Правила Дмитра Богомазова: 5 кроків до вистави^{11 декабря 2017}

Текст Ольги Шило

Фото з сайту Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра

Уже не в одній статті рецензенти вказували режисерові Дмитру Богомазову на самоцитування, клішованість і відсутність нового дихання. Тим не менш, про нього пишуть дипломи, старанно розбирають на театрознавчих семінарах його вистави і зараховують до кращих українських театральних постановників. Ми проаналізували «принципи й методи» геніального режисера, тож якщо ви вирішите поставити виставу за режисерськими принципами Богомазова – ось правила, які вам в цьому допоможуть. За приклад взято недавню прем’єру у Київському Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра – «Життя попереду».

Правило №1: відсікай зайве

Аби створити виставу «за Богомазовим», візьміть хороший прозовий твір. Це може бути що завгодно: новела, повість, роман. Знайдіть інсценізацію за цим текстом або створіть її самостійно. Дмитро Михайлович — майстер братись за прозу і ювелірно її обточувати та рихтувати, лишаючи самий її драматичний кістяк. Цього разу йому до рук утрапив роман Еміля Ажара «Життя попереду» (у перекладі з французької М. Марченко).

За його сюжетом стара польська єврейка мадам Роза, яка за молодості була повією, утримує в Парижі притулок для покинутих дітей – заклад, куди віддають своїх позашлюбних дітей місцеві шльондри. Алжирський хлопчик Момо – один з улюбленців мадам Рози. Він не знає анічогісінько про свою маму, тата, скільки йому років і яке майбутнє на нього чекає. В його оточенні самі байстрюки, жебраки і безмірний зад мадам Рози (який в цій постановці виконує окрему роль).

Уся вистава – це довга оповідь хлопця про пошук любові, батьків, друзів та істини в особі однієї огрядної жінки, яка найбільше за все боїться померти від раку. 

Оксана Жданова і Олександ Ганнотченко

Правило №2: згуртуй талановитих

На що звертають увагу критики? Хто режисер вистави. На що звертають увагу глядачі? Хто грає виставу. У випадку Богомазова – це вдалий симбіоз. Зіграний ансамбль сильних та універсальних акторів, готовий грати що, де і як-завгодно – чи не половина його успіху.

Нова улюблениця режисера Оксана Жданова в «Житті попереду» виконує роль хлопчика Момо. А огрядну єврейку – народний артист України Лев Сомов. Така травестія багатьом глядачам може здатись комічною, але за режисерським задумом цей обмін має сенс. Актори не грають і не проживають ролі, вони ніби розповідають історію з боку своїх героїв – старої жінки і сироти-підлітка.

До речі, вистава йде українською мовою, що не властиво лівобережному репертуару, а тим більше його російськомовним акторам. 

Лев Сомов і Оксана Жданова

Правило №3: зроби театр у театрі

Богомазов не був би собою, якби не упорскував у кожну виставу щедру ін’єкцію театральності. Хоч якою б реалістичною не була історія, усе буде діяти суто за театральними законами.

На сцені немає жодних декорацій, окрім чорної квадратної завіси. Тож вся увага художника (Петро Богомазов) скеровується на зображення персонажів, зокрема – Мадам Рози. Її образ – це не карикатурна пишнотіла жінка із гіпертрофованими грудьми, як у Вірки Сердючки. Форми пані Рози – це суцільний костюм тілесного кольору з нашаруваннями в області рук, ніг, стегон, живота, грудей та сідниць. В одній зі сцен Лев Сомов виходить лише в цьому об’ємному трико, без суконь та накидок. Його героїня стоїть оголена, і глядач, який раніше відверто реготав з її фігури, тепер, наче за Брехтом, відсторонено розглядає усі складки на її тілі.

Ця жінка бачила багато: гітлерівський концтабір, розруху, хвороби, втечі, клеймо своєї професії і справжнє, але загублене кохання. Усі пережиті жахіття шар за шаром наростали на її фігурі і, врешті, зробили її саме такою.

Богомазов додав до вистави свою фірмову ознаку – густий шар білил на обличчі акторів, незалежно від того грають вони клоунів чи звичайних людей. Адже театральність – понад усе.

Правило №4: виведи музикантів на сцену

Запам’ятай як «Отче наш»: вистава без живого музичного супроводу – не вистава (принаймні не за Богомазовим). І зась тобі не вивести хоча б одного музиканта на сцену, бодай гітару, бодай ксилофон, але щось має грати. Найліпше, якщо на сцені з'явиться цілий бенд з хлопців в чорних окулярах з гітарою, акордеоном, клавішними, ударними та трубою (нині – Михайло Кукуюк, Андрій Самінін, Олександр Бегма, Тимур Бурлака, Віктор Жданов, Володимир Канівець). Гуртом вони задають настрій сцені, демонструючи широкий репертуар: від французького шансону до щемливих пісень у стилі гурту «5'nizzа» (автори пісень Михайло Кукуюк та Олександр Бегма).

Правило №5: створи ірреальний світ

«Життя попереду» – про пошук любові в цьому неідеальному світі. А якщо світ неідеальний, то ідеальний залишається тільки вигадати. Поруч з реальними героями: мадам Розою, лікарем Кацем (н.а. України Олександр Ганноченко) та іншими вихованцями, уява хлопчика продукує цілий набір уявних персонажів: кролика, балерину, космонавта та німого синього клоуна з ксилофоном (Володимир Канівець, Катерина Савенкова, Юрій Радіонов та Андрій Самінін). Вони з’являються і слідують за своїм творцем, повторюючи кожен його рух. Разом з оркестром вони утворюють окремий вигаданий всесвіт.

У цій паралельній реальності мадам Роза також має свого аватара, але породжений він не дитячою уявою, а життєвою травмою. Вона завжди боялась, що по неї прийдуть нацисти, тож тепер, коли її життя долають хвороби (усі, окрім раку), її клоуном стає мовчазний, але настирливий Гітлер.

У Богомазова світ вистави часто балансує між реальністю та потойбіччям. Люди з обличчями мерців, димові завіси, інфернальні істоти, абсурдні сцени та сни-алюзії. А часом і просто суцільна фантасмагорія. І байдуже, наскільки реалістичним є сюжет.

Дмитро Михайлович був і залишається одним з найяскравіших режисерів київської сцени. Його почерк не просто впізнаваний – це вже фіксований набір прийомів, з якого можна будувати цілий бренд або як мінімум режисерську школу. Мабуть, в ній би викладалися ще з десяток подібних правил, і хто знає, можливо через багато років театрознавці вивчатимуть їх окремим курсом «богомазовознавства».