Все «на друзки», і в пух і прах
Вистава Венсана Гійома в рамках фестивалю «Французька весна»
Текст: Анастасія Головненко
Фото: Вадима Ількова
Режиссер: Венсан Гійом
Звук: Дмитро Левенко
Дизайн світла: Євген Копйов
Костюми: Ганна Палій
Третя робота французького режисера Венсана Гійома в Україні – вистава «На друзки», здається найскладнішою з представлених ним у рамках фестивалю «Французька весна». Нагадаємо, що Венсан вже поставив на сцені центру Курбаса вистави «Жити» і «Обережно: крихке!». Цікаво, що режисер співпрацює з однією театральною групою, «I.T.PER» – групою молодих акторів, які належать до найрізноманітніших професій. Найперша вистава за їх участі була поставлена Гійомом два роки тому, в ній разом з непрофесійними акторами-українцями грали французькі професіонали. Дві ж наступні вистави були поставлені режисером за участі лише українських акторів «I.T.PER».
Вистава «На друзки» – компіляція тем еволюційного та гендерно-соціального розвитку особи: її розвиток у вигляді людини-особини, людини-соціотипу, людини-людини. Тема виглядає на перший погляд надто широко, проте ближче до фіналу зводиться у зрозумілі, лінійні сюжети й контексти. Цікаво, що вистава повністю пластична й просторова. У ній немає жодної репліки, жодного слова: тільки рух, ритм, музика і дихання актора, усе інше – робота дизайнера зі світла.
Історію розподілено на самостійні сцени-частини, які маючи свій власний темпоритм і сюжет, нібито витікають одна з одної. Так, щойно «вилуплені» істоти еволюціонують у людей, і сюжети вже розгортаються загальнолюдські, буденні, соціальні.
Настільки точну й, можливо, навіть майже бездоганну виставу мав би поставити в першу чергу, звісно, художник, але і хороший психолог, соціолог, а також вчитель фізкультури. Кожна фігура, виконана у канві постановки вимагає з одного боку певної фізичної підготовки, а з іншого – повного психологічного контакту з матеріалом: у виставі, де єдина мова, яка використовується – це мова простору і зображення, актор не має можливості сховатися ні за текст ні за надресовану інтонацію.
Під час обговорення, стривожена публіка намагалася випитати у режисера про його первинні ідеї та домогтися роз’яснень побудови дії в певних сценах та діях, проте, на щастя, відповіді Венсана Гійома були філософськими – у них перш за все йшлося про одиничне сприйняття тексту та емоції вистави, про єдиновірні переживання кожного окремого глядача. Мабуть, ця деталь є найважливішою у постановці: просторовий текст не має на меті створення єдиного сюжету, моралі й похідних ліній. Дія відбувається кожну секунду, гротескно перетікає з персонажа у персонаж, розтікається по площині невимовно симетричного сценічного простору (імені якому не дається. ми ніколи остаточно не знаємо, де саме відбувається дія). На критично зосередженій увазі глядача постають нові форми і мотиви: прискорює свій плин людське життя, перекриваються відчуття сильнішими й спарглішими, але призупиняється серцебиття сюжету й збільшується співпереживання героям.

Спектакль, позбавлений драматургії створено із марень і картин світосприйняття художника-режисера. Венсан Війом зізнається, що, почавши роботу над виставою ще в серпні, мав постійно переставляти основні сцени місцями і змінювати фабулу, перекручувати зміст і задумуватися над тим, чи варто взагалі ставити її на сцені. Саме ці переживання режисера чудово «просвічуються» у виставі, яка буцімто присвячена людству й людяності в цілому, насправді – дуже про український Майдан. Художній кістяк вистави, (який скоріше був схожий на синопсис, аніж на традиційну п’єсу) зазнаючи трансформацій з середини жовтня минулого року, свідомо чи ні, увібрав у себе певні віддзеркалення стадій трансформацій української колективної свідомості: від Євромайдану і аж до Кримського конфлікту. Невипадково саундтреки вистави змінюються з класично-універсальних композицій на ментально-окреслені, замінюючись українськими народними піснями та включеннями недавніх переговорів світових лідерів.
Відео з вистави.