Понавісять медалі, кричатимуть: «Слава!»^{03 февраля 2016}

Текст Анастасії Головненко

Фото b17.kiev.ua та за архіву театру «Золоті ворота»

Півтора роки тому молодого й амбітного Стаса Жиркова назначили художнім керівником театру «Золоті ворота». З перших днів режисер «запатентував» свої принципи: відкритість до молодої режисури, нової драми й постійного творчого пошуку. В «Золотих» кажуть так: «Якщо ви студент Станіслава Ігоревича – маєте всі шанси працювати в театрі. Принаймні, адміністратором». Так і є, поруч із молодим режисером утворилася міцна творча команда – актори, режисери, колишні й сьогоднішні студенти Театрального та Університету культури, а також ціла група з адміністраторів і т. д. Сьогодні до театру прикуті погляди колег, журналістів і критиків – усі чекають наступного кроку молодого керівника й пильнують, чи дотримається він власних обіцянок.

Сцена з вистави «Сталкери»

Минулорічна постановка «Сталкерів» Стасом Жирковим стала однією з найочікуваніших київських прем’єр. І не дивно. П’єса сучасного українського драматурга Павла Ар’є «На початку й наприкінці часів» мала не багато шансів попасти на державну сцену. Це метаісторія про життя в Чорнобильській зоні старої мавки баби Прісі та її сім’ї. Тут режисер ставить виставу про одночасне життя кількох поколінь, про зустріч і непорозуміння кількох часів. У першій частині вистави Жирков створив мало не комедійний сітком, а в другому акті – приголомшив глядача трагедією: акторам вдалося вийти на новий жанр, а з ним і на нову історію.

Якщо резюмувати, реакція відбулася – виставу добре сприйняла і київська, й провінційна публіка, з’явився ряд позитивних відгуків в пресі, зріс інтерес до театру. Кажуть, наразі плануються покази вистави за кордоном. Однак, друга спроба поставити п'єсу Павла Ар'є ще більш відповідальна, і від її репутації залежатимуть рейтинги автора і, певною мірою, його надії на майбутнє втілення на українських сценах. Але, давайте по порядку.

Андрій - Господи, війна давно вже закінчилася, а ми далі як на війні.

Ганна - Знаєте, я хочу щоб була війна. Щоб усе оце (розводить руками) горіло полум'ям, всі ці жирні пики, що б їх вішати можна було за саботаж, щоб у мене був револьвер, я б навела тут лад.

Андрій - Іноді я також хочу щоб була війна, щоб я знову був молодим, красивим, сильним.

«Слава героям» була написана Павлом ще в 2013 році, і тоді ж прочитана в рамках фестивалів «Тиждень актуальної п'єси» в Києві та «Драма.ua» у Львові. Текст одразу став популярним серед професійної публіки, його почали пропонувати завлітам театрів по всій країні, однак, відразу його поставити ніхто не наважився. Власне, важко відповісти, чи взялися б українські режисери до драматургії Ар'є, якби не минулорічний успіх московської постановки «Баби Прісі» в театрі Романа Віктюка. Сподіваючись на успіх, симетричний до минулорічного, нову виставу в «Золотих» зініціювали виконавиця головної ролі в «Сталкерах» Ірма Вітовська та художні керівники двох театрів – Ростислав Держипільський і Стас Жирков. Проект став копродукцією театру «Золоті ворота» та івано-франківського театру ім. Івана Франка. Актори почергово гратимуть у двох містах.

Драматург Павло Ар'є

П’єса «Слава героям» – про війну, яка ніколи не закінчується. За сюжетом, до госпіталю для ветеранів війни потрапляють двоє сивих «стріляних горобців», двоє представників непримиренних таборів: Остап з «бендерівців» та Андрій з «радянських». Намагаючись порозумітися, вони навпаки, згадують усе пережите на війні. Ветерани розуміють, що ні на хвилину про неї не забували, навіть через стільки років. Більше того, вони обидва саме в ті часи й відбулися як особистості. Для нас вони обидва – герої, одне одному – закляті вороги. В найближчому майбутньому їм обом мають зробити операцію на хворому серці, однак до тих операцій їм ще якось треба дожити в одній лікарняній палаті.

«Ветерани» Дмитро Рибалевський та Олексій Гнатковський

У виставі про законсервованість та інертність мислення також фігурують любов, бідність, корупція, великі гроші та іменний офіцерський револьвер. Режисер знову, не «викручуючи руки» драматургії, близько до тексту створює яскраво емоційне полотно з подій. За традицією – він ніби обманює глядача, налаштовуючи на смішну побутову історію. Користуючись звичними для своєї манери засобами. Жирков не стільки заглиблюється в текст, скільки використовує його як приманку: за аналогією до «пінг-понгу», актори кидають одне в одного свої репліки, іронічно й гостро ранячи одне одного. Найемоційніші моменти вистави виходять із змішування страшного, трагічного тексту з гумором, танцями, криками. До нестерпності яскраво й навіть агресивно звучать монологи героїв зі сцени, коли вони відтворюють хроніку воєнних дій. І з такого прочитання тексту цілком випростовується й досить своєрідний режисерський стиль Стаса Жиркова, його впізнаваний почерк.

Акторські роботи у виставі об’ємні й вичерпні: головний лікар, Ірина Богданівна у виконанні Ірини Ткаченко – стає «сніжною королевою» – холодною сексуальною тиранкою; тиха й сіра Ганя (онука Остапа Ільковича, медсестра) – набуває нових нервових рис – вона готова на все заради життя свого діда, навіть, якщо доведеться для його спасіння стати такою ж пройдою, як Ірина Богданівна (актриса театру ім. Івана Франко – Ксенія Баша-Довженко). Ольга, російськомовна медсестра у втіленні енергійної Віталіни Біблів, переміряє на себе цілий арсенал відтінків образу – від гітлерівських вусиків до молодіжних сережок з Доктором Хаусом, яскравим макіяжем та невпинним потоком непристойних жартів і пісень. «Головні» –  Остап Ількович з УПА (заслужений артист України Олексій Гнатковський) та солдат Червоної армії Андрій Васильович Чумаченко (Дмитро Рибалевський) – демонструють трагікомічний гротеск в чистому вигляді. Їх монологи про страшне – вбивства й катування, війну, ненависть і «свою» Україну рясно розбавлені психоделічними «вприсками» з танців, пластичних скульптур й сміхотворних акцентів. Взагалі, під час перегляду вистави смішно, як не дивно, в порівнянні з прочитанням тексту – дуже часто. Сумно й страшно вже після вистави.

Художник вистави Володимир Стецькович, теж – молодий і амбіційний – як завжди, створює максимально лаконічний простір. На сцені – велетенське ліжко й буквально кілька «епізодичних» деталей. Ліжко навмисне одне, на одному боці його розмістився Андрій Васильович, на іншому – Степан Ількович. Їм немає куди подітися, хіба лише як поїхати додому, де кожному загрожує невідворотна смерть. Ясраве світло й миготіння створюють ситуацію катастрофи, що насувається, а символістські відеопроекції перетворюють простір у надреальність.

Невже так легко поставили такі тексти? Задаємось питанням вже на середині першої дії. Скоріш за все, Стас Жирков знайшов потрібний ключ до п'єс автора, свого ровесника Павла Ар'є. В його руках драматургія розкривається, набуває потужних форм і соціального значення. Сучасна, яскрава й оригінально відтворена тема звучить гостро й безапеляційно. Чим не матеріал для державних театрів? Однак, варто лише знову згадати минулорічну виставу й відчуття абсолютної самобутності «Слави героїв», будемо відверті, тьмяніє. Але ж і п’єса була написана раніше. Тому, якщо ви досі не бачили «Сталкерів» – почніть з вистави «Слава героям», але обов’язково подивіться обидві.