Тамара Яценко: «Акторка не мусить бути пихатою»^{09 ноября 2009}

Спілкувалася Марися Нікітюк

Фотографував Андрій Божок

Досьє:

Ім’я: Тамара Яценко

Дата і місце народження: 19 серпня 1955 року, в селі Горенка, Київська область

Батько: Яценко Олександр Іванович, 1926 року народження. Служба в армії, що тривала 7 років, проходила в Грузії. Там він багато перейняв від місцевої культури в плані танців і пісень, грав у театрі.

Мати: Яценко Анастасія Йосипівна. Навчила системі Станіславського. Ніхто, як вона, не вмів так співпереживати всьому світу.

Освіта: Київська театральна студія при театрі ім. І. Франка майстерня П. Нятко і П. Сергієнка (1975 р), ГІТІС майстерня Д. Г. Лівнєва (1990 р.)

У Молодому театрі грає з 1980-го р, є примою театру. З 1992-го — народна артистка України

Роль-візитівка: Проня Прокопівна в Молодому театрі (більше не грає)

Останні ролі в театрі: Мадам Александра в «Голубці» за Жаном Ануєм, Свиня в «Звичайній історії» за Марією Ладо, Донья Маргарита в «Севільських заручинах» за Р. Шеріданом, Ганна Андріївна в «РЕхуВІлійЗОРі«.

Кіно та телебачення: проекти «Довгоносики» і «Мамаду», серіали «Острів любові», «Завтра буде завтра», «Обережно, блондинки», «Дідусь моєї мрії», «Небо в горошок», «Антиснайпер», «Антиснайпер-2» та ін.

Мене футболяли з однієї студії в іншу

Не можу пояснити, чому я захотіла стати акторкою, це був, що називається, поклик душі, — родина була проста робоча. Але батько мій був самодіяльним музикантом, жодна подія в селі не відбувалася без нього, і він завжди мене брав з собою. Пізніше я почала грати на скрипці, співати, але зрозуміла, що найкращого музиканта з мене не вийде. Я Лев за гороскопом і не допускаю бути посередністю, якщо ти взявся за справу, то маєш в ній бути першим. А оскільки я часто виступала на якихось вечірках, на домашніх концертах, то стала помічати, що люди мене слухали, казали, що я гіпнотизую публіку. Це і є основа акторського дару: якщо актор не може заворожити публіку, він не актор. Тільки на техніці не виїдеш, має бути щось в тобі невимовне, щось значно більше.

Тамара Яценко

Як мене не брали нікуди

Спочатку я вступала в наш театральний університет ім. Карпенка-Карого, але мене не взяли: я була з села, за мною ніхто не стояв. Це були 70-ті, в університети брали «потрібних» людей, рідко хто пробивався сам по собі, і, якщо це ставалося, це вже був хтось дуже яскравий. Я пройшла два тури, і схоже, надалі моєї яскравості не вистачило.

Мені підказали спробувати вступити в яку-небудь студію при театрі. А тоді набір робила і студія театру Оперети і студія при театрі ім. І. Франка. Я пішла до Оперети, їм дуже сподобалося, але там було все забито, і вони мені порадили йти в студію Франка, сказали, що у мене такий драматичний талант, що треба в акторки. А в студії Франка, мені сказали, що у мене такий голос чудовий, і чи не пішла би я в студію Оперети — там якраз зараз набір. Мене „футболяли, але ніхто не сказав мені, що я профнепридатна, хоча б за це я їм вдячна.

Відразу мене в студію Франка таки не взяли. Але там на іспитах я познайомилася з геніальним педагогом і неймовірною акторкою — з Поліною Нятко. Вона якось вміла відразу розпізнавати талант, коли мене не взяли, я бачила у неї в очах стояли сльози, але вона все ж таки домоглася, щоб на перших же іспитах мене таки прийняли. Все, що є в мені хорошого, — завдяки їй, вона вміла не нав’язувати цінності, а прищеплювати їх своїм прикладом, виховувала студійців, як мають це робити батьки. Вона була не гірше за Ужвій, але Ужвій пам’ятають, вона довгий час була візитівкою, символом театру Франка, а про Нятко мало хто знає… Так часто трапляється в акторських історіях — сцена жорстока в цьому плані.

Як мене взяли в Молодий

Коли я прийшла вступати в Молодий театр, мене Олександр Заболотній одразу почав питати, чи я п’ю, чи курю, ніби приміряючи мене в театр, але потім чесно зізнався, що всі місця зайняті, зрештою, як і скрізь по театрах Києва. І сказав, щось в стилі: «Приходьте завтра». І я приходила, завтра і завтра, і завтра. Офіційний набір в театр був у грудні, тоді були всі перші актори Молодого зараховані, а я з того часу приходила не те, щоб кожен день, але раз на тиждень точно. Мабуть, Заболотньому просто набридло це все, і 11 березня він підвів мене до дошки розкладу і показав роль Зелєновой в спектаклі за Островським «Как закалялась сталь», вона називалася «З весною я до тебе повернуся». Це була перша вистава нашого театру, і, звісно, приготування до неї вже активно йшли, але прем’єри я не грала, була в дублюючому складі, бо в штат мене не взяли, а лише на договір терміном на один рік. Правда, і року не пройшло, як я вже зіграла роль Проні Прокопівни, і мене зарахували до штату, додавши 20 карбованців до ставки.

Тамара Яценко і театральний ведмедик Нафаня

Молодий

Проня і комедія

Проня — це моя візитка. Одна з перших моїх ролей. Деякий час вороги говорили, що я акторка одної ролі, що я більше нічого не зіграю, а друзі казали, щоб я тільки Проню грала, вони мене саме за це і люблять. Я їм усім відповідала: «Не дочекаєтеся!» Я завжди відчувала в собі потенціал грати різні ролі, я різнопланова акторка, про це мені ще Поліна Нятко казала. Коли я вступала до Молодого театру, то читала комедійну і драматичну річ, комедійною була, звісно, Проня, а драматичною — оповідання Яновського «Шаланда в морі», де моряки гинуть в морі, а жінка стоїть на березі. Заболотній тоді сказав, що він плакав обидва рази: перший зі сміху, а другий — з болю.

У комедійному жанрі жінки рідко коли люблять грати, кожна хоче бути моделлю, не виглядати смішною. Але я дуже любила Любов Поліщук, саме за те, що вона вміла і те, і інше, і при цьому лишалася чарівною жінкою. Необов’язково бути страховидлом, щоб всі сміялися — і тоді ти велика комедійна актриса. Ти маєш куражитися, грати гротескно, яскраво і сам, без усіляких там гримів страшка. Коли ми робили Проню, я відмовилася від класичного пронівського гриму: довгий ніс, вибиті зуби, і саме тому роль вийшла така смачна і вдала, всі казали після вистави, що у нас в театрі дуже смішна і симпатична Проня. Головне — перевтілюватися зсередини, зовнішньо. Я розумію можна наліпити будь-який грим, але це вже буде заслуга гримерів, а не твоя, це їх перемога.

Хоча якось мені доводилося ховатися за грим. У театрі була вистава «Три сестри», і мені 24-літній акторці дали грати 90-літню Анфісу. Я дуже скрупульозно готувалася — взагалі серйозно підходжу до ролей, — але щоб мені не наклали на обличчя, руки то все одно видають, що мені за 20. І я кожну прожилочку виліплювала собі на пальцях, щоб вийшли такі натурально старечі руки. Мені дуже лестило, коли у наших акторів питали після вистави: «А де ви цю актрису взяли, що грає Анфісу, з будинку ветеранів сцени?» А Ольгу і Ірину, молодих трьох сестер грали акторки у віці, одній було вже за 50, іншій під? — ось так. Від ролі Анфіси всі відмовлялися, актрисам не дуже хочеться бабів грати, особливо, якщо вони самі вже у віці.

«Коли я прийшла вступати в Молодий театр, мене Олександр Заболотній одразу почав питати, чи я п’ю, чи курю, ніби приміряючи мене в театр, але потім чесно зізнався, що всі місця зайняті»

Якось мені була пропозиція в кіно зіграти стару жінку, проте я відмовилася, бо в кіно ти можеш стати заручником образу.

Я довела своїм переліком ролей, що можу грати гротескових персонажів, як то Проня, драматичних, як он Мадам Александра, іронічно-філософські, як в «Звичайній історії». Я навіть в «Бані» Володимира Маяковського якось грала. Я була товаришем Ундертон — машиністкою. Вистава була дуже цікава, але Маяковського складно грати. Шулакову просто вдалося його гарно поставити, він знайшов ідеальний хід, а це ще був Радянський Союз і таке грати було сміливо. В залі сиділи підсадні качки і провокували глядачів, наприклад, вставав в залі актор, переодягнений партійним працівником, і на весь голос перериваючи гру, питав обурений, що це ми тут граємо. Звісно, глядач починав захищати акторів і режисера, дійство переносилося в глядацький зал — всі сприймали цю нашу вигадку на віру.

Зараз, наприклад, Маяковський зовсім не до часу, тому його і не ставлять. Він революційний автор, а коли революція на вулиці, то на сцені ставлять про любов. А у нас зараз перманентні революції за вікнами, тому найкраще ставити комедії, водевілі і Чехова — тихеньке, атмосферне, інтимне.

Акторка не мусить бути пихатою

У театрі дуже часто несправедливо возносять і запам’ятовують одних, що може того і не варті були, і забувають інших, навіть геніальних. Дуже часто. Нещодавно я читала інтерв’ю відомої актриси і вона там сказала: «Не головне зіграти, головне отримати роль, потім ти її зіграєш». А отримати — це дуже важливо. Ось мені, наприклад, поки не давали ролі, поки я й була невідомою, а дайте мені роль і я зіграю — те, що треба.

Одна з ваших героїнь, Мадам Олександра, — прима театру. Грати приму театру і бути примою театру — це одне і те ж?

Знаєте, ось цієї «зверхності» по життю мені не дано, я не люблю зверхніх людей, і сама такою бути не хочу. Я вважаю, що ми живемо не для того, щоби показати якусь свою вищість над іншими, а для того, щоб духовно зростати і змагатися з собою. Я завжди жартую, коли мене питають, чи я маю ворогів, що мій найбільший ворог — я сама. Тому що мене ніхто, так як я сама себе, не карає.

«Актрисам не дуже хочеться бабів грати, особливо, якщо вони самі вже у віці»

Тоді, якою має бути акторка в Вашому розумінні?

Я над цим все життя працюю і не дійшла досконалості. Кожен день я вчуся сама у себе, у людей, у колег.

Але ось якщо дивитися на професію акторки крізь призму тої ж мадам Александри, яка постає в п’єсі Жана Ануя порожньою при бурхливому театральному житті, то я з цим не згодна, не з кожним таке трапляється. Хоча, можливо, я ще не дожила до такого, коли відбувається перенасиченість душі.

Я, інколи буваю в Будинку ветеранів сцени, там де люди вже відслужили, вже не можуть працювати далі і не у всіх, але у багатьох відчувається крах душі, відчувається, що у них «далі тиша», нема перспектив. І це дуже страшно, я ходжу туди закаляти себе. Але ось не останній новий рік там одна актриса, їй вже десь за вісімдесят, грала Снігурку. І вона кружляла в цій короні-сніжинці, і була дуже радісна, вона грала від усього серця, вона забувалася, колеги робили її грі компліменти… А у мене, якщо чесно, заболіло серце.

Тобто ви такого кінця боїтеся?

Я ж кажу, що ходжу в Будинок ветеранів сцени для того, щоб звикнутися з цим, я давно вже зрозуміла, що рано чи пізно треба буде піти, і краще я піду сама, ніж мені будуть недвозначно натякати. Хоч як би я не любила роль Проні Прокопівни, але я залишила спектакль «За двома зайцями» сама, сама підготувала акторку на зміну, і пішла. Мене ще досі просять в ньому грати, але я вважаю, що кожній ролі свій час. Краще я піду в період слави, ніж мене будуть виганяти. А, знаєте, як тримаються за ролі актори і втрачають почуття міри та гідності? Це дуже небезпечно, коли актор, неадекватно оцінює себе і свої можливості. Мені розповідали, що Наталія Ужвій, коли їй вже було за 60 точно, дуже хотіла грати в якомусь спектаклі молоду жінку, а її обминули. Але ж вона Лауреат Сталінської премії і таке інше, і у Франка взагалі був культ Ужвій, тому вона скаржилася керівництву, і, здається, їй таки дали грати якусь молоду.

А є якась інша професія якою ви могли би займатися?

Немає і не буде. Я влучила в десятку і не уявляю себе в іншій професії. Звичайно, я б знайшла собі поле для реалізації, якби не акторство, до театру я, наприклад, дуже любила з дітьми працювати, я в дитсадку грала, сама писала сценарії до свят, розучувала ролі.

Але це все і близько не стоїть поряд зі сценою.

«Я давно вже зрозуміла, що рано чи пізно треба буде піти, і краще я піду сама, ніж мені будуть недвозначно натякати»