«Капітан Джон Сміт їде в Україну»30 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото: Володимир Клюзко

Вірляна Ткач зробила виставу за мотивами автобіографії середньовічного моряка

Коли Вірляну Ткач, американську режисерку українського походження питають, навіщо капітан Джон Сміт приїхав в Україну, вона посміхається і відповідає, що він тут уже був. Він і справді був — у 1603-му, за чотири роки до того, як заснував перше британське поселення в Америці і зустрів Покахонтас. Зголосившись до армії воювати з турками, Джон Сміт був поранений і потрапив у полон. Його продали в рабство, однак йому вдалося втекти. Тікав він через Річ Посполиту і деякий час пробув у Коломиї. А у 1630-му році Джон Сміт написав книгу, в якій розповів про свої мандри.

Саме її перші дві частини лягли в основу вистави «Капітан Джон Сміт їде в Україну». «Всі завжди читають лише історію про Покахонтас, а що було до неї, ніхто і не знає», — каже Вірляна Ткач. Працювати над виставою вона почала ще в Нью-Йорку, однак прем’єра відбулася на Форумі видавців у Львові. Потім «Капітана Джона Сміта» змогли побачити кияни — на «Гогольфесті» та в Центрі Леся Курбаса.

«Капітан Джон Сміт» поєднує у собі жарти в стилі «Священного Граалю» Монті Пайтона, українські народні пісні та поезії англійською ітурецькою мовами. Акторів усього троє: поет Боб Голдман грає Джона Сміта, музикант Сюзан Гванґ — усіх його жінок, а бандурист Юліан Китастий грає сам себе. Спершу вистава мала бути серйозною. Вивчаючи книгу Джона Сміта, Вірляна Ткач зауважила, що його історії про рабство надзвичайно подібні до тих, що містяться в українських думах того періоду, і вирішила у виставі поєднати ці тексти з піснями. «Спочатку були лише Боб і Юліан, — розповідає режисерка. — А потім я випадково побачила Сюзан і подумала, що вона б ідеально до них підійшла». На репетицію Сюзан Гванґ прийшла з акордеоном. Це і змінило весь настрій вистави — окрім дум, у ній з’явилася, наприклад, композиція Three Heads Is Love, у якій Сюзан Гванґ — під акордеон — вмовляє Джона Сміта відрубати голову третьому туркові.

«Капітан Джон Сміт» — надзвичайно легка вистава, яку, тим не менш, цілком можна вважати історичною реконструкцією, адже домислів у ній — мінімум. У сценографії — а це переважно відеопроекції — використані гравюри Джона Пейна із книги Сміта, а також справжні карти українських земель, створені у 16-му столітті. Окрім того, з постановкою допомагали фахівці з Торонтського університету, та Українського музею в Нью-Йорку.

Однак найцікавіше — це дивитися, як Вірляна Ткач поєднує елементи зовсім різних культур (так у виставі звучать, наприклад, три мови) та інтерпретує історію. «Мене цікавить, як історія грає сьогодні. Адже ми так мало про неї знаємо, — каже режисер. — Хтось раз написав, що структура моїх вистав вертепна, і я подумала, що це дуже правдиво. Є ми, сьогоднішні люди, і у цьому є щось від комедії. Але завжди є минуле, з яким ми маємо якийсь сакральний зв’язок».

Так або інакше, «Капітан Джон Сміт їде в Україну» — це неепічна історія про епічну подорож, переказана з англійським гумором і переплетена українським фольклором. Її герої зійшли із запорошених сторінок рідкісних видань і живуть тепер з нами — десь зовсім поруч.


Другие статьи из этого раздела
  • Под чужую будку

    ДАХ поставил «Эдипа» про Украину
  • Слишком бедные люди

    Последняя работа Парис/Яценко далека от совершенства. Артисты играют в своей манере, детально работая с текстом, расставляя интонационные акценты, и, создавая тем самым угол зрения для зрителей. Но сам материал требовал иного подхода — не правдоподобия текста, а правдоподобия жизни. Игра же актеров в  «Бедных людях» направлена на самое себя, в ней больше внимания уделено форме (ритму и фразе), нежели смыслу (идее и характерам). Нужно признать, Лариса Парис и Юрко Яценко — прекрасные, самобытные актеры и делают они хороший актерский театр, но им не хватает блеска качественной режиссуры.
  • Алхимия «пост-»

    О спектакле «Макс Блэк, или 62 способа подпереть голову рукой» Хайнера Гёббельса, увиденном на фестивале TЕART в Минске
  • Док. Тор. Три года спустя

    Со сцены мне рассказывали ужасные вещи: о противоречиях, заблуждениях врачебной практики, о беспомощности медицины, о людях, о том, как злы они бывают, об их боли, но в самые жесткие моменты невольно накатившиеся слезы сопровождались какой-то захватывающей радостью. Я смотрю то, что меня трогает, мне делают больно, режут по живому и это нравится.
  • Грузинский театр — Свободный театр

    «Хотите узнать, чем живет современный грузинский народ,  — сказал на пресс-конференции Автандил Варсимашвили,  — посмотрите спектакли Свободного театра»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?