Крістіна Флутур про театр„Раду Станка” ^{02 декабря 2009}

Румунія

Текст Вікторії Миронюк

Довідка: Сібіу — містечко в центральній Румунії, яке в 2007 стало культурною столицею Європи. З того часу місто неначе переписали наново: відреставрували та оновили середньовічну архітектуру, відкрили безліч закладів для туристів, і найголовніше — підтримали його культурний статус. Протягом року тут проходить джазовий фестиваль, міжнародний театральний фестиваль, фестиваль бардів та народних традицій, а також міжнародний конкурс гри на фортепіано. У цьому містечку на 90000 мешканців діє один з найкращих театрів Румунії — театр „Раду Станка”, який запрошує до співпраці відомих режисерів з усього світу та найкращих акторів Румунії. Тому не дивно, що навіть в будній день в його холах — натовп.

Крістіна Флутур — 25-річна перспективна акторка театру «Раду Станка», яка грає головні ролі у двох постановках Андрія Жолдака — розповідає про загадку популярності „Раду Станка” і свої театральні пріоритети.

Крістіна Флутур

Крістіно, чому ти обрала саме цей театр і як потрапила до нього?

Ще до кастингу, на міжнародному фестивалі у Сібіу, я дізналася про цей театр. Знала, що вони співпрацюють із відомими режисерами та гастролюють різними країнами. Ми з подругами подалися на відбір попри те, що місця були лише для хлопців. Пройшли такий собі «екзамен», в результаті якого взяли всіх дівчат. Це було п’ять років тому.

У чому ти вбачаєш специфіку театру Раду Станка?

Перш за все, ми маємо змогу працювати із режисерами всього світу та найкращими акторами Румунії, у яких можна багато чого навчитися. Я грала на одній сцені з такими професіоналами, як Міріaм Мoргенштерн, Богдан Зсолт, Маріян Раела, яких запрошує наш театр з Бухаресту та Клуж Напоки. Хтось одного разу сказав, що в театрі все найважливіше відбувається внаслідок зустрічей режисера з акторами, акторів — зі своїми партнерами. Це правда. Спілкування із творчими людьми допомагає «народжувати» виставу із задоволенням.

Як тобі працювалося із нашим Андрієм Жолдаком? Ти граєш у його двох постановках «Принцеса Турандот» та «Життя з ідіотом», над якими ви працювали в майже три місяці. Що скажеш про цей період?

Загалом ми працювали 2 місяці над «Принцесою Турандот» та 5 тижнів над «Життям з ідіотом». Із Жолдаком працювати нелегко: треба звикнути до постійної напруги та фізичного тиску, все відбувається настільки інтенсивно, що взагалі немає жодного часу на себе.

Ти неначе в якісь круговерті і маєш бути дуже сильним, щоби вижити. Робота з Жолдаком — це фізичне та психологічне випробування, стрибок за межі твоїх можливостей: і як актора, і як людини, це пошук істини, потужної енергії, а також позбавлення власних масок заради своєї справжності. Все це дуже важко — кожен режисер має свій власний метод роботи, і по-своєму хоче видобути потрібне від акторів. Однак, робота з Жолдаком відкрила в мені багато можливостей, він змусив мене зрозуміти важливість постійного тренування тіла та голосу.

Крістіна Флутур у виставі Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом»

У Жолдака провокативні вистави, можна навіть сказати епатажні. Як до нього поставилась місцева публіка?

Чи не головна мета Жолдака — шокувати, провокувати глядачів брутальними методами. І тому його аудиторію можна поділити на дві групи: тих, хто ненавидять його вистави, і тих, кому вони подобаються. Місцевий театральний контингент вже скуштував різних експериментів на міжнародному театральному фестивалі, — його не здивуєш. Але щоразу у нас повні зали.

Вистава Андрія Жолдака «Життя з Ідіотом»

Чим особливим позначилась твоя робота із Андреєм Шербаном? У чому секрет його слави?

Із Андрєєм ми працювали над «Чайкою» Чехова протягом двох місяців. Вистава мала два склади: перший був повністю місцевий, інший — привезений із Бухаресту. Далі ми почали змішувати акторів, щоби відкривати нові можливості гри. Із Шербаном перед кожною репетицією ми робили годинні фізичні розминки, східні вправи на концентрацію та короткі імпровізаційні ігри. Це те, що інші режисери вже призабули та зазвичай не роблять з акторами. В основному через те, що перед прем’єрою наявна якась тотальна суєта і всім не вистачає часу. Із Андрєєм ми багато працювали над текстом та характером кожного героя (як в університеті). Він описував, як зазвичай грається «Чайка», і якою він бачить цю історію Чехова. Шерман переніс „Чайку” в теперішній час, тому частково вона позбавлена будь-якого романтизму, любові, але сповнена егоїзму.

Шерман — це той режисер, який бачить нові оригінальні перспективи в кожному класичному творі та намагається в них не цитувати інших чи себе.

Хто ще з режисерів тобі подобається? З ким ти би хотіла співпрацювати? І чому?

Я би дуже хотіла співпрацювати із Аріан Нушкін та її театром Theatre du Soleil через їхню глибинність, простоту та гуманність. Їхні вистави — людяні, сповнені любові та світла, вони зворушливі і багатосенсові у своїх простоті.

Мені також імпонує спосіб роботи Девіда Есрінга — румунського режисера і професора, який багато років жив у Берліні та викладав у власній академії. Я брала участь у двох його майстер-класах і маю сказати, що він володіє тією ясністю та зрозумілістю, якої бракне багатьом режисерам. Співпраця з ним була дуже приємною і особливою.

А загалом мені б хотілося грати в колективах Некрошюса, Томаса Остермаєра і Юрія Кордонського. Вони всі дуже різні, але всі однаково захопливі для мене — кожен у свій спосіб.