Міша Кукуюк. До чотирьох.^{14 января 2008}

Дерла щоденник Марися Нікітюк

Наводила картинки Оля Закревська

11 травня 1974 року, місто Житомир — дата і місце народження.

Родина акторів: батько — Петро Кукуюк, мати — Антоніна Паламарчук, народні артисти УРСР.

Після смерті батька у 1982 році на Мішу впливала мати, старший брат, музика і «Щоденник Куку Місі» — записи батька про Мішу, які він не встиг дописати. Але встиг залишити сину любов і свою пам’ять про нього.

Антоніна Паламарчук виховувала синів чоловіками: в повазі до жінки і батьківщини. З 1991 по 1995 навчався в Інституті Карпенка-Карого на російському курсі акторської майстерності у Рушковського. Згадує цей період неохоче. Після інституту грав в ТЮЗі, в 21 рік покинув театр, зайнявся бізнесом.

В 2002 Кукуюк організував свою групу, з якою виконував сороміцький диско-панк — національно-спрямовані пісні в стилі панк з пікантним гумором. Група розпалася через внутрішні негаразди. Зараз він зібрав нову групу «КукаТаБанда». Грає в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра, який по праву вважає театром № 1 в Києві, веде передачу «Віджеї» на телеканалі ТЕТ, знімається в серіалі «Колишня», «Загін». Працював з Митницьким, Лісовцем, Богомазовим, Одиноким, Білоусом. Батько трирічної Марії.

Я пам’ятаю запах куліс: безліч гастролей. Актори. Художники. Батьки об’їздили весь Союз, і я з ними. Цей дух і аура, які витали в моєму дитинстві, лишилися зі мною назавжди

«Я не зміг би займатися скрупульозною роботою, на кшталт якогось там — знавства. Мене батьки вчили сприймати світ серцем, і все»

Вирвані шматки з неіснуючого щоденника, який завершується четвертою годиною ранку

Про дитинство

Тоді життя було зовсім інакше, не було серіалів, в основному знімалися київські, московські актори, а в маленьких містах люди виховувалися на «безсєрєбрєнічєствє». Актори приходили в театр і повністю йому віддавалися: пекельні репетиції, гастролі, совєтскій побут, пошук продуктів — більшість цього лягало на плечі жінок. Моя мама була прекрасною мамою і чудовою актрисою. Їй зараз 70, коли я народився було 37.

Я був шабушною дитиною і вибивався з загального контексту. Бився, заганяв голки, коліна здирав, руки ноги ламав, один раз навіть голову розбив… Але я ні за чим не шкодую, окрім того, що тато помер. Рано він це зробив, розумієш, дуже рано. Мені тоді було 8. Це був шок. Батько для мене був всим. І раптом ціла ланка випала з мого життя, я не знав як далі… бачив як мамі важко. Вона якось клеїла шпалери в кімнаті сама, і впала зі стільця, а я малий лежав в сусідній кімнаті і боявся підійти. Вона плакала в кімнаті, а я — у спальні, розумієш, як я міг її втішити? Я нічого не міг — я сам ревів. Десь у 10 років до мене прийшло усвідомлення, що ми напівсироти.

Старший брат, Максим, фактично замінив мені батька. А у 2001 році він загинув у Лондоні. В некролозі було написано «численні ушкодження», маю деякі здогадки, розумієш, він займався бізнесом. Коли прислали цинкову труну, то там у віконці, де мусить бути його обличчя, була просто рівна поверхня, не було нічого… такі залишаються, такі не йдуть.

Про Лісовця

Робота зОлексієм Лісовцем— це щось неймовірне. Зараз готуємо «Не все коту масляниця» я не знаю, що в мене вийде. Мені важко, я ж розумію, що вже не хлопчик, а мушу грати молодого красивого коханця. По ТЮГу пам’ятаю, як до актора, що там грає Ромео підбігли дівчатка років 14–15, як раз віку шекспірівських коханців, і звернулися до нього: «Дя-дя Ромео, дя-дя Ромео» … Дядя Ромео, розумієш?

У Лісовця до речі прекрасна «Ромео та Джульєта». Хоч мені й не просто грати Меркуціо. Лісовець такий режисер, що вираховує все абсолютно на сто відсотків. Він людина чітка, і не треба відхилятися від його малюнку, а я хуліганю на сцені. То що я в ТЮЗі звик дозволяти собі багато, тут не проходить. У Лісовця ти існуєш сукупно в організмі, і якщо якась клітина починає тягнути на себе соки, то вона перетворюється в ракову. Її або видалять, або організм помре. І це дуже добре, що я змушений себе стримувати, за великим рахунком, Лісовець дав мені цю роль. В його інтерпретації Меркуціо гострий на язик, а не на розум, він любив мене нерозумного, паяца. Цим самим загострив партію Меркуціо до межі, адже паяци не мають вмирати.

«Я абсолютний екстраверт — з цим у мене проблема, може, треба багато чого в собі притискати. А то я все розплескую»

Про мою осінь

Я зараз знаходжуся на зламі віку, треба щось серйозно міняти. Весь час бути паяцом не можна. Я дуже хочу зіграти Тев’ є-Тевеля. Розумію, що це вікова роль, її не можна грати раніше 50. А з моїм багажем ролей я до неї і не підійду, як не дивно, але Порфірій Петровичe в «Голубчиках моїх» — це моя найінтелектуальніша роль. Треба набувати іншої якості, іншого окрасу.

Дуже добре, що мені в серіалах «Колишня» і «Загін» дали грати сорокарічного чоловіка, тому що я вже переходжу в іншу якість. Це мазохістичне задоволення від того, що приходить моя осінь. Це ще не зима, не старість, просто зрілість. Але ні в якому разі не треба втрачати «дурку», не треба ховати в собі дитину.

Про злих героїв

Кожен актор хоче зіграти людину з понівеченою долею. Чомусь то ця людина стала гівнюком, і тут є цікавий психологічний перехід, злам. Коли я дивився «Ісуса Христа суперзірку» 1996 року, то не міг відвести очей від актора, що зіграв Іуду. Він був розкішним: при тому що вони там і танцюють і співають, але він мучився, розумів, що зрадить, бо так написано. Цей відтінок усвідомлення зла і свідоме його скоєння дуже мене зачепив — це ж як добровільно йти на ешафот, це неминуче.

Я б міг зіграти і Клавдія, і Іуду і Гітлера, але для такого паскудства має бути геніальна режисура, прописана до дрібничок, щоб образ вистрелював, читався. А абсолютну мразь я не став би грати, має бути хоч якийсь відтінок, якщо не розкаяння та відчаю, то персонаж має бути як мінімум вмотивований. Ти бачила 1900 Бертолуччі з молодими Депардьє і Деніро? Там Дональд Сазерленд грає фашиста, маніяка ідеї, все на цьому побудовано. Коли він з дружиною, оплотом зла, мучить і розбещує маленького хлопчика, коли він вбиває кошенятко, вдаряючи в нього головою, ти розумієш це схиблені люди, вони діти свого хворого середовища.

Хоча естетика потворності, філософія зла мені не дуже цікава. Я розумію, що це все має право на життя, але я не фанат.

Міша Кукуюк

Про порнографію

В цьому розрізі не можна оминути чорнуху. Курасава і Тінто Брас не називають свою творчість еротикою, а власне порнографією. Тому що в ній людина не бреше, вона дійсно відчуває задоволення. Звичайний актор задіює важелі, які мусять в його організмі спрацювати — система Станіславського і таке інше, а тут людина переживає це як футбол, саме тут і саме зараз. Це наче блюзова імпровізація.

Є люди, які вірять, що це те що треба, і сама індустрія порно приносить в шість разів більше прибутку в американську казну, ніж звичайний кінематограф. До того ж більшість західних акторів починають з порнографії: Демі Мур, Сандра Балок, Сталоне, Трейсі Лордс. Краще вже наш варіант, коли починають з серіалів, а не з чорнухи.

Порнографія була, є і буде. Я розумію, що воно не Боже, що так не можна, бо кохання це зовсім інше. У мене був шок, коли я вперше побачив чорнушку. Я знав, що такі жінки є, але ж це світ бачить. А вона не просто, вона ще й порно-зірка. Колись по Афінах гуляв Сократ зі своїми учнями. До нього підійшла повія і сказала: Сократ, хоч ти такий розумний, але я зараз поманю твоїх учнів, і вони підуть за мною. Так ти напевно права, відповів їй Сократ, тому що шлях вниз набагато легший, ніж шлях нагору.

Я знімаю штани в Чехові в «26 кімнатах», і стою в трусах. В принципі, якщо треба було я би згодився зняти все. Але там це вмотивовано. Я від своєї нескладності не можу сподобатися жінці, яку кохаю. Вона любить іншого, і мій герой бачить, що вона ловить кожне слово його суперника. Це як в дурці: ти встав — ти шизофренік, сів — шизофренік, говориш — шизофренік, ти ніяк не можеш змінити відношення до себе. Так і тут, я не можу змінити ставлення до себе коханої, тому вискакую на стіл і знімаю штани. Це зболений крик безвиході.

«Я розумію, що воно не Боже, що так не можна, бо кохання це зовсім інше»

Про девіантну літературу

Сорокін це такий письменник, прочитавши якого, я зрозумів, наскільки змінився світ: десакралізація мови, жорстокість сюжетів. До ХХ ст. письменники не дозволяли собі такого. Були мати, але вони траплялися раз на книжку, і то коли без них вже ніяк. Сорокін це автор-шок, але він і філософський і смішний і брутальний. Від Стогова, наприклад, я плювався, кидав книжку в стіну, навіть не пам’ятаю її назви.

В «Серцях чотирьох» Сорокіна є така тема: вагітну дівчину тягнуть ґвалтувати, а вона проситься, щоб її не вбивали, в ній же дитина. З неї страшно глумляться, дитина вмирає, а потім вони ще й сміються. Я читав це і мені було погано, я не можу таке довго читати. Все одно в будь-якому випадку люди повертаються до того, що вони люди. Таке треба сприймати в свідомому віці, якщо це прочитає молода людина то психіка в неї буде вже не правильно працювати, мало який гвинтик там повернеться і що з неї потім виросте?

Я по собі знаю, після всих цих речей мені важко було плакати на сцені. Соромно плакати після того, як я прочитав Сорокіна. Я торкнувся лайна і тепер недостойний, все одно що людина, яка розпиляється про вірність, а сам зраджує дружині. Сорокін щось таке в мені знайшов і надавив туди. Але це вже не на рівні нормальної людини, це вже моя шизофренія. Та сама історія з Бероузом та Зюскіндом. Фільм «Парфумер» мені більше сподобався, ніж книжка. У мене в кінці книги ще портрет такий гиденький цього Патріка, і я коли читав, то все цього Гренуя з Зюскіндом асоціював. Може в цьому я попсовий, але по книжці, скажу тобі чесно, я не розмів, що Гренуй природжений вбивця, як вид, і що всі ці жертви потрібні, бо без них він не міг довести велич своєї ідеї.

«Я читав усі ці планокурні діла від Бероуза до Пєлєвіна, Сорокіна і Павича, якого дуже полюбив. Ще мені „Дикість“ Ельфріди Єліннєк дуже сподобалася»

Про те, що в мені зламалося

У мене таке враження, що я цими і деякими іншими речами засмітив собі свідомість. Бог мене ще тримає на цій землі, дає мені роботу, можливість хоч якось самореалізуватися, хай в серіалі… хай хоч так.

А як я пішов на телебачення на ОТВ вести передачу про ресторани, нічні клуби і дискотеки? Це просто жах. Але тоді це була хоч якась робота, адже не було ніяких зйомок, хоч трохи пичкою посвітити. Це було гидко — забігайлівки Гідропарку… Але такі речі засмітили мене. Це як маргарин від нього ні користі ні шкоди, але з часом виявляється шкоди трошки більше.

Про Траву

Трава — в чому її плюс (якщо так взагалі можна сказати)? Горілка вона розслабляє, здається, що все добре, все собі пробачаєш. Горілка, вона гальмує і дає короткочасну ілюзію, того, що все добре. А трава ніяких ілюзій не роздає, вона давить. Це наче ти стоїш в промені світла, який йде з космосу і зчитуєш з нього інформацію. На голову сипляться самовикривальні питання: тобі скільки років? — 34 — ага — ти в якій країні живеш, з дитиною часто бачишся, на яких ролях ти чувак? І це тебе роздавлює! А що ти прочитав розумного? Єлінек — ну Єлінек ти давно прочитав. Трава такі речі в мені виявляє, що розумієш, так далі Міша жити не можна.

«Я може зараз маразм скажу двадцятирічної людини, але світ творчості набагато ширший, ніж Київ. Кудись хочеться вирости»

Про акторську гру

Мене дратує погана гра, я одразу хворію після цього. А було, було ж коли не туди ліпив… Є звісно певна планка, яку дають тобі в інституті і ти не можеш нижче неї опуститися, це те що називається професійний рівень. Але кожен мислячий актор розуміє, що в нього були і абсолютні провали, за які з часом стає безмежно соромно. А буває таке, що людина зіграла роль і якісь премії за те отримала, а потім з часом усвідомлює, що то було лайно. І не так, коли на комплімент набиваєшся, а реально, і зсунути тебе з цієї точки зору не можливо. У мене так і з минулою групою пішло: я робив-робив музику, але розумів, що це не те. Я робив все не те, був прикол заради приколу.

Якщо актор хоче щось створити чудесне, а не просто так, то він не може думати про свою виставу за півгодини до виходу, він має починати жити її ще з вечора, він мусить захворіти, якщо вистава хвороблива. Ти бачила «Морє, ночь, свєчі»? Я там реву. У мене маленькій епізодик, чотири виходи за всю виставу, такий мудачок проходить. Спочатку він смішний, потім він побачив жах, потім він про цей жах розповів, йому ніхто не повірив, його вигнали з роботи, і коли його виганяють з роботи він усвідомлює, що жінка, яка зробила цей жах (викинулася з балкона) мала право це зробити, бо цей світ страшний. А якщо завтра Меркуціо — я не сплю півночі.

Ти на собі як на акторові, постійно відчуваєш скажену відповідальність. Починаючи з того, що люди купили квитки і вони мають отримати те, заради чого прийшли в театр. Я не кажу вже про складність образу і таке інше. Театр це настільки чиста штука: тут немає певних канонів для актора. Хтось скаже, боже, Рената Литвинова це ж жах, її манірність, одною фарбою кожна роль, а хтось скаже це геніально, це таке бачення, незаштампованість, це наступний день. Комусь подобається актор Ступка, а хтось каже він Тев’ є-Тевеля як грав так і грає.

Раніше в «Театрі на Лівому Березі» складалося таке враження, що актор ходив по вулиці і зайшов щойно з глядачем, тільки не сів в партер, а почимчикував на сцену щось розповідати нормально і по-людськи, без акторських загонів. Зараз це вже трохи не так. Мені здається ми всі влазимо у власні штампи. І я так само лупаю в цей образ коміка, прийшов час змінитися.

«Але ні в якому разі не треба втрачати „дурку“, не треба ховати в собі дитину»

Про театр

Будь-яке мистецтво частково стале. Гарні фільми і картини з часом лишаються гарними. Але з іншого боку театр не можна зафіксувати, він змушений покидати свої старі форми в небуття, їх не запишуть не згадають (хіба що театрознавці). Все мусить розвиватися, змінюється час, змінюється діалектика, і ти мусиш від цього відштовхуватися.Я скидаю капелюха перед Гришковцем і Мамоновим. Те що Гришковець зараз лупить в одну точку це криза форми. Просто він обрав такий жанр і такий товариський простецький тон, який дуже важко змінити.

Театр — це ще й велика школа виховання. Колись до мами прийшли проповідники з одної церкви. Вони почали схиляти її на каяття, бо вона займалася лицедійством. А мама їм довела, що в церкву можуть приходити люди, які в середині храму чисті та божі, а виходячи все забувають, лаються, зраджують. А з хорошого спектаклю людина виходить перевихована, в театрі вона має змогу побачить різні правди.

Станіславський був для своїх сучасників наче для нас панк якийсь. І про це не треба забувати, він був тоді бунтарем. Театр це ж були або зірки, які їздили з міста в місто, куди їх запрошували — як вона там не зіграє все одно. А з іншого боку було повне скоморошество, оперетки, водевільчики. І людина все це зібрала до купи і оголосила, що є певна система, за якою треба працювати, незалежно від того чи ти граєш оперету, чи якусь крутизну неймовірну. Його ж не визнавали. Був театр-театр, а тут приходить хтось і починає вчити всіх, як грати, при тому що він міг обрати зовсім інший стиль життя, він був сином багатих батьків.

Кукуюк і театральний ведмедик Нафаня

Про Депресії і творчість

А у якої нормальної творчої людини немає параної? Я ще пару днів походжу нормальний, а потім як розсміюся при всіх ні з того ні з сього, або гаркну. А уяви таке на сцені іноді приходить?! Хоча нормальна людина на сцені та й взагалі в творчості не потрібна, бо творчість — це діагноз. Чим розхитаніша нервова система, тим кращий ти митець — це моя особиста думка. Але звісно мусить бути такий важіль, який в найстрашніший момент тебе раз — і витягує. Мусиш обирати або ти приходиш після сімох годин вечора, вмикаєш серіал, а на ранок, як писав один білоруський поет (його в «Шо» друкували): «пярдоліш деталь за деталлю, а у вечар сваю Наталлю» і не заморочуєшся ніякою творчістю. Або тебе розриває постійно на шмаття, а ти його по всіх усюдах потім збираєш і називаєш це мистецтвом. Я обрав для себе таке життя, як солдат.

Мої мама з татом обидва були творчими людьми і відчували один одного. Мати покривала те, що батько був людиною дуже самовїдливою. Він дуже страждав, але не можна було те при союзі показувати, «совєтский чєловєк должен бить бодрим» — ось вони і ходили бодрячком, мати прикривала його, він — її. Якось мама казала: чого нам так заздрять, Петре? А він пішов зібрав в жмені всі їх нагороди: народних, заслужених, мамин орден Дружби народів, значки різні, і сказав: Тоня, подивись, ти хочеш щоб тобі за це не заздрили? Вони один одному допомагали.

Про людей, які більше не живуть

Я боюся дуже сильно смерті своїх близьких, а більше нічого. Це найстрашніша річ, при чому це стосується не тільки фізичної смерті. Я часто бачу, як людину засмоктує життя, як засинає її свідомість. Мої близькі це в основному люди творчі і я бачив як їх з’їдає побут, пропадають студентські ідеї. Все те, що ми робили по молодості, того вже нема. У мене загинув брат — це велика прикрість, але є люди, які вмерли ще живучи. Я їм іноді дзвоню, люди штампують свої виставки, ніким і нічим не помічені.

Я тобі скажу чого мені близька ідея панку, панк-року. Тому що Секс Пістолз, якими були в свої 18 такими й лишилися в свої 50, вони як не приймали шоубіз так і не приймають. Їх викликали на MTV, давали нагороду за вклад у розвиток музики, а вони їх обклали матом. Панк — це музика видирання серця. Музика, яка вчить бути собою, а не тим, ким всі тебе хочуть бачити.

Вже четверта година ранку, слухай, пішли вже…