«Сніданок з ворогом»: дещо інше, ніж вистава^{26 июня 2014}

Текст: Анастасія Головненко

Фото: Женя Олійник

Дебютна вистава Антона Романова, молодого режисера з Криму, у Черкасах — подія очікувана й несподівана водночас. Справа в тому, що у це місто Антон переїхав нещодавно, і мав час на проведення усього 18 репетицій. Однак ані поверховою, ані «сирою», виставу назвати не можна. Навпаки: через переживання кримсько-донбаської ситуації «на власній шкурі», режисер поставив гранично чесний та живий спектакль.

В основі сюжету — дуже коротка абсурдна історія про війну. Солдати не хочуть воювати, ведуть дитячі розмови, стріляють навпомацки, снідають з батьками на полі бою, і беруть полонених, не тямлячи, як належить із ними поводитись.

Вистава Антона Романова замішана на небилиці: повторюючи оригінальний сюжет Аррабаля її доповнено сьогоднішніми східноукраїнськими воєнними подробицями, персонажами й характерами. Так, наприклад, матір головного героя (Світлана Москаленко) — це образ, позбавлений аррабалівського глуму — така собі пересічна українська жіночка, що знає усе про життя і війну. Цікаво, що головні ролі у виставі виконали учасники балету трупи черкаського театру Сергій Коваленко та Дмитро Потапчук. Дебютуючи у виставі Романова, актори перетворюються на тендітних солдатиків та наповнюють персонажів Аррабаля, чужих для нас за національністю, знайомими рисами «зелених чоловічків». Комедія абсурду перетворюється на болісну реальність із нерозв’язаним конфліктом, діалогами про безглуздість війни і смертей, які вона несе.

Змістова частина вистави базується не на оригінальній драматургії, а на стократних алюзіях: у мові, географії, піснях, натяках, кольорі солдатської форми — абсолютно усьому, що становить національне або політичне. «На руку» проекту грають і загальна колористика вистави, що поєднує сірі буденні кольори із кольором крові. Пластичне обрамлення вистави — танок дівчинки-медсестри з польового госпіталю з маріонетками символізує постійну присутність певної третьої сили, яка керує усім, що відбувається.

Навмисне до абсурду спримітийована гра акторів та режисура вистави, мінімалізована кількість декорацій та зображувальних елементів у виставі скоріше грає проти неї, аніж на користь. Однак відкриттям вистави є так званий її «четвертий» акт — фінал, до якого залучають глядача. Покладаючи квіти у пам’ять про загиблих у збройних конфліктах в останній сцені, актори спонукають його провести чітку лінію між виставою і життям: публіка залишає залу, занурена у власні думки. Не про побачене на сцені, а, скоріш, про пережите останнім часом. На уклін актори не повертаються.

Режисер присвятив виставу полоненим режисерам Олегу Сенцову та Павлу Юрову. І, якщо в цілому — найвиразнішим засобом вистави стає не драматургія чи гра акторів, і навіть не фінал. Важливість «Сніданку з ворогом» у тому, що постановка не потребує ані обґрунтування актуальності, ані пошуків підтектстів, ані пояснення режисерських рішень, ані критичного аналізу взагалі. Така вистава сталася, бо, можливо, більше не можна щоби її не було.