Андрій Жолдак. Митець без держави^{16 мая 2008}

Розмовляла Марися Нікітюк

Фотографувала Ольга Закревська

Трагедія як спосіб «пробити» глядача

Зранку я люблю записувати в щоденник свіжі думки, тим паче, що зараз я готую книжку з теорії, яка називається «Як убити поганого актора», — праця, що виросла з мого однойменного семінару. Саме в щоденнику я почав описувати ті теми, які мене хвилюють. Сьогодні це — трагедія: що таке трагедія в театрі, літературі, мистецтві і в житті, і якими засобами можна доносити її до глядача. Є такий відомий італійський режисер Ромео Кастелуччі, він теж дотримується думки, що світові зараз потрібна трагедія — у нього взагалі є цілий цикл вистав по столицях Європи, який так і називається «Трагедія, яка породжує сама себе». Кастелуччі вважає, що достукатися до глядача можна лише через потужний жах, а німецький режисер-радикал Франк Касторф робить це через пристрасть. Коли є пристрасть, актори більше не грають, а горять, знаходяться в іншій, вищій енергетичній системі, і цим вони наносять дискомфорт глядачу.

Мене також цікавлять стосунки: брат — сестра, жінка — чоловік, брат — і брат, убивство, секс, інцест, але все через призму трагедії. Трагедія завжди брала високі теми. Раніше все відбувалося по-чехівськи, поки люди приязно пили каву і розмовляли ні про що, в головах у них розривалися світи — саме про це Бергман знімав своє кіно. Ми гинули від того, що нема любові, вся трагедія минулих років якраз і полягала в цьому замовчуванні життєво-необхідного. Сьогодні мистецтво 21 ст. вважає що треба чесно класти карти на стіл і чесно все казати. А український театр оминає теми, котрі цікавлять і бентежать людей сьогодні.

«У вересні я їду до Токіо викладати молодим японським режисерами на запрошення Асоціації режисерів Японії»

Тема — не п’єса

Я мислю темами, а не п’єсами. Зараз, наприклад, в Австрії скандал: батько ґвалтував дочку, прожив з нею 24 роки в підвалі. Це тема, і я вже під неї шукаю в світовій драматургії те, що мені підходить. Режисер на Заході не прив’язується до драматургії, є романи, новели, філософські трактати. Весь театр пішов далеко вперед, п’єса — це 19 ст., період моїх предків Тобілевичів. Західний театр сьогодні існує в системі хорошого кінематографу. В плані драматургії, ритму, гри, принципу монтажу, медіа-арту постановки схожі на хороші фільми, тих же Лінча, Тарантіно чи братів Коенів.

Метод і репетиції

Я готуюся тотально. В голові у мене до початку репетиції практично є розкадровки, я знаю про спектакль все, хоча можу собі дозволити прийти і зробити вигляд, що імпровізую. Кожна репетиція, як футбольний матч, — мистецтво тактики і стратегії. Наприклад зараз я репетирував в Москві з Іриною Алфьоровою, Альбертом Філозовим, Лєною Корєнєвою — це актори старої школи психологічного театру, і мені доводиться їх обманювати: грати з ними в гру «розбір матеріалу», щоб вони мене зрозуміли. З німцями і зі своїми харківськими акторами я так не роблю — все з ходу. Це інша тактика, інша театральна школа. Коли режисери калібру Пітера Штайна приходять репетирувати — у них вже все готово по декораціям і акторам, бо продюсери все готують так, як ті хочуть. І режисер з ходу каже: «Пішла — відкрила двері — текст». Це як пінг-понг. І кожен талановитий актор хоче такої репетиції, бо так проявляється талант, а чим актор гірше, тим більше у нього несвоєчасних питань: а що я тут роблю, а навіщо, а поясніть. Тоді репетиція перетворюється на філософський вечір. А щоб зробити роботу над помилками, всі мої репетиції знімаються асистентами на дві-три камери, і на наступний день ми з командою за чаєм все розбираємо.

Історія з харківськими акторами страшна не тим, що розірвали контракт між мною і театром, а тим, що припинився культурний процес. Адже ті три роки, що ми працювали в театрі ім. Шевченка були роками притирання, дослідження один одного, тепер ми могли б творити чудеса.

Культурний процес, який стоврював Андрій Жолдак, було припинено. Тепер він приїжджає «в гості»

Впливи

Анатолій Васильєв назвав мене «не своїм» учнем, який не намагається повторювати і наслідувати його манеру. Що це значить? Клім, Борис Юхананов вчилися у Васильєва по повній програмі 5, 6, 10 років, а я — лише два з п’яти. Це дуже мало, Васильєв лише встиг зняти з мене, як з каструлі, кришку. І я, наче людина, що потрапила в потяг і одразу вистрибнула з нього. Потім я потрапив до Кшиштофа Зануссі, і також величезний вплив на мене справила естетика Параджанова. Від Васильєва я взяв певні токи, секрети, так би мовити. До того ж я був на курсі відстаючим студентом, всі були успішними, а я, як гидке каченя, нічого не розумів.

Метод шоку

Треба розуміти, що сьогодні глядач, особливо західний глядач, існує в пластиковому, комфортному світі, якість життя настільки висока в усьому, що люди постійно існують наче під лампою, яка їх зігріває. Тому у них і популярний жорсткий радикальний театр. Я буквально три дні тому побував на прем’єрі в«Дойче опері» одного з найскандальніших режисерів Німеччини Шлігензіфа— його дуже люблять. Навіть я, подивившись його оперу, злякався — така шокуюча річ. «Дойче опера» — це величезний національний театр, він зробив в ньому дві інсталяції і показував три години відео паралельно співам, але він страшні речі робить: спалює, вішає людей. На постановці присутня обізнана інтелігентна дорога публіка — квитки по 70–100 євро — і вони були в захваті від тих шокуючих картинок. Подібний метод шоку використовується, щоб достукатися до глядача.

Але чи не з’являється звикання до такої «жесті»?

Звикання не буде. Це просто форма сучасного мистецтва така. В Україні, як і в усьому світі, користуються найновішими технологіями, намагаються їздити на останніх моделях машин, то чому ж ігнорують останні досягнення в мистецтві, воно ж зараз розвивається з тою ж швидкістю, що і нанотехнології. Мистецтво на Заході пішло далеко вперед, лишаючи Україну плентатися ззаду. І публіка сприймає таке мистецтво, їй просто треба його показувати…

Але наш театр теж виховав собі свою публіку, яка окрім нього нічого не бачила та й не хоче…

Я переконаний, що якщо зараз привезти Касторфа в «Оперний театр» чи в театр ім. Франка, дати за місяць інформацію про нього в усі ЗМІ, а потім показати його інший спектакль через півроку, всі будуть у захваті, і будуть повні зали. Більше того, в Україні побачать, яким буває театр, як можуть грати актори, скільки існує кайфу, світла, провокації, сексу, інтелектуальних текстів на противагу тому засипанню і болоту, що є в Україні. Це наша проблема — ми нічого не бачимо.

З одного боку до України всі дуже добре ставляться, хочуть, аби вона відкрилася, а з іншого боку вона інтелектуально забарикадувалася й опирається. Я вважаю, це відбувається через тих, хто при владі. Всі вони мають важелі впливу, і ніхто ними не користується в потрібному руслі, ніхто не проводить інтелектуальних реформ. Мій прогноз такий, що наша молодь буде виживати по одному, хто встигне парашутуватися з літака, який зветься Україна, той і виживе. Когось занесе на територію Польщі, когось Росії, хтось тут може вискочить на дерево, але його співвітчизники швидко зіб’ють, бо ми — країна заздрісних комашок. У німців якщо ти робиш проект, який хоч трошки виділяється з поміж інших, за тобою вже біжать дати тобі другий. Тут же, скільки я себе пам’ятаю, було так, що ти робиш цікавий проект, і після цього тобі закриваються всі двері.

Чому не розвивається сучасний театр?

Питання чому це так, дуже просте, давай чесно. Ось уявімо, що ти молодий режисер, а я директор великого театру Києва, Харкова чи Львова. Ти приносиш свій проект, я його розглядаю і кажу, що це все дуже добре, але приходь через рік і спускаю все по гальмах. У такий спосіб я не даю пройти молодим прогресивним режисерам в державні театри. В Україні сорок великих державних театрів, ледь не в кожному місті є свій. Театр в Запоріжжі — фільм жахів, а в Одесі, Херсоні, і все це театри!

Прогресивна молодь зараз ігнорує державні театри….

І це проблема нашої держави, а найбільше проблема її громадян. Фактично зараз я знаходжусь в культурній еміграції, екзилії, але, слава богу, маю змогу працювати за кордоном. Буквально тиждень тому я підписав контракт на два роки — ставитиму в 2010 і 2011 в Німеччині, в Ессені два великих проекти. У Фінляндії в 2009 ставитиму «Анну Кареніну», в Москві вийде за місяць мій «Психо» за Хічкоком. Виходить, мене запрошує чотири різні країни, а з України нічого…. хоча я дуже хочу ставити в Києві…

А чому не ставите? Вас не пускають на свої сцени українські театри чи просто не запрошують?

Як це відбувається на Заході: я показую виставу на фестивалі, наприклад «Кармен. Ісход» на «Золотій масці» в Москві в серії Russian case — для іноземців найкращі російські постановки. Її можуть побачити продюсери з усього світу, потім мені дзвонить з британської Шекспірівської Королівської компанії продюсер і пропонує проект. А в Україні всі мають мої контакти, знають як мене знайти, що я роблю, і ніхто нічого не пропонує. Чому мене сюди кличе Влад Троїцький наГогольFest через ЮНЕСКО? Ні, те, щоТроїцький мене запросив, це прекрасно, просто треба розуміти, що нашій державі на культуру плювати, і Троїцький робить те, що мали б робити в Міністерстві культури. Ми відстала країна, наче якась Нігерія чи Кенія. Розвинуті країни вкладають державні кошти в свою культуру, Німецький театр майже весь фінансується державою. Гамбурзький театр має 85 млн. євро щорік, але його продюсери вишуковують весь час талановитих режисерів, акторів, драматургів, котрі могли би підняти конкурентну спроможність театру.

«Британія знущалася над Ірландією 600 років, Кромвель влаштовував голод, репресії. Схоже на нашу історію. Але ірландці завели собі державу і он як піднялися»

В Україні ми витрачаємо мільярди гривень на державні театри, які нікого не кличуть, нікого не шукають, не роблять оригінальних проектів, фотовиставок, інсталяцій, взагалі нічим не цікавляться. Щоб зараз, наприклад, в Львівському національному театрі ім. Заньковецької його художній керівник Федір Стригун зробив фотовиставку чи зорганізував показ артхаузного кіно, щоб в театр пішла молодь і забурлила культурна ситуація — та ніколи цього не буде.

Це говорить про те, що державні гроші йдуть керівникам театрів, а там сидять бездарні люди, котрі ділять ці гроші, або просто роблять якесь фуфло, на ті податки, що ви платите, а молодь не ходить і взагалі відвертається від театру. Виходить що в Україні росте покоління, котре випадає з цілого пласту мистецтва, займаючись кіно, читаючи літературу, воно не поважає театр. Ось в чому проблема.

Троїцькому і не снилися такі бюджети, які мають театри Франко, Лесі Українки, Оперний, Львівський національний. Зараз в Харківському національному театрі по 2 тисячі гривень зарплати у техніків, акторів, звісно, це не те, щоб дуже багато, але в театрі сто чоловік, які, до речі, в такій кількості і не потрібні. І ось ці гроші щомісяця капають — набігають грандіозні суми, а заради чого, що на них ставиться?!

Художник без держави

Чи можна творити в обхід цієї ситуації? Можна, мабуть, ну я і ще кілька чоловік, пішли з України. Але піти з України теж складно. Піти в іншу державу і працювати там за професією режисера, а не в ресторані Макдональдз, або в піцерії, як багато з українців робить, дуже складно. Бути в іншій державі конкурентоспроможним по спеціальності — означає виштовхувати з артринку країни якогось її митця.

Є інший варіант, припустімо, мене запрошують англійці, у них є гроші на постановку одного найкращого режисера Східної Європи і, запросивши мене, вони вже не запросять румуна, болгарина чи поляка. А вони Євросоюз, розумієш, хиткість положення митця без держави? Це колосальна конкуренція, це ви тут в Україні нічого цього не знаєте. Про це треба говорити. Виїжджають найсильніші і там ламаються, нічого з себе не представляючи.

«Можливо, я приїду на замовлення німців у вересні ставити в Києві „Войцека“ до „Днів німецької культури в України“, якщо замовники знайдуть фінансування, бо я роблю дорогий театральний продукт»

Жук-негатив

Я про це казав Юрію Андруховичу, а він мені відповів: «А що у нас поганого?» Ми хотіли з ним кіно зробити за його романом «Перверзія», але він не забажав показувати реально страшну ситуацію України, бо як на нього у нас все непогано.

Мені самому пропонували гроші на позитивний проект про Україну, але я не бачу того позитиву. Це як в СРСР під час голоду і розрухи показували комедію «Веселі хлопці», де все було прекрасно, і всі були ситі. Хай хто хоче створює позитив, а я жук-негатив, який їсть кору дерева, щоб відпало сухе гілля, і пішли молоді пагінці.

Мистецтво повинно або робити комедію і веселити, як проститутка вдовольняючи всі забаганки глядача. Або мистецтво — це боксер, який приходить і б’є тебе, аж поки ти не починаєш замислюватися, чи так ти живеш, чи так любиш, чи в тій країні? А ми бідна нація і тішимося з того, я навіть не знаю, які тут страшні вистави треба ставити…

«Касторф місяць тому зробив прем’єру за книжкою Лімонова Fuck America, я її теж колись мріяв поставити. Книжка геніальна, революційна. Уявляєш, щоб зараз в Україні, в національному театрі у Рєзніковича чи Ступки вийшла вистава з назвою Fuck America, або Fuck Russia?»