«Підірвані»: зло, яке ми побачили26 октября 2014
Про те, як події останнього року перетворили п’єсу Сари Кейн з «провокаційної» на «актуальну»
Текст Жені Олійник
Фото Drama.UA
«Я вас проведу!» – волонтерка у футболці Drama.UA біжить від головного входу львівського Театру Лесі Українки кудись за ріг, і я – за нею. На афішах, що висять на паркані поруч, накреслено жирні чорні стрілки. За ними потрапляємо у підворіття, на виворіт театру. Тут в окремому приміщенні розташована камерна сцена. Тривалий час вона була закрита, а тепер це один із майданчиків Першої сцени сучасної драматургії – нового проекту Drama.UA. На початку жовтня її відкрила п’єса «Підірвані» британської драматургині Сари Кейн.
«У цій виставі є гучні звуки, нецензурна лексика і сцени насильства, в тому числі – сексуального. Будь ласка, не лякайтесь», – таке попередження чуємо перед початком. В оригіналі, звісно – ще й сцени канібалізму, але їх лише озвучують. «Ескіз вистави» – так організатори означили цю постановку. Але назвати її театралізованим читанням було б замало, це радше «лайт-версія» гіпотетичної вистави.
Дія «Підірваних» відбувається на тлі громадянської війни. У готельному номері опиняються журналіст середнього віку – гомофоб, антисеміт і мізантроп, який спеціалізується на таблоїдних історіях, та інфантильна дівчина-епілептичка. Їхні відсторонені діалоги перериваються лише судомними нападами та зґвалтуванням. Врешті, з’являється третій – солдат, – і усе повторюється, тільки міняється жертва. Огида, жах, біль ростуть і множаться, і коли суміш крові і бруду на сцені стає нестерпною, усе вибухає, і в постапокаліптичній тиші дощ крапає на спотворені тіла, а останні живі намагаються зігріти одне одного.
«Підірвані» – перша з п’яти п’єс Сари Кейн. Остання її робота, «Психоз 4.48», стала передсмертною запискою – закінчивши її, письменниця наклала на себе руки (начебто рівно о 4.48, перетворивши саме своє життя на сюжет). Тексти Кейн – це метафора божевілля, мерзенності й безвиході. Коли «Підірваних» вперше поставили у Лондоні в 1995-му, критики писали: «Це як опустити голову у відро з помиями». У п’єсі намагалися розгледіти паралелі з війною у Боснії, однак політизувати Кейн складно. Вона говорить про найтемніші глибини людської душі, про жорстокість, що циркулює поміж нас. «Наше ставлення до окремого зґвалтування в Англії спричиняє масові зґвалтування у Боснії і зумовлює наші очікування стосовно того, як чоловік має поводитися на війні», – коментувала сама Кейн.
Пояснювати актуальність п’єси в українському контексті не потрібно – Drama.UA позначила тему першого сезону Сцени сучасної драматургії вкрай лаконічно: «Війна». Але режисер Павло Ар’є, все ж, перейменував героїв на український лад і додав у текст епізодичні згадки про останні новини. Та й солдат у п’єсі, на відміну від інших героїв, показово говорить російською.Утім, персонажів не розділено по різні боки барикад. Навпаки, вони усі поєднані нестримною стихією зла. Ян (Олег Стефан) захлинається у своїй хтивості, бризкає роздратуванням і злістю від невдоволеного бажання. Солдат (Ярослав Федорчук) нагадує голодну тварину у своїй вседозволеності. Кейт (Анастасія Перець) відмічена бентежним зловісним знаком безумства. Усі вони – водночас жертви і злочинці.
Передати метафізику цього тексту – непросте завдання, однак актори впоралися із ним блискуче. Тандем Олега Стефана та Анастасії Перець цікавий ще й тому, що Анастасія – студентка актора. Павло Ар’є зізнається, що спершу вважав такий вибір жахливою помилкою, йому здавалося, що стосунки поваги будуть надто очевидними у виставі. Однак побоювання режисера виявилися марними. Власне, незважаючи на те, що всі жорсткі сцени з’являються лише у записі, а сама постановка фактично є читанням, «Підірвані» – це цілісна завершена робота.
«П’ять років тому цей текст був примхою Заходу, – пригадує Олег Стефан. Саме тоді на Drama.UA вперше читали «Підірваних». – А тепер він став про нас. Раніше я не бачив у ньому людину, бачив лише купу провокацій». Подібні речі каже Павло Ар’є: «Нам закидали, що таке хочуть дивитись лише знуджені європейці». То чому ж маніакально-депресивні марення Сари Кейн раптом набули для нас значення?
Справа не лише у кодовому слові «війна». Війна – це реквізит: камуфляжний одяг, пластмасова гвинтівка. Справжня бійня відбувається усередині героїв і проектується назовні. Глядач не знає причин і може лише сприймати їхню внутрішню чорноту як даність, що запускає дію у сценах. Щоб сприйняти це, треба стати її свідком. Ми стали.
Події останнього року спершу принесли українцям ейфорію довіри та єднання – хай навіть у горі за загиблими. Але після кількох місяців війни на Донбасі настрої змінились на протилежні. Ми наважились на незручні питання: як далі жити ізними– із іншими нами? Як далі бути одним суспільством із тими, хто підтримує шизофренічне ірраціональне зло, яке (так ми думали раніше!) не має до нас жодного стосунку? Чому ми не зробили нічого, щоб запобігти катастрофі, і що це говорить про нас самих?
Ця вистава не має паралелей з війною на Сході, окрім текстуальних. Але п’єса говорить з нами мовою, яку довелось вивчити. Крізь кліше «епатажний» або «провокаційний» ми нарешті можемо прочитати інші речі – тепер зробити це дозволяє досвід.
«Підірвані» – річ про зло, яке насправді в кожному. За останній рік ми дуже добре навчились бачити зло. І яким би болючим не був цей досвід, він потрібний. Адже боротися із темрявою можна, лише усвідомивши її.
ХХ століття в театральному контексті пройшло під гаслом звільнення від «гніту драматурга», від букви і духу п’єси, — це епоха остаточного формування і становлення професії режисера. У ХХІ столітті стало зрозуміло, що яким би методом, технікою чи школою не володів режисер, цього замало без якісної драматургії. І нині в світі відбувається бум драматургії, переважно штучний, спровокований нестачею постановочних текстів і режисерським запитом на нову драму. Найбільш театральні Європа і Росія конвеєром продукують драматургічні твори, що випробовуються на сцені і одразу ж зникають, не затримуючись ніде надовго
Новая премьера в Молодом театре приятно удивила: впервые за долгое время международный проект не выглядит плановой третьесортной отмашкой какого-нибудь культурного центра или посольства, а является качественным, актуальным и колоритным продуктом.
Спектакль, поставленный венгерским режиссером Бэла Мэро по классике венгерской драматургии 60-х годов пьесе «Семья Тотов» Иштвона Эркэня, получился насыщенным, многообразным, ярким и смешным. Со времен «Четвертой сестры» — это лучшее, что было на сцене Молодого театра.
В канун Нового года в центре современного искусства им. Леся Курбаса в Киеве сыграли довольно интересную и неожиданную премьеру. И хотя воплощение на киевской сцене двух культовых женских фигур периода Третьего Рейха и Второй мировой ничего не предвещало, возможно, именно такое неожиданное появление «Марлени» ─ расшифровывающееся как Марлен Дитрих и Лени Рифеншталь ─ привлекло к центру Леся Курбаса театральную общественность, отвоевав ее у предпраздничной суеты
Лаборатория Дмитрия Крымова одна из нескольких коллективов-лабораторий, которые режиссер Анатолий Васильев поселил под одной крышей в бывшем своем театре на Сретенке, названном «Школой драматического искусства». Когда года три назад Анатолий Васильев позвал Дмитрия Крымова с его студентами под крыло «ШДИ», Крымов уже возобновил свои театральные опыты показом спектакля «Недосказки». Труппа Крымова не знает художественных границ: как художники они создают красивый визуальный мир декораций, вовлекая в игру предметность и оживляя ее, как актеры они играют, танцуют и поют
Сегодня можно сказать, что Дмитрий Богомазов и его театр «Вільна сцена» вошли в череду самоповторений, жаль, что этот театр попал в ловушку безыдейности, не достигнув, своего пика. Это проблема не только Киева, и не только театра, экономический кризис, который повлек за собой идейный застой, не случайно назвали цивилизационным, в результате него — штиль и затишье отчетливо иллюстрирует нам киноиндустрия, визуальное искусство и литература. Понятно, что ребята из «Вільной сцены» скованы, кроме всеобщего кризиса, еще и камерным помещением, но «Крысолов» — их последняя премьера — оказался довольно блеклой копией предыдущих камерных спектаклей Д. Богомазова.
Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка Родители: редакция Teatre Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк Полный возраст: шесть лет Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский) Характер: Любвеобилен, простоват, радушен Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед
Пока еще
Не написал ни одного критического материала
Уже
Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)
Терялся в подземке Москвы
Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами
Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах
Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)
Однажды
Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву
В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»
Стал киевским буддистом
Из одного редакционного диалога
Редактор (строго): чей этот паршивый материал? Марыся (хитро кивая на Нафаню): его Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов? Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке