Театр соціального дослідження і терапії^{03 июня 2016}

Текст Анастасії Головненко

Фото з архівів «Театру Переселенця», «Дикого театру», театру ім. Івана Франко та «PostPlayТеатру

Обираючи тему для кожного театрознавчого тексту, завжди шукаєш те, що цікаво особисто тобі й що править за найприкметніше, діагностичне й знакове у сучасному мистецтві. У якийсь момент стає зрозумілим, що ці речі співпали. Звідси й починається робота. Я намагалася зробити добірку нових київських театрів, поговорити про ініціативи, які діють впродовж останніх кількох років. Перш за все — у середовищі малих театральних закладів, не пов’язаних з діяльністю великих і державних театрів — лабораторій, студій і проектів.

Усі вони створені (або реформовані) на хвилі сильного прагнення театральної реформи і розширення мапи сучасних театральних форм. Частина з них присвячена молодій режисурі або сучасній українській драматургії, новим театральним формам, інші — соціальному і політичному мистецтву, його терапевтичній і пізнавальній функціям. В репертурах таких театрів зустрічаємо приклади соціального театру у різних жанрах і формах. Однак, спочатку варто трохи пояснити, що ж таке соціальний театр, принаймні, у цьому окремому дослідженні. І як він співвідноситься з уже відомими поняттями про політичний і документальний театр.

Відомому поету, драматургу й історику українського театру й драматургії Якову Мамонтову належить теза про те, що «політичний театр розглядає мистецтво не як мету, а як засіб соціальної боротьби». Сучасний російський критик і театрознавець Павло Руднєв визначає політичний театр як «вистави, які пробуджують громадянську свідомість, мають громадянське звучання». Ніколай Халєзін — драматург, режисер і засновник білоруського «Вільного театру» — відмовляється від терміну «політичний театр», замінюючи його «актуальним». Він говорить, що це театр «який в змозі рефлексувати й резонувати в полі соціуму».

Автори й засновники «Театру Переселенця»

Політичним театром займалися Бертольд Брехт, Ервін Піскатор, Всеволод Мейєрхольд, в Україні його ознаки знаходять у деяких виставах Леся Курбаса та Василя Василька. Сучасний історик українського театру Наталя Єрмакова, наприклад, переконана, що усі вистави Василька мають політичний підтекст. Розглянувши деякі приклади, розуміємо, що політичний театр завжди відверто опозиційний до дійсної влади, завжди підіймає найгостріші соціально-політичні питання, безапеляційно вказує на винних, використовує прямі промови й заклики. Такому виду театру характерні персонажі-маски, агітаційність, часто — плакатність та ознаки театру площі. Майя Мамаладзе (Москва-Тбілісі) — сучасний критик і перекладач — пропонує розрізняти три іпостасі політичного театру. Перший — що підтримує діючу владу — театр «пропагандистського мейнстріму». Другий — що займає відверто опозиційну позицію стосовно офіційної, показує реальний стан речей, такий театр Мамаладце називає найцікавішим і найрізноманітнішим. І третій — найпопулярніший — коли в класичній п єсі режисер знаходить або створює відверті сучасні, у тому числі, політичні, алюзії. Такий театр, «відштовхуючись від політики, доходить до соціально-філософських та гуманістичних узагальнень». Тепер поміркуємо чи стане сьогоднішня постановка Брехтівської «Матінки Кураж» або Маяковської Містерії-Буфф політичним театром за визначенням, якщо в цій постановці не з’являться сучасні герої, обставини і відвертий, відповідний ситуації «тут і зараз», артикульований політичний заклик?

В фойе «PostPlayТеатру»

Не існує точного визначення поняття «соціальний театр», більш того, сам термін є вимушеним і штучним. Адже увесь театр за замовчуванням є соціальним. Однак, аби пояснити, що далі за текстом розумітиметься під цією назвою, спробую сформулювати певні рамки. Соціальний театр завжди відбувається в тій точці, де з гострою і актуальною проблемою стикається окрема людина. Найважливіший фактор — С.Т. завжди гранично актуальний. Вистави такого формату часто не «переживають» і 1–2 сезонів, що зумовлено частими змінами пріоритетів, поточних проблем і настроїв громадян. Театр, який тут ми називатимемо соціальним, не займається інтерпретацією класики, не працює з драматургією як п’єсою. Драматургічним матеріалом для постановок тут слугують свідчення очевидців, новини, офіційні повідомлення, записи з соціальних мереж або квінтесенції найгостріших проблем. Найчастіше такий С.Т. є документальним. Актуальні теми, які підіймаються ним, завжди взяті з життя певних соціальних груп або окремих осіб. Мова й зображальні засоби С. Т. відповідають реальності, у якій живуть його герої. Пропоную поки що зупинитися на таких положення стосовно цього маркеру, хоча це визначення й не прагне стати академічним.

Документальний театр, який в останні роки набуває розвитку в Україні, не може бути порівняним з політичним або соціальним. У той час, коли останні два — види театрального продукту, документальний театр — лише метод його створення. Відомо, що користуючись ним режисерам вдається створювати вистави у різних жанрах — від стенд-апу до повноцінної драматичної вистави. Тепер, озброєні термінологією, ми можемо перейти до прикладів, які я розкриваю в порядку хронологічного розвитку.

Осередки соціального

Суспільно-політичні зрушення, названі істориками «Революцією гідності» звісно, не відкрили в Києві когорти нових театрів. Однак, «майдан», анексія Кримського півострова і, врешті, війна — стали тими чинниками, які призвели до появи критичної маси молодих митців. Надія на можливість впливу на українське мистецтво (і життя) пожвавила процес написання драматургами актуальних текстів, загострила прагнення молодих режисерів займатися сучасним театром. Вже під час подій «Євромайдану» у Києві рух режисерів, акторів і драматургів «Українська нова драма» починає збір матеріалів для проекту. Ще через півроку світ побачить документальна вистава «Кордони і відстані» (про Крим), згодом — монодрама «Ато: інтерв’ю з військовим психологом».

Перше читання матеріалу «Щоденники майдану» в Херсоні

Власне, зміни розпочалися ще наприкінці літа 2013 року, коли 28-річного режисера Стаса Жиркова за результатами конкурсу призначають на посаду художнього керівника театру «Золоті ворота». Режисер одразу протиставляє свою «програму» існуючому театральному ладу, називаючи свій театр лабораторією, в якій плануються постановки молодих режисерів і сучасної драматургії. Слоганом «Театр, а не музей» молода команда художнього керівника Жиркова постулює майбутній маніфест театру. За кілька років у цих стінах кристалізується стиль самого режисера, і відбудеться низка прем’єр за участі його студентів та початківців.

Під час подій на Євромайдані в Україну приїздить соціальний проект «Театр для діалогу / Theatre for Dialogue». Це європейська організація, яка займається з глядачем рефлексіями й терапією з приводу гострих соціальних проблем. Працює «театр» (тут в лапках) за системою ігор, вправ і технік для створення діалогу — звідси й назва. Це інтерактивна форма театру, яку, власне, засновано на співучасті глядачів. Учасникам із зали пропонується в безпечному просторі театру знайти різного роду можливості, які пізніше можуть бути використані ними у реальному житті. Кілька таких зустрічей європейські професійні режисери провели в Києві прямо на території масових протестів — в приміщенні Українського дому — у лютому 2014 року. Однак існування такого театру не передбачає стаціонарності — він виникає там, де зосереджується група населення з однієї соціальною проблемою, що й формує цю групу. На «майдані» така група була, а з моментом його завершення, роботу театру на території України було припинено.

«Театр для діалогу / Theatre for Dialogue» в Києві

До категорії соціального театру правильно віднести й деякі вистави «Української нової драми. Вже згаданий проект «Щоденники майдану» за 10 місяців після початку революції перетворився на повнометражну драматичну виставу, яка посіла місце в репертуарі Театру ім. І. Франка. Занурений у особисті переживання учасників подій Євромайдану, матеріал, за який береться режисер Андрій Май, про людяність і гуманізм, про справедливість, особисте місце і завдання для кожного. Актори «Щоденників» не мають потреби створювати образи і характери персонажів — вони портретують живих людей у момент зустрічі з ними за відеозаписами. Це не повний образ людини, лише частковий — образ свідка. За схожим принципом вибудовує А. Май і дві свої наступні моновистави — «Кордони і відстані» і «ато: інтерв’ю з військовим психологом» (той самий 2014 рік). Триптих, що утворюється, об’єднаний завданням режисера розібратися «собі» у тому, що відбувається. Через це, вистави отримують соціальне значення, і за рахунок розкриття рефлексій людини на соціальні події, стають психологічноми, і навіть філософськими.

Сцена з вистави «Щоденники майдану»

Остання з робіт «Української нової драми», теж зрежисована Андрієм Май — постдраматична вистава «Любов/Секс» — у чистому вигляді інтерактивний соціальний проект. Вистава складається з монологів акторів (і їхнього ж авторства) і власних монологів глядачів. Останні залучаються до вистави поступово, доки актор зовсім не залишає «сценічний простір». Окрім теми-сюжету — публічного оголення душі й тіла та відвертої розмови «про це», вистава має ще й суто театральну тему — закінчення театру. Найсміливіший глядач займає місце актора й починає розказувати свою історію кохання. Тут закінчуються персонажі і гра, а починається безпосередня взаємодія глядача з темою і матеріалом. Починається його власна, автентична розповідь «про це». Така вистава оголяє свідомість глядачів, вона апелює до особистого, створює простір, у якому актором і персонажем може стати кожен у залі. Звісно, це — провокація. І глядачами, які прийшли в академічний театр вона була сприйнята неоднозначно. Тим, хто розраховував на «театр» — душевний стриптиз, запропонований Андрієм Май, виявився не до смаку. Більш того, третина зали, не дочекавшись фіналу зі скандалом кинулась вимагати повернення грошей за квитки.

Після вистави «Любов/Секс»

Ще одна з ідеологів «Української нової драми», драматург Наталя Ворожбит також перейнялася явищем «нашого» соціального театру і вивченням його можливостей. Разом з драматургом Максимом Курочкіним, німецьким режисером, одним із засновників московського Театру.DOC Георгом Жено та військовим психологом Олексієм Карачинським, вони створюють найпомітніший, як на мене, феномен сучасного театру в Києві. Це «Театр Переселенця». Покликаний працювати зі складною соціальною групою — людьми, які втратили своє житло й пережили війну, «Театр Переселенця» прагне дати можливість бути почутими тим, хто щодня має доводити своє право на життя. Головним театральним засобом автори обирають саму реальність — як єдиний можливий спосіб її зображення.

Робота починається навесні 2015 року з проекту, «Де схід?», який вперше був презентований у Львові в рамках форуму «ДонКульт», а вже восени того ж року з’являється постійне приміщення. Найвідомішим на сьогодні став спектакль «Миколаївка». Це приклад свідоцького театру, в якому діти розповідають про 4 дні війни, які вони бачили. Драматургічний матеріал до проекту (як і до інших) принципово не записується й не обробляється у вигляд єдиної п єси. Наталя Ворожбит в одному з своїх останніх інтерв’ю розповідає: «Ми забороняємо записувати свої тексти навіть людям, які їх будуть розказувати на сцені, тому що вони знають суть на противагу актору, який повинен вивчити текст. Ми просто домовляємось: „Ти розповідаєш цей момент, цей момент і цей момент. А як розповідаєш — у цьому ти абсолютно вільний". Наразі проект „Миколаївка" завершився, і покази більше не відбуваються — діти повернулися до школи й готуються до випускних іспитів.

В «Театрі Переселенця»

Ще одна з провідних вистав театру — «Товар». Документальний проект Аліка Сардаряна — молодого хлопця без медичної освіти, який потрапляє на війну у якості санітара медичної роти. Його головний посил — розказати про справжні смерті на війні, «не геройські, не під кіномузику і викрики „Слава Україні". Матеріалами для вистави слугують спогади й історії про пережите самим автором — у вигляді монологів, його власних фото, аудіо- та відеозаписів. Вистава-соціальний акт наперекір усім законам сучасного театру має позитивний фінал. Актор-свідок у фінальній сцені розказує про те, як солдат, потрапляючи у нелюдські умови, попри все старається залишитися людиною. Тут головним рушієм історії, яка складається з уламків спогадів Аліка Сардаряна, стають його рефлексії та відчуття необхідності ними ділитися.

Олексій Карачинський — психолог, який супроводжує створення усіх проектів «Театру Переселенця» — наголошує на тому, що головне в театрі відбувається на репетиціях. Це процеси вивільнення травм і перетворення їх на сильний досвід. В першу чергу, такий театр необхідний його учасникам, а глядач розглядається ними як свідок, потрібний для справжнього проживання подій, про які йдеться: знов і знов, допоки процес психологічного «звільнення» не відбудеться. Задача організаторів за таких умов — у перетворенні вивільнених травм на позитивний досвід. Мета театру — вивчення людини й допомога їй.

Із вистави «Товар» «Театру Переселенця»

Історія ще одного невеликого — «PostPlayТеатру» також починається задовго до появи його приміщення. Нев’їздні на батьківщину кримчани, режисер Антон Романов і акторка й режисер Галина Джикаєва — давно прагнули створити альтернативний театральний центр. Разом з драматургами Деном і Яною Гуменними, ще до PostPlay, — вони створили кілька проектів, а вже в грудні 2015 року власним коштом відремонтували заводське приміщення й відкрили 1 сезон. Соціальна вистава «Сіра зона» стала однією з тих, які перейшли до репертуару театру. Режисерка-фігурант по справі Олега Сенцова Галина Джикаєва вперше показала її влітку 2015 в Запоріжжі. Проект ґрунтується на документальних монологах переселенців — історіях, у яких люди, вимушені перебувати в «транзитному» стані, розкриваються по-різному. Під тиском обставин, з якими зіштовхуються переселенці, хтось із них починає вважати себе винним, хтось перекладає відповідальність на волонтерів, а хтось складає руки й зневірюється. «Сіра зона» — не про те, як тяжко пристосуватися людям з Криму і Донбасу до нового місця, і про необхідність їм допомагати. Цей проект про те, що відчувають люди, які ще не призвичаїлися до відсутності дому, розуміння й підтримки.

Вистава «Сіра зона»

Ще одна вистава, яка розкриває зворотну сторону політичного протистояння, її людський фактор — перша прем’єра театру — «Ополченці». У монодрамі за п єсою Гуменних «Доньці Маші купив велосипед» Галина Джикаєва зіграла головну роль. За словами режисера Антона Романова, вистава розкриває страшні речі, вона дає поняття того, що демонізований ворог — це така ж сама людина, як і наш солдат, «з маленькими дітьми й своїми проблемами».

Цікавою є також перформативна акція Антона Романова і Дена Гуменного «Питання» — інтерактивно-дискутивний спектакль, у якому глядачам пропонується долучитися до полілогу акторів. Теми формуються щоразу нові — з «порядку денного», від найактуальніших питань, наприклад, проблем виживання в Україні ЛГБТ-спільноти до філософсько-світоглядних, на кшталт етики у вживанні м’яса або утримання тварин в зоопарках. Тривалість обговорення визначається режисером по ходу дії, а блоки з питань перебиваються монологами акторів про театр, як мистецтво, повертаючи свідомість глядача з платформи ток-шоу на театральну сцену. Після вистави, за традицією театру, відбувається обговорення, де можна подискутувати і про теми постановки, і про її формат, і про сучасний театр в цілому. Рівень обговорення, як на виставі так і після неї, цілком залежить від аудиторії.

На сьогодні в невеликому театрі, зовні схожому на московський Театр.DOC, вже відбулося декілька прем’єр — це і соціальні вистави, і перформативні постдраматичні акти, і втілення «Української нової драми». Організатори «PostPlayТеатру» називають своєю головною ознакою лабораторність, відкритість до експеримету, дебютів і відкриттів.

Під час показу вистави «Ополченці»

Найбільш вирізняється у нашій класифікації «Дикий театр». Зовсім нещодавно, в січні 2016 року зініційований театральним критиком і продюсером Ярославою Кравченко. Проект позиціонує себе скоріш як продюсерський центр, в якому, ніби позаштатно, працюють режисери, актори, драматурги і піарники. За «декларацією», це осередок вільних театральних практиків, які готові йти на ризик і експериментувати, епатуючи публіку новими театральними формами і безапеляційними сучасними п’єсами. Свій власний продукт агенція щойно презентувала, і ми ще готуємо свій відгук про нього. Поки що «Дикий» показував вже готові вистави, прем єри яких відбулися за рік чи два до того. Тут, на мій погляд, цікавими є критерії, за якими проекти, що продюсуються, обиралися в «Дикий театр». Серед нових київських театрів, цей зберіг усі ознаки класичного: театральна сцена на манір black box, драматургія, персонажі-маски, професійні актори, режисери й сценографи. Однак посил такого театру — відверте протиставлення свого мистецтва академічному, «театрам з колонами». Дві вистави відомого режисера Максима Голенко «VIЙ 2,0» (2014 року) та «Попи, менти, бабло, баби» (2015), користуючись відомими театральними прийомами, руйнують саме поняття звичного українського театру. Їхні персонажі живуть сьогодні, їхні проблеми відповідають сучасним, а відвертий треш-формат вистав стає сатирою на ситуацію в театральному житті усієї країни. В «Дикому театрі» не розважають публіку, а скоріше, проводять їй шокову терапію, показуючи справжні можливості звичних театральних інструментів. Що казати лише про недавні «дикі» гастролі Театру Олексія Коломійцева?

Вистава «Попи, менти, бабло, баби», реж. Максим Голенко

І у висновках

Театри, які ми сьогодні більшим чином згадали, ніж проаналізували, звичайно, далекі від тих, які залишаться в історії, як МХАТ чи «Березіль». Талант в їхніх постановках часто стає мало не важливішим за професійність. Однак, ця «п’ятірка безстрашних» на сьогодні ставить перед собою мету, яку ніколи вже не виконають академічні театри у їх нинішньому вигляді. Невеликі за розмірами студії й лабораторії, в яких невпинно пізнають людину і її погляд на життя, понад усе намагаються демонструвати дійсність такою, якою вона сьогодні є. Як виявляється, для цього завдання не так вже і потрібні театральні засоби, тексти п’єс, професійні актори і сценічний простір. Такий театр може відбуватися і відбувається будь-де: в парку, арт-просторі, в музеї чи навіть нічному клубі. Актор документальної драми «Ато: інтерв’ю з військовим психологом» Ельвін Рзаєв, навпаки розповідає, що найважче йому вдавалося показувати її в Сєверодонецьку в приміщенні «Будинку культури». Заважав, власне, сам простір, з «лєпніною», золотом, лінією сцени і рівними рядами сидінь. Відчуття самої реальності, якої прагне соціальний театр, в стінах стаціонарного закладу перетворюється нібито на мляву й безбарвну акторську техніку. Навіть документальні відео, які проектуються на задник сцени, а не облуплену цегляну стінку, втрачають свою реалістичність.

Вистава «Миколаївка» «Театру Переселенця»

Театр, покликаний протиставити існуючому театру актуальний, часто не переслідує естетичних цілей як основних. На противагу традиційному мистецтву, в соціальних виставах творчим смислом стає пізнання соціальних проблем. Історії соціальній протиставляється історія особиста: сенс отримує не факт, а людська рефлексія на нього. На перший план виходить терапія, а найважливіше відбувається не на сцені, а поза нею — до і після вистави. Показ у такому сенсі виявляється не кінцевим продуктом, а лише способом відтворення реальних подій. І найцікавіше! Невеликі колективи, які займаються соціальним театром, новою драмою й експериментують з формами, прагнуть вони того чи ні, у будь якому разі виступають опозицією до існуючого театрального ладу. Соціальні вистави стають популярними серед різної публіки, приваблюють професійну критику і все чисельнішого київського глядача. Мабуть, не помітити альтернативні сцени, яких, до речі, щомісяця стає все більше, справді неможливо.