Коли вони всі повернуться^{20 февраля 2017}

Текст Анастасії Головненко

Фото Віоли Соколан

11 лютого, Наталка Ворожбит у фейсбуці написала, що дожила до моменту, коли «не може розірватися». В Києві в цей вечір, мабуть, вперше в житті відомої української драматургині одночасно у двох театрах показали дві вистави за її текстами – «Щоденники майдану» на камерній сцені театру Франка та прем'єру Молодого театру – «Саша, винеси сміття». Важливо, бо ці тексти одним за одним створювались Ворожбит під час Майдану й після нього – коли вже розпочалися воєнні дії на сході України й був анексований Крим. Ще під час написання «Щоденників майдану», Наталка сказала в одному з інтерв'ю, що точно знала, не обійдеться без фіксування цих подій. Якби не написала цих п'єс «сама», їх замовили б їй у, скажімо, британському театрі Royal Court, – розказує авторка.

Антивоєнну п'єсу «Саша, винеси сміття», номіновану на премію «Золота маска», за кілька років вже поставили в литовському Панєвєжесі (реж. Станіслав Мойсеєв), в Москві (реж. Віктор Рижаков), у Мінську (реж. Дмітрій Богославський), в Нижньому Новгороді (реж. Єлена Фіртова) і т.д., але вперше текст було представлено публіці на фестивалі «Тиждень актуальної п'єси» в листопаді 2014 року, і відтоді ми всі чекали на прем'єру в Києві, вдома.

Що з ними буде, коли вони всі повернуться?*

За сюжетом, Саша – полковник української армії, він помер від серцевої недостатності й тепер спостерігає, як його дружина Катя й пасербиця Оксана готують поминальний обід. Розмовляти з ними йому не заборонено, але повернутися додому, де розпочалася війна, йому не дозволяють. Через рік після похорону, коли жінки навідуються на його могилу, Саша з'являється в образі випадкового перехожого, схожого на їх Сашу, але й зовсім іншого. Він просить повернутися додому. «Всі повернуться, – каже він, – з офіцерського складу, бо ж шоста хвиля мобілізації в країні». Але Катя, ледве отямившись після втрати чоловіка, не погоджується пережити те саме спочатку, в разі його смерті на війні, та й зібрати бійця на передову не з її кишенею.

П'єси Наталки Ворожбит завжди відверті й особисті. За спогадами Каті й Саші криються історії з життя родини драматургині. За переживаннями втрати рідних – її власні переживання війни на сході країни. Увесь цей час Наталка також працювала над кіносценарієм про оборону донецького аеропорту, за яким щойно розпочалися зйомки фільму «Кіборги». Вона ж разом з режисером Георгом Жено та військовим психологом Олексієм Карачинським ці два роки в «Театрі Переселенця» намагалися допомагати тим, хто залишився без дому чи втратив рідних на сході. «Сюжети», що відбуваються в Україні, як бачимо, для авторки теж особисті. Вони стали і її життям, тісно пов’язавшись із минулим і майбутнім родини Ворожбит.

Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості*

На постановку «Саші» наважується режисерка театру Драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. Відома своїми поетичними умовностями й чуттєвою режисурою, Трунова вже працювала з новою драмою. В Черкасах кілька років тому вийшла її вистава «Лєна» за п'єсою Дмитра Левицького, а не так давно в «Золотих воротах» режисерка працювала з текстом польської драматургині Дороти Масловської «Як двоє бідних румунів польською розмовляли». Трунова давно сподівалася поставити п'єсу «Саша, винеси сміття», й врешті, така нагода у вигляді співпраці з Молодим театром, їй випала.

Вистава розпочинається ще до того, як лунає третій дзвінок. На сцені з відкритою завісою стоїть величезний стіл-брила, схожий на важку могильну плиту, зелену від часу й оксамитову через дрібний мох. Над ним художниця вистави, Юлія Заулична, розвісила чорно-білі портрети незнайомих людей: Саші, Каті й Оксани. Розсаджуючись, ми мовчки вдивляємось в їхні обличчя. На заднику – «2012».

Все, що відбуватиметься далі, буде стосуватися цієї першої, ще німої сцени. Катя й вагітна Оксана готуються відбувати дев’ять днів. Поруч з ними Саша. Він не може просто піти, не переконавшись, що з рідними все буде гаразд. Він вибачається за свій вчинок, вибачає дружині клопіт і не надто ласкавий тон. Він тут лишень аби нагадати, що любить її, і що вона завжди його любила.

У цій виставі Тамара Трунова не відмовляється від притаманного їй стилю: режисури голосу й образної пластики. Проте тут, як і в «Румунах», вона вдається до міксу сценічної поезії з чорним гумором і експресивними етюдами-скетчами. Її актори – Вікторія Авдєєнко, Анастасія Євтушенко та Валерій Легін – існують в них в умовній манері, майже абсурдистській. Як артисти академічного театру, вони не часто стикаються з естетикою нової драми, втім підготовка до прем'єри дає свої результати. Стиль, вибудований режисеркою, поєднав у собі сцени переживання з епізодами зображення, відсторонення. І саме в такій подачі вистава виглядає тривожною, але дуже інтелігентною: публіка перериває виставу оплесками, сміхом і голосними зітханнями. Дивитися таку виставу не просто, але відірватися від неї неможливо. Аніматорка Ольга Гаврилова додає до спогадів героїв ложку меду й ложку дьогтю – в її живих картинках карикатури на розповіді Саші змінюються фотографіями зі справжньої війни.

«Саша, винеси сміття» в постановці Трунової рішуче вступає в діалог з сучасним українським театральним контекстом – численними постановками «Баби Прісі» Павла Ар'є (в тому числі й у Молодому театрі), з документальними виставами Театру Переселенця, PostPlayТеатру, окремих проектів «Української нової драми». Але стиль і тема, які для свого висловлювання обирає режисерка, здаються найбільш виваженими. В останній сцені на задник проектують німі цифри – «2017». Оксана знову вагітна, і попри «загрозу зриву», за усіма цими смертями обов'язково прийде нове життя. Бо, мабуть, лише там, де через страх і біль помічають любов, і можливі надія на справедливість та віра в майбутнє.

*Цитати з поезії «Що з ними буде, коли вони всі повернуться» Сергія Жадана, затриманого в Мінську й депортованого в Україну зі штампом про заборону в'їзду до Білорусі на невизначений термін в день прем'єри вистави «Саша, винеси сміття», 11 лютого 2017 року.