Володимир Мінєнко^{12 ноября 2007}

Текст підготувала: Марися Нікітюк
Фотографувала: Ольга Закревська

Влітку мені хочеться зими, багато снігу, а потім настає зима і хочеться літа. Я дуже люблю сніг, люблю прокидатися, коли ліг увечері снігу не було, а прокидаєшся — і все в снігові, він такий пухкий. І тоді твоя душа розривається і ти не розумієш цього відчуття, це ж сніг, він білий, ну просто чистий. Я все люблю до пори до часу. Люблю, коли стає дуже спекотно, і ти як краб лежиш на якомусь пляжі, а тобі хочеться зими, хочеться ходити в куртці, щоб було мерзно, щоб приходити додому і відігріватися.

Актор театру ДАХ, народився в місті Чернігів. З дитинства був змушений грати в театральному гурті мами. Вперше у шість років вийшов на сцену в «Голому королі» в ролі хлопчика, що кричав: «Подивіться, король голий!». Театр і сцену Володимир не любив аж до вступу в Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у 2003. Тут він зустрів Влада Троїцького і потрапив в театр «ДАХ». Поки що Володимир грає в п’яти виставах: в «Пролозі до Макбета», «Річарді третьому», «Королі Лірі», «Українському Декамероні» і в «Одруженні» за Гоголем. Тепер театр любить, весь час там проводить. А ще любить дивитися на сніг з вікна, коли він чистий і лапатий.

Володимир Мінєнко

Про себе:

У мами в Чернігові був свій самодіяльний колектив і я займався у неї в театрі. Дико ненавидів театр, прогулював репетиції, гуляв в дворі з друзями. Мама змушувала, говорила: «Йди на репетицію, ти мусиш, ти зобов’язаний». Мені це зовсім не подобалось, ну серйозно. А потім настав час вибору, куди йти далі після школи. І якось так вийшло: оцінки погані, поведінка теж, мама каже: «Їдь у Київ, вступай до Карпенка-Карого». Я сказав, що не хочу, а мама заявила: «Ти ж більше нічого не вмієш». Ну я і поїхав. Не хотів спочатку, а потім навіть стало цікаво вже на вступі, на іспитах. Я розумів, що доведеться йти в Карпенка-Карого і вступив, без допомоги, без нічого, навіть репертуар не вивчив. Вступав відразу на два курси, і потрапив на Український. Там зустрів Влада Троїцького— сподобалось. До нас часто тоді приходили нові люди, багато режисерів, про Влада я нічого не чув, не знав. І Танюк якось привів його як нового педагога. Я подивився: мужик смішний, цікавий, слушні питання ставить. Принаймні ті, що раніше приходили до нас, були строгими людьми. А з Владом було дуже легко спілкуватися.

Володимирові найбільше до лиця комічні ролі і ролі красунчиків

При мамі я не визнавав і не приймав театр. Зараз я розумію, що це моє і все. А відчув задоволення вперше від сцени, мабуть, на вступі. На пробах, коли розповідав репертуар, я зрозумів, що це класно і прикольно. Таке відчуття, коли ти один виходиш на сцену і ти голий перед кафедрою, а вони тебе про щось питають. Улюблена роль: в усих виставах по різному, зараз я граю в чотирьох-п’яти спектаклях, і в кожному є своя атмосфера, свої почуття. Насправді я мало грав характерних ролей, тілки в «Одруженні» Гоголя та в «Декамероні». А в Макбеті, чи в Річарді не можна казати про характерність, там зовсім інші переживання. Спробувати хотілося би багато, і підлих персонажів теж. Хоча, як говорить режисер, та я і сам відчуваю, мені більше пасує гарти піжонів, типаж такий, і мені це подобається.

Ексцентричний «милашка» має темпарамент палкого італійця

Останній рік чи два я в театрі більше відчуваю життя, більше смак цього самого життя. В бутті постійному його власне кажучи і нема, ні вільного часу, ні особистого життя: ти як машина — знаходишся в місті, ти рухаєшся схематично за маршрутами, а коли приходиш в театр, ти тут зупиняєшся, можеш абстрагуватися від усього, пошукати щось своє, чуже. Взагалі, для мене особисто важко сказати, що значить театр. Для мене він важливий — це точно, мені ніде не буде приділятись такої уваги, а вона мені потрібна. До того ж, в театрі ти можеш все що завгодно, можеш експериментувати, це і є саме життя. А буденність — це машина, яка тебе з їдає як людину. Або ти особистість дуже велика і масштабна, яка не має стосунку до театру, або ти розчиняєшся.

Принц солоного Середземномор’я