Марко Галаневич^{19 марта 2008}

Актор театру Дах, музикант етно-хаос гурту ДахаБраха

Розмовляла Марися Нікітюк

Фотографував Євген Рахно

«Друзі, я для всіх дістав стільці, хто хоче, сідайте там нагорі»

«Мене турбує, що України як культурної і мистецької території немає на карті світу»

Дитинство. Трохи крові

Я народився в 1981 році у Вінницькій області в селі Крушинівка. Як зараз пам’ятаю 81-й рік, 14 квітня, важкі роди… жартую.

Звичайне село. Там я жив до трьох років, виховувала мене бабуся з дідусем, батьки працювали вчителями в іншому селі.

У нас відро з водою стояло на столі: береш склянку, і зачерпнувши п’єш. А я іноді ставав на табурет навшпиньки і пив просто з відра, одного разу послизнувся, розбив обличчя об дужечки — і крові було дуже багато. Ось шрам, придивись.

А якось заліз на шовковицю і впав. Кров заливає, бачу, як підбігає дід. Уяви, як йому: дитина мала впала і в крові вся лежить — він переляканий, а я йому кажу: «Дідусю, ви не лякайтеся — я об гладенький камінчик вдарився». Прямо криваве дитинство.

Я завжди маму з татом чекав, щоб вони приїжджали на вихідні і перше слово, яке я сказав, було: «ВСУБОТУ». Коли тато з мамою приїдуть? — в суботу…

Все звідти

Моя бабуся часто співала у церкві і часто відспівувала (досі це робить). А куди дитину малу — з собою, звісно. І я ті всі плачі-причитання чув і спостерігав. Зараз розумію, що то страшно, а тоді виглядало, як звичайна річ.

Для старих людей — це природно. Це сучасне суспільство проблеми смерті ховає, а для тих бабів життя молохом таким йшло: там Ілина вмерла, там Горпина заміж вийшла: і співати, і відспівувати — одним бабам.

Те, що я пов’язав своє життя з фольком — мабуть, звідти.

Марко Галаневич

Смерть? Думаю, що не мине…

Час у нас такий: без ідеалів і без ідей. Було би легше жити, маючи впевненість у тому, що на тебе чекає. Я знаю, що життя йде, життя пройде, і я помру. Звичайно, хотілося б чітко знати: Чистилище, Рай, чи Пекло.

Є жорсткі атеїсти, які кажуть, що Бога нема. І в тому їхня правда. А є люди, які вірять в Господа, і в тому їхня правда. Я не відношу себе ані до одних, ані до інших.

Фольклористи

Фольклористи працюють так: їздять по селах, записують пісні від бабусь, потім намагаються відтворювати цей автентичний спів. А у бабусів голоси стоншуються з часом, стають більш писклявими. І коли молоді дівчата співають як бабусі, для мене це нелогічно, хоча у нашій фольклористиці так загально прийнято. Але все одно не відтвориш того, що співали баби за свою молодість. І тому не люблю, коли нам кажуть, що так як ми співаємо не можна, бо це грубе порушення. Я думаю, що ми даємо старим пісням нове життя. Нещодавно виступали в Одесі, тамтешній арт-директор сказав, що до нашого виступу вперше в їхньому клубі надрукували флаєра українською мовою. Уже користь.

Сьогодні Влад Троїцький прищеплює нам ідеї академічного мінімалізму, які відобразяться в новому альбомі, що ми зараз записуємо. Композиції будуть більш атмосферними: розвивається невеличка тема і навколо неї все розгортається.

«Мені Влад постійно казав: дівчата там співають, а ти Марко теж підсідай. До цього я ніколи не грав, ну на гітарі бринькав, і то в гуртожитку»

… така дійсність і філологія

Я закінчив звичайну сільську школу і поїхав вступати до Києва в університет Шевченка на факультет філології. Розумієш, мені мама сказала, що туди хлопчику буде не дуже важко скласти іспити, я спитав у мами, чи зможу займатися чимось іншим, якщо закінчу цей факультет. «Звісно», — сказала мама. Я поїхав вступати, бо розумів, що мені треба вибиратися з села, бо там ситуація така, як у нашій «Анні»: вечорами пацанчики збираються селом на село, штахетами фігачаться і п’ють горілку. А що робити — така дійсність.

Можливо, це не дуже чесно по відношенню до викладачів і до філології, якою я чесно займався п’ять років. Хоча як казав покійний Оглоблін: не університети вчать нас, а зустрічі з цікавими людьми.

У новодрамівському спектаклі «Анна» Марко відстрелює поганих хлопців холостими

Ми приїхали в Київ

Я приїхав сюди, в Київ, і, звичайно, ми ходили по театрах-музеях. Наталка Біда (акторка ДАХу і дружина Марка — прим. ред.) мене всюди тягала. Ми весь Київ облазили, часто ходили до брами Забровського, вона згадується у вірші Драй-Хмари. Зараз ми шикуємо: призначаємо зустрічі біля цієї брами, а кияни питають: де це? Якщо обійти Софію Київську з іншого боку, то там і буде Брама Заборовського — справжнє українське бароко.

Ми ходили в театр ім. Франка — в той час нам все подобалося — як не крути театр: ходить актор, щось розповідає. Потім прийшли в ДАХ на «Четвертий зайвий», і нам шалено сподобалося. Згодом я почув про набір в акторську школу Даху і прийшов спробувати.

Клім

Я підготував діалог з актрисою Перчишиною. Ми зробили його з прибалтійським чи з німецьким акцентом. В залі сидів дивний волохатий чоловік, і в якийсь момент він підхопився і почав кричати і лаятися. Він підбадьорював нас, казав, що коли ми знайшли цікавий хід, маємо його доводити до кінця. Це був Клім… Зараз він здається мені набагато спокійнішим і врівноваженішим. А тоді я отримав справжній шок.

Дєд

Я ходив на репетиції до Оглобліна — «Дєда», як ми його називали. Якось я прийшов в обід, а Дєд мені каже, що увечері я буду грати Євгенія Мельникова в «Вассі Желєзновій». Мене розтрусило. У Влада це все-таки була школа: виходиш на сцену, щось придумуєш, граєш. А тут роль, справжня роль з репліками на справжнього глядача. Мені настільки врізалася в голову мої слова, що й досі тільки-но я щось намагаюся згадати, або вивчити — мені одразу спливають репліки Жені Мельникова.

«Мені часто говорять, що від мене в ДасіБрасі віє наркотичним душком: шамани і таке інше. А насправді нічого подібного, навіть п’ю лише на свята»

Я також грав у Оглобліна в спектаклі по Островському «Свои люди, сочтемся», Дєд вважав її невдалою постановкою. Там у мене була роль Тішки, такого-собі пацана, а Влад грав панича, який мене за вуха тягав і посилав за пляшкою горілки.

Потім Дєдівське «Весілля Кречинського», досі вважаю, що роль Нелькіна я не доробив. Мій персонаж колишній військовий, мав би бути вайлуватим (так Дєд пояснював), а у нього такі текстові звороти, що я ніяк не міг збагнути, як військовий може так вишукано говорити, ще й напівприказками.

З Дєдом працювати було дуже важко. Оглоблін завжди робив дуже жорсткий і чіткий каркас вистави, у нього в голові було щось типу розкадровки, все розписано. Перед тим, як запропонувати матеріал до постановки, він вже все про неї знав: хто, де, як, що грає, про що думає, більшість мізансцен у нього вже були готові.

Оглоблінські репетиції були надзвичайно цікаві. Ті спектаклі, що я в них брав участь, стосувалися 19 ст. І він всю історичну канву підіймав, любив повторювати, що «раніше навіть мухи повільніше літали».

Важко сказати, що я взяв від Дєда. Він завжди казав, що треба звертати увагу на тварин, особливо на собак, що люди схожі на собак. Собака просто нічого не приховує і все чітко виражає, коли вона боїться, радіє, чи злиться. І акторові в цьому сенсі треба бути як собака. Оглоблін вчив бути уважним до світу.

Марко-музика

Мені не хочеться бути на місці акторів, коли я сиджу з ДахоюБрахою і відбиваю ритми наших містеріальних спектаклів. Там я наче згори над усим. Мені подобається музична функція у виставі. В «Макбеті» вона взагалі чітка і зрозуміла — я оповідач.

Мій монолог «давно це було, коли ще гусей не було» для нашого виступу в Лондоні в Барбікан-центрі переклали на англійську, яку я ніколи не вчив. Зробили закадровий переклад. Але в якійсь лондонській газеті написали, що у перекладача сильний акцент — уявляю, що б вони написали, коли б англійською говорив я.

Марко-будулай

Актор на сцені виражає задумане в рухах. У ДахиБрахи теж є рухи, але вони ритмізовані і зосереджені на видобуванні звуків з інструментів. Емоцію та енергію ми передаємо співом і ритмом. Всередині в певних моментах «розриває», тоді мені здається, що я більше не торкаюся ногами землі. Але все-таки є малюнок, якого я маю жорстко триматися, і людей має «розривати» набагато більше ніж мене самого.

Анна

Біда мені дала почитати п’єсу Клавдієва «Анна», в Дасі її тоді збиралися ставити. Мені дуже сподобалася ця стилізація під вестерн. Хоч я принципово не граю в російськомовних перекладах, це суперечить моїм патріотичним почуттям, але в п’єсі російського автора — будь ласка, тут, навпаки, не логічно було би перекладати.

Як на мене, є два основних типи акторства, які я розділяю по наших двох акторах старшого покоління: Олексій Іллюченко і Саша Прищепа. У Саші все чітко по тексту, а Олексій багато імпровізує, він часто каже, що не є прибічником «текстового театру». У нього все на почуттях. Я теж більше схиляюся до імпровізаційності та спонтанності гри. Наприклад, в «Анні», Віка Литвиненко, яка грає Анну, питає мене, як я сьогодні буду грати: так як вчора чи як позавчора. А я не знаю, коли вийду, то і зрозумію, як буду грати.

Мене турбує, що в українській драматургії такого характеру і таких тем немає взагалі. Що не візьмеш з української драми — все про Сірків. Не хочеться, щоб українське було пов’язане з чимось лише архаїчним, чи лише історичним. Хочеться, щоб українське піднімало сучасні проблеми.

… боюся, що з інтерв’ю здамся дуже консервативним…