ПРОВИНА «Театру у кошику»^{23 сентября 2008}

Текст Ганни Ґудзь

Фото Андрія Божка

«ПРОВИНА» — п’єса сербського драматурга Небойші Ромкевича у перекладі Зоряни Гук

РЕЖИСЕР — Ірина Волицька

«ТЕАТР У КОШИКУ» -з 2004 року підрозділ Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса

Деталізована, до дрібниць продумана режисура не є гарантом розкриття суті і духу тексту, приклад — постановка «Провини»

Вистави Ірини Волицької, керівника та єдиного постановника «Театру у кошику» завжди приваблювали експериментами із пластикою і мімікою акторів, ритмом їхньої мови, інтонуванням. Попередні вистави режисерки не відзначалися психологізмом, і були цікаві передусім увагою до ритуалу: «Украдене щастя» за Іваном Франком, «Сон. Комедія» за Тарасом Шевченком, «Одержима» за Лесею Українкою.

Драматичний матеріал «Провини» схиляв постановника до психологічного театру, виходячи за межі експерименту. Свою гостросоціальну п’єсу популярний сучасний сербський драматург Небойші Ромкевич написав в 90-ті роки і вклав в історію сумні реалії того часу, які в Сербії були не менш складними, ніж в Україні.

Герої Лідії Данильчук і Романа Біля в танцях прагнуть забутися

Двоє людей, Гоца (Лідія Данильчук) і Браца (Роман Біль), намагаються здобути прихильність десятирічного сина жінки, хлопчика, який після смерті свого батька не вимовив жодного слова. Конфлікт сюжетно розгортається у спогадах героїв, які у хвилину розпачу, втрачаючи надію повернути любов і довіру сина, згадують подробиці смерті його батька.

Хлопчик мріяв про модні кросівки, які йому не могли купити за браком коштів, він наважився на крадіжку, і його впіймали. Але всю провину взяв на себе його батько, який згодом, не витримавши приниження, повісився. В основі сюжету — психологічна отрута провини: хлопчика перед батьком, матері — перед родиною (під час трагічних подій вона була зі своїм коханцем), родини перед хлопчиком.

Так Гоца (Лідія Данильчук) прагне розвесилити сина

На початку постановки веселі чоловік і жінка танцюють і співають, і трохи соромлячись, повідомляють синові про те, що «цей дядя» буде жити з ними. Цю виставу у виставі — атмосферу вдаваної радості і безтурботності — герої грають для хлопчика, який мовчить. Вони співають і танцюють, зображаючи щастя, але син не повертається до життя. Гоца думає, що в усьому винен її новий чоловік, вона робить аборт і виганяє його з дому, але це її не рятує… Втім, ідея вини є в самому тексті, її закладено у психологічних зв’язках взаємин героїв, але її немає у самій постановці. Провина, що в’їлася у стосунки, просочилася із минулого у майбутнє, отруївши життя кожного, не знайшла відображення на сцені. Ні режисер, ні актори не ризикнули зазирнути всередину персонажів і втілити їхній справжній біль. Замість складного психологічного малюнку — геометрія прямолінійних образів.

Піклуючись про контури ролей, Роман Біль створив образ позитивного чоловіка, а Лідія Данильчук зіграла лайливу жінку. Режисер і актори задовольнилися формальним відтворенням сюжету, втративши і основний сенс, і дух, і можливості драматургії п’єси.

Стосунки чоловіка і жінки тільки у рідкісні хвилини стають романтичними. Вони почалися із подружньої зради, а закінчилися абортом

Не дивно, що і глядачі були схожі на маленького хлопчика, який не хотів йти на контакт з дорослими. Вочевидь, тому, що вони мало того прагнули, і не тим шляхом ішли. Довіра не склалася.