Слова (не) мають значення^{30 ноября 2014}

 

Текст Жені Олійник

Фото CYCLOP

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

«Розділові», оновлений проект агенції «Артполе», презентований у травні цього року, складається з чотирьох вимірів: поезії, музики, відеоарту й танцю. Саме тому це радше акт, аніж вистава або читання. Акт відчуття – повне занурення у щільний темний простір чужого серця, кожен порух якого – радісний чи відчайдушний – сполохує, наче зграйку птахів, найважливіші спогади і найпотаємніші мрії.

В основі перформансу – поезії Сергія Жадана (у його власному виконанні), написані у різні роки і видані у різних збірках, об’єднані темою любові та розлуки. Читанням акомпанують мінський акордеоніст Олексій Ворсоба та український музикант Влад Креймер. Візуальну частину вистави складають пластика австрійської танцівниці Андреа Хандлер та відео Миколи Карабіновича.

При цьому «Розділові», як це не парадоксально, – надзвичайно лаконічна річ, і тому – вкрай пронизлива. «Ніжність – це окремі рухи», – каже Сергій Жадан. Рухи «Розділових» акуратні, обережні і виразні – як доторк того, хто любить.

Вірші, озвучені у перформансі, не творять єдиного сюжету. Це своєрідне протоколювання станів, сейсмографія людської душі, де усе виходить із любові і визначається нею. Світи Жадана – це довгі зими індустріальних районів, вогке повітря безіменних портів, ревниві святі й байдужі янголи, дні, від яких уже нема чого сподіватися, і двері, за якими ніхто не чекає. Десь поміж ними невловимо ковзає тінь тієї, котра завжди зникає, і кожен текст звучить окремим регістром меланхолії – такої, що буває за втраченою близькістю і недосяжним бажанням.

Я знаю, що святий Франциск охороняє її,

коли вона з‘являється

тут на конференціях чи в бібліотеках,

охороняє її щоразу, коли вона ходить крамницями,

рахуючи копійки, на які має прожити до від’їзду,

охороняє від ворогів, охороняє від друзів.

І нервує, коли я йому підказую –

ділися з нею своїм терпінням,

ділися втомою, ділися радістю,

в цьому місті на кого їй ще покластися, як не на тебе,

в цьому житті про кого нам із тобою ще говорити, як не про неї,

кого нам іще охороняти,

кого ревнувати,

Франциску?

Автори називають «Розділові» перепискою, однак це завжди звертання лише з одного боку, писання лише в одну сторону. Адресат завжди на іншому боці темряви, в якій розчиняються слова: в образі безтілесного рваного почерку, яким стеляться на екрані щоденникові записи, чи беззвучного силуету невисокої тендітної танцівниці. Голос відгукується на голос лише один раз – луною повторюючи слова головного героя, нізвідки, іншою мовою. Жінки, чи то пак – жінка, в багатозначній однині, Жаданових текстів нагадує Еврідіку із поезії Рільке – ту, що постійно поряд, невидима, і водночас завжди присутня десь іще – у темному царстві своїх думок і страхів. Танець Андреа Хандлер – рвучкий і водночас стриманий – це лише натяк на її образ, темна тінь на тлі усіх небес і морів.

Якими словами говорити про любов? «Розділові» не шукають відповіді на це питання. Вони радше намагаються розповісти, як жити із нестримною ніжністю, із великими болючим серцем, що ніколи не заспокоїться і нізащо не стихне. Адже цей щем просякає буття і стає тим, задля чого усе говориться. Уся вартість відчуття, зрештою, полягає в його інтенсивності, а не якості. Саме тому зневіра й відчай «Розділових» – це також краса і потужність.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.

Опівночі жебраки підраховують втрати.

І все, що мені випадає кожного разу –

всіх пам’ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:

ось осінь - ще не помітна.

Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.

Ось її темний будинок, ось її вікна.

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

Промовляючи із темряви, Жадан ніби послідовно описує механізми функціонування любові. Любові глобальної, як саме життя, укладеної в тандем із будь-чим: болем, короткою радістю, ревнощами, самотністю чи терпінням. Однак саме читання звучить, як внутрішній монолог, де немає потреби ані у строкатій експресії, ані у довгих паузах. Усе те, що поза словами, між рядками, у глибині, озвучують якраз акордеон та електронні інструменти. Через музичне тонування розкривається увесь емоційний діапазон дійства.

Слово «Любов» згадується у «Розділових» 15 разів. «Ніжність» і «нічого» – дев’ять. «Війна» – двічі. Саме на них побудоване відео, що супроводжує читання. Ці слова з’являються на екрані, миготять і трансформуються, перетворюючись, врешті-решт, через цю монотонність на елементарні графічні креслення, що не мають жодного значення. Адже справді: яке ці слова мають значення? Що ми маємо на увазі, коли називаємо ними речі?

У травні цього року «Розділові» показували у Садибі Мсциховського, що у Селезнівці Луганської області. Попри те, що на дорогах вже стояли перші блокпости, зібралася повна зала. Це мав би бути зовсім інший досвід – слухати ці тексти у старовинному напівзанедбаному будинку, далеко за межею великих міст. У Києві «Розділові» вмістилися у невеликий арт-простір Fedoriv Hub. Але інтенції глядачів, думається, не змінилися. Ми усі приходимо на «Розділові» за любов’ю – її нині бракує.

Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,

стосуються невагомості, стосуються опертя,

стосуються всього того, до чого немає стосунку.

Стосуються віри, насамперед саме її –

її стосуються всі вагання твої,

всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.