«Підірвані»: зло, яке ми побачили^{26 октября 2014}

Про те, як події останнього року перетворили п’єсу Сари Кейн з «провокаційної» на «актуальну»

Текст Жені Олійник

Фото Drama.UA

«Я вас проведу!» – волонтерка у футболці Drama.UA біжить від головного входу львівського Театру Лесі Українки кудись за ріг, і я – за нею. На афішах, що висять на паркані поруч, накреслено жирні чорні стрілки. За ними потрапляємо у підворіття, на виворіт театру. Тут в окремому приміщенні розташована камерна сцена. Тривалий час вона була закрита, а тепер це один із майданчиків Першої сцени сучасної драматургії – нового проекту Drama.UA. На початку жовтня її відкрила п’єса «Підірвані» британської драматургині Сари Кейн.

«У цій виставі є гучні звуки, нецензурна лексика і сцени насильства, в тому числі – сексуального. Будь ласка, не лякайтесь», – таке попередження чуємо перед початком. В оригіналі, звісно – ще й сцени канібалізму, але їх лише озвучують. «Ескіз вистави» – так організатори означили цю постановку. Але назвати її театралізованим читанням було б замало, це радше «лайт-версія» гіпотетичної вистави.

Дія «Підірваних» відбувається на тлі громадянської війни. У готельному номері опиняються журналіст середнього віку – гомофоб, антисеміт і мізантроп, який спеціалізується на таблоїдних історіях, та інфантильна дівчина-епілептичка. Їхні відсторонені діалоги перериваються лише судомними нападами та зґвалтуванням. Врешті, з’являється третій – солдат, – і усе повторюється, тільки міняється жертва. Огида, жах, біль ростуть і множаться, і коли суміш крові і бруду на сцені стає нестерпною, усе вибухає, і в постапокаліптичній тиші дощ крапає на спотворені тіла, а останні живі намагаються зігріти одне одного.

«Підірвані» – перша з п’яти п’єс Сари Кейн. Остання її робота, «Психоз 4.48», стала передсмертною запискою – закінчивши її, письменниця наклала на себе руки (начебто рівно о 4.48, перетворивши саме своє життя на сюжет). Тексти Кейн – це метафора божевілля, мерзенності й безвиході. Коли «Підірваних» вперше поставили у Лондоні в 1995-му, критики писали: «Це як опустити голову у відро з помиями». У п’єсі намагалися розгледіти паралелі з війною у Боснії, однак політизувати Кейн складно. Вона говорить про найтемніші глибини людської душі, про жорстокість, що циркулює поміж нас. «Наше ставлення до окремого зґвалтування в Англії спричиняє масові зґвалтування у Боснії і зумовлює наші очікування стосовно того, як чоловік має поводитися на війні», – коментувала сама Кейн.

Пояснювати актуальність п’єси в українському контексті не потрібно – Drama.UA позначила тему першого сезону Сцени сучасної драматургії вкрай лаконічно: «Війна». Але режисер Павло Ар’є, все ж, перейменував героїв на український лад і додав у текст епізодичні згадки про останні новини. Та й солдат у п’єсі, на відміну від інших героїв, показово говорить російською. Утім, персонажів не розділено по різні боки барикад. Навпаки, вони усі поєднані нестримною стихією зла. Ян (Олег Стефан) захлинається у своїй хтивості, бризкає роздратуванням і злістю від невдоволеного бажання. Солдат (Ярослав Федорчук) нагадує голодну тварину у своїй вседозволеності. Кейт (Анастасія Перець) відмічена бентежним зловісним знаком безумства. Усі вони – водночас жертви і злочинці.

Передати метафізику цього тексту – непросте завдання, однак актори впоралися із ним блискуче. Тандем Олега Стефана та Анастасії Перець цікавий ще й тому, що Анастасія – студентка актора. Павло Ар’є зізнається, що спершу вважав такий вибір жахливою помилкою, йому здавалося, що стосунки поваги будуть надто очевидними у виставі. Однак побоювання режисера виявилися марними. Власне, незважаючи на те, що всі жорсткі сцени з’являються лише у записі, а сама постановка фактично є читанням, «Підірвані» – це цілісна завершена робота.

«П’ять років тому цей текст був примхою Заходу, – пригадує Олег Стефан. Саме тоді на Drama.UA вперше читали «Підірваних». – А тепер він став про нас. Раніше я не бачив у ньому людину, бачив лише купу провокацій». Подібні речі каже Павло Ар’є: «Нам закидали, що таке хочуть дивитись лише знуджені європейці». То чому ж маніакально-депресивні марення Сари Кейн раптом набули для нас значення?

Справа не лише у кодовому слові «війна». Війна – це реквізит: камуфляжний одяг, пластмасова гвинтівка. Справжня бійня відбувається усередині героїв і проектується назовні. Глядач не знає причин і може лише сприймати їхню внутрішню чорноту як даність, що запускає дію у сценах. Щоб сприйняти це, треба стати її свідком. Ми стали.

Події останнього року спершу принесли українцям ейфорію довіри та єднання – хай навіть у горі за загиблими. Але після кількох місяців війни на Донбасі настрої змінились на протилежні. Ми наважились на незручні питання: як далі жити із ними – із іншими нами? Як далі бути одним суспільством із тими, хто підтримує шизофренічне ірраціональне зло, яке (так ми думали раніше!) не має до нас жодного стосунку? Чому ми не зробили нічого, щоб запобігти катастрофі, і що це говорить про нас самих?

Ця вистава не має паралелей з війною на Сході, окрім текстуальних. Але п’єса говорить з нами мовою, яку довелось вивчити. Крізь кліше «епатажний» або «провокаційний» ми нарешті можемо прочитати інші речі – тепер зробити це дозволяє досвід.

«Підірвані» – річ про зло, яке насправді в кожному. За останній рік ми дуже добре навчились бачити зло. І яким би болючим не був цей досвід, він потрібний. Адже боротися із темрявою можна, лише усвідомивши її.