен, коли актори колишуть руками і бігають по колу, надає постановці аматорського присмаку. Якщо в основу дії режисер закладає реалістичні закони, то масштаб має бути відповідним. У протилежному випадку краще знайти вдалу сценічну метафору, чи символ. Це і виглядало б ліпше, і вивело б дію на інший рівень сприйняття.

Тягнуть юного рецидивіста на «перевиховання», дивитися жорстокі фільми, а на фоні вдоволено маячить сексуальна фігура лікарки Бродськи (Кристина Синельник), більше схожої на секритарку-садиста

На екрані, що висів у глибині сцени, насамкінець показали кадри з демонстрацією насильства, для перевиховання Алекса. Кадри, як і сама вистава, цнотливі: ось щось викрикує Гітлер, ось летять літаки, ось люди коло стіни, когось розстрілюють, для осучаснення контексту показали і таран башт-Близнюків 2001 року. Ніякого Берджесівського вигадливого насильства, але навіть ці кадри більше вражають і змушують гуманістичні струни шалено вібрувати, ніж обезводнена нарізка роману на сцені. Насамкінець режисер взагалі втомився і зібгав кінцівку, не витримавши ритму частини, де все заподіяне Алексом зло йому ж і вертається.

Традиція поетизувати та звертатися до темного боку моралі, естетика потворного та філософія зла вийшла ще з середовища декадентів. Роман «Механічний апельсин» розповідає про Алекса, Александра і його синдром зла. Жорстокий підліток, жорстоким і залишається, не зважаючи на перевиховання. Недаремно з роману першими видавцями було вилучено моралізаторсько-менторське завершення, коли буйство зла раптом стомлюється і починає мріяти про родину і сина. Чомусь саме цей менторський тон і обрав Максим Голенко, щоб сентиментально завершити сагу про піну зла.

Алекс вийшов істреичним підлітком ні за що, ні про що здвинутим на хибний шлях. Але в кінці він обов’язково виправиться і всім глядачам помахає рукою разом із сином і дружиною так, наче всього цього жаху і не було